Іван Ягодинець або дядя Ваня, як його по-доброму кличуть колеги, на водоканалі у Володимирі працює з 2003 року. Понад сорок років чоловік віддав комунальній сфері, з яких переважну більшість провів за кермом.
– Як сів у 1975 році в армії закермо, так кручу його й досі. На чому тільки не доводилось їздити, і кого тільки не возив, але жодного разу не пошкодував, що обрав професію водія, – говорить Іван Тимофійович.
А розпочинав свій трудовий шлях він у 1978 році з «Ковельсільмашу» учнем зварювальника. Повернувшись зі строкової служби, пішов працювати на підприємство, де водночас навчали його зварювальній справі, яку він освоїв, отримавши четвертий розряд. Згодом Івану випала нагода стати каменярем і виготовляти пам’ятники. Це непроста, але надзвичайно майстерна робота, яка потребує уважності й технічного вміння. «Я навіть хотів продовжити займатися нею професійно, – зізнається Іван Тимофійович, – та не склалося».
У 1982 році Іван Ягодинець прийшов працювати на комбінат комунальних послуг (ККП) водієм. Тоді усі об’єкти цієї сфери міста входили до його складу: водозабір, служба з надання ритуальних послуг, зелене господарство, саночистка, готель, водозабезпечення, банно-пральний комбінат.
– Я сів за кермо «Захара», так водії між собою називали «ЗІЛ», на якому проїздив три роки, після чого мене пересадили на автокатафалк, за кермом якого кілька років перевозив тіла покійників під час похоронної процесії. Але вже за два роки у зв’язку з реорганізацією підприємства змінив катафалк на інші автівки, серед яких були як легкові, так і вантажівки. У певний період не лише самому доводилось водити машини, а й вчити цієї майстерності інших – на початку двотисячних працював майстром автосправи у навчально-виробничому комбінаті.
На водоканал Іван Тимофійович прийшов двадцять один рік тому і сів за кермо «кубанця», або як ще кажуть, – «кубанки». Так називається автобус, вироблений на Кубані, і який колись використовували для радянської агітаційної роботи у віддаленій сільській місцевості. Якщо говорити мовою водіїв, «кубанець» – справжній герой доріг, який зітхає, стогне, але невпинно котить уперед, це автобус, який завжди готовий до пригод, навіть якщо ти ще не зовсім готовий до них. Саме на цьому виді транспорту дядя Ваня чимало років возив на роботу та з роботи працівників підприємства. А ще нагоду проїхатись на цьому диво-транспорті мав колишній міський голова Петро Саганюк, котрий виїжджав на один з об’єктів. Цю поїздку він надовго запам’ятав. Сьогодні «кубанець» знаходиться на «заслуженому відпочинку», а колеги й досі з усмішкою згадують «кубанські» часи з дядею Ванею.
Іван Тимофійович продовжує крутити кермо вже трохи молодшої за «кубанку» – «волинянки», яка сміливо заслуговує на звання справжньої легенди на колесах, що об’їздила усі закапелки Володимира і його околиці. Цей волинський всюдихід можна описати кількома реченнями. У нього двигун заводиться із третього «Отче наш» і одного поштовху ззаду, а лобове скло – «музей комах», зібраних за всі роки на дорогах. Сама ж “волинянка” пам’ятає ще часи, коли бензин був дешевшим за буханецб хліба. Її салон злегка пахне в’яленими грибами і лісом, а в багажнику завжди є місце для кількох кошиків та мішка картоплі. І хоч машина є раритетом, про неї сміливо можна сказати: «Вона ще послужить!»
Насправді ж «волинянка» у Тимофійвича завжди охайна, так, інколи вона не хоче заводитись, інколи глохне у дорозі, інколи потрібно добре гримнути дверима, аби вони зачинилися. Але він настільки вивчив її і знайшов особливий підхід, що вона «розуміє» його з-пів слова. І побурчавши та покректавши, продовжує їхати.
Івану Ягодинцю незабаром виповниться 68. Він давно перебуває на заслуженому відпочинку, але продовжує працювати. Щоранку добирається на роботу велосипедом, а потім пересідає за кермо автівки. Колеги вже не уявляють «волинянку» без дяді Вані. І коли потрібно їхати, він швиденько заводить її та везе за вказаною адресою.
У вільний час Тимофійович полюбляє рибалити, а також обожнює збирати гриби. А ще дуже любить своїх онуків, двоє з яких проживають за кордоном. Щодня спілкується з ними телефоном, а коли випадає відпустка, їде у гості, де разом ходять на рибалку та купаються у морі. «Як, дасть Бог, усе буде добре, поїду до них, і буду в школу їх водити, – каже Іван Ягодинець і додає, – а поки попрацюю, бо й так через війну немає кому працювати»
Жанна БІЛОЦЬКА
Ця стаття стала можливою за підтримки програми підтримки “Голоси України”. Програма не впливає на редакційну політику, а даний матеріал містить виключно погляди та інформацію, отриману редакцією.
