Новини

Вахтанг Кіпіані – про УПА, українців, які стали «акціонерами» Канади і Музей-архів преси

Архів
88 переглядів

У сфері української історичної журналістики Вахтанг Кіпіані – справжня рок-зірка: редактор проекту «Історична правда», автор і ведучий тележурналу «Історична правда із Вахтангом Кіпіані», викладач Києво-Могилянської академії й Українського католицього університету, засновник Музею-архіву преси у Києв, упорядник кількох книг. Нещодавно дві із них – «ОУН – УПА. Зродились ми великої години…» та «Українська Канадіана» вінпрезентував у нашому місті.
За підтримки фонду Ігоря Гузя «Прибужжя» та з модераторською допомогою кандидата історичних наук, співробітниці Українського національного інституту пам’яті Лесі Бондарук, Вахтанг Кіпіані провів презентації у п’яти містах Волині. У Володимирі на зустріч із ним прийшло чимало студентської молоді, завітав і ветеран УПА, 95-річний Петро Мартинюк.
Ми записали найцікавіші тези й історії з презентації, а також трішки розпитали у гостя про його унікальний проект – Музей-архів преси.
Про книгу «ОУН і УПА. «Зродились ми великої години…»


У книзі, яка цього року вийшла друком у видавництві «Віват», йдеться про діячів ОУН, УПА, побут повстанців, у ній можна знайти і тогочасні документи. До цього видання увійшли найпопулярніші публікації, раніше опубліковані на сайті «Історична правда». Серед авторів – письменник Євген Сверстюк, голова Українського інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович, фахівець з історії ОУН-УПА Руслан Забілий, сам Вахтанг Кіпіані та інші.
Як правило, історія ОУН і УПА – це історія вождів, політичних рішень і воєнних звитяг. А в цій книжці вона переважно проста і людська: яким був побут підпілля, як зимували у лісі, облаштовували житло, що їли, як лікувалися. Це історії із життя людей – у тому числі жінок і дітей в УПА. Про це розповідають молоді українські науковці, дослідники, історики і краєзнавці.
Ця книга дозволяє побачити різноманітні погляди. Вона розповідає про різних націоналістів часів Другої світової – і мельниківців, і бандерівців, і про бульбівців, і тих, хто після закінчення війни на Заході займалися патріотичною діяльністю. Відповідно, і серед її авторів – ті, хто має різні погляди і різні політичні преференції. Ми це балансуємо, подаємо усесторонні оцінки і факти. Адже, щоб людина могла сформувати власні бачення і ставлення, вона повинна бути знайома і з одним, і з іншим поглядом.
Відбираючи до книги матеріали з архіву «Історичної правди», ми зважали на статистику відвідувань, на те, які теми, статті, постаті цікавлять гостей сайту. Щонайменше половина щоденних, щомісячних пошукових запитів, за якими користувачі потрапляють до нас, стосуються ОУН, УПА і Степана Бандери тощо. Дуже часто ці запити російськомовні. Особливий сплеск російськомовних запитів на тему «кто такие бандеровцы» був під час Революції Гідності.
Порадившись із колегами, ми тоді вирішили дати користувачам те, що шукають, – інформацію про «бандерівців» російською мовою. Переклали й опублікували знамениту пропагандистську брошуру 1940-х років «Хто такі бандерівці і за що вони борються». Цей текст став «бомбою»: якщо за шість років існування сайту на ньому загалом побувало понад 10 мільйонів людей, то цю публікацію переглянуло більше 300 тисяч користувачів.
Розповідаючи сучасним двадцятилітнім юнакам і дівчатам про УПА, в лавах якої було чимало їхніх однолітків, пропоную їм уявити себе у цих умовах. Та юнь не була зобов’язана іти у повстанці, не мусила жити у лісі, терпіти скруту, зазнавати небезпеки. Могла зробити інший вибір. Але на той час це був єдиний шанс здобути незалежну Україну. І нехай ту битву вони програли, але їхні старання допомагають нам виграти війну проти імперської Росії. Після прочитання цієї історії ваше ставлення до цих людей, цілком можливо, зміниться.

Про книгу «Українська Канадіана»


Перший том наукової праці, який вийшов вторік у видавництві «Дуліби», присвячено початкам історії українців у Канаді. До збірника потрапили праці перших літописців українсько-канадської історії – Осипа Олеськова, Нестора Дмитрова, Андрея Шептицького, Никити Будки, а також збірочка авторських іммігрантських пісень Теодора Федика. Матеріали висвітлюють основні етапи історії аграрної еміграції українців до Канади, заснування перших українських поселень у її преріях, піонерські роки, перші випробування та успіхи канадських українців. Видання присвячується 125-річчю українського поселення в Канаді.
Ця книга не належить до «популярних», тому і тираж у неї менший – 500 примірників». «Українська Канадіана» – це результат кількарічної зацікавленості Канадою. Я багато разів бував у цій країні як журналіст, знімав документальне кіно, збирав архіви. У процесі пізнання історії українців Канади зрозумів, що багато чого не знаємо і недооцінюємо.
Давайте подумки перенесемося в літо-осінь 1891 року – початок української еміграції. Наші герої – безземельні селяни, які мають великі родини – 6-10 дітей і малесенький клаптик землі. Коли виростають сини, мусиш кожному дати наділ. І від цього клаптика відрізаються іще менші шматочки, які діляться між дітьми. У результаті кожен отримує стільки, що ледве може з цього прогодуватися. І люди стоять перед вибором: чи померти на рідній землі чи поїхати кудись, де можна власними силами і працею заробити на краще життя.
У селян було декілька альтернатив. Хтось вирушав на заробітки в Італію чи Німеччину, хтось – у Сибір, на Кавказ. А частина селян із Західної України їхали світ за очі, за океан: закарпатці – в Америку, тобто Сполучені Штати, буковинці і галичани – в Канаду, волиняни й інша частина галичан – у Бразилію. Ці люди роз’їжджалися по світу, купуючи квиток в один кінець.
Українці їхали, не знаючи нічого про той край, до якого прямують. Від цього невідання з’являлися історії, які нині сприймаються як анекдот, хоча вони абсолютно правдиві. Виїжджаючи, кожен брав із собою найцінніше і те, що може знадобитися на чужині. А один буковинський селянин, котрий страх як любив квашену капусту, повіз із собою… величезний круглий валун. Бо чув, що Канада – це суцільна пустеля, і навіть каменя, щоб придавити капусту у бочці, там не знайдеш. На кораблі, через увесь океан, кілька місяців віз він цю каменюку. А коли прибув і побачив той шмат землі, який йому дістався, гірко заплакав – ділянка всіяна камінням різного вигляду і розміру.
Культурна різниця між новоприбулими нашими земляками й англійцями, які уже жили в Канаді, була глибока, як провалля. Про це багато розповідає перший український греко-католицький священик-емігрант Нестор Дмитров, який багато мандрував, записував подорожні нотатки й одразу їх публікував. Його записи містяться у першому розділі «Української Канадіани». Так от, він бачив, що у людей є можливість нормально працювати і вписатися у цю систему, але старі звички цьому заважали. Приміром, одному чоловікові жінка заборонила голитися після того, як він покинув Україну. Заріс він страшно, і на роботу його ніхто не хотів брати, бо неохайний. Священик каже йому – вмийся, поголися. А той: я б, може, і не проти, але мене жінка з дому вижене.
Нестор Дмитрієв пояснював співвітчизникам: аби до них ставилися з повагою, треба піднятися до рівня тутешніх людей. Під впливом його переконань і не тільки українці бралися за голову, вчилися охайності, вивчали мову – і швидко змогли здобути авторитет. Уже в 1910-х роках в Канаді були українські депутати, у 20-х – перші українські міністри провінцій. Українці стають юристами і купцями, адвокатами і лікарями. Прибулі сюди наші селяни, самі не будучи освіченими, дітям давали добру освіту.
Історія українців у Канаді доводить: не існує якогось «українського менталітету», який би визначав нас як націю, що постійно програє. Потрапляючи у правильні умови життя, де панують закон і порядок, наші співвітчизники прекрасно вписуються у ці системи. Комфортну, багату, гармонійну, безпечну Канаду, якою вона є сьогодні, створили українці нарівні з іншими націями. Поки вони не оселилися там, вона не була потужною землеробською країною, не виробляла б стільки доброякісного зерна. По суті, українці стали «акціонерами» цієї Канади. Тож я впевнений: коли українці з такими старанням і любов’ю почнуть ставитися до своєї країни, вона теж зможе стати заможною, міцною і привабливою для життя.
Втім, були розбіжності, які українські емігранти не змогли подолати, і ми зараз об них часто спотикаємося, через що і програємо. Зокрема, питання церкви. І тут показовою є історія двох найперших українських переселенців, Івана Пилипіва і Василя Єлиняка, які прибули до цієї країни пароплавом «Орегон» 6 вересня 1891-го. Вони були друзями, односельчанами, греко-католиками. І, трохи обжившись на новій землі, взялися будувати церкву. Але от біда: греко-католицьких священиків на той час в Канаді ще не було, храм стояв пусткою. Не було кому хрестити немовлят, одружувати молодят і відспівувати померлих. Уряд, під тиском римо-католиків, відмовив громаді у тому, щоб їм привезли священика.
І тут відбувся «розкол» між канадськими «піонерами» (тобто першопроходцями) Василем та Іваном, які обрали різні стратегії: перший вважав, що треба дочекатися «свого» священика, а другий поїхав у Сан-Франциско, де була громада російської православної церкви, і привіз звідти. Українська спільнота теж розкололося: одні підтримували Василя, інші – Івана. А друзі так розсварилися, що не лише самі не спілкувалися до кінця життя, а й діти їхні ніколи не зналися між собою. Коли ми знімали у Канаді документальний фільм, то знайшли нащадків Пилипіва і Єлинця, які живуть на відстані кількох кілометрів, але ніколи не зустрічалися.
«Українська Канадіана» – шоста, але не остання книжка у нашій серії під грифом «Історична правда». У травні до Книжкового Арсеналу випускаємо книгу про українсько-польські стосунки початку ХХ століття.

Про Музей-архів преси

http://www.chytomo.com

Музей-архів преси – некомерційна просвітницька установа. Основа колекції – приватне зібрання періодики журналіста Вахтанга Кіпіані. Він колекціонує пресу вже майже 30 років, за цей час вдалося зібрати понад 28 тисяч різних газет та понад тисячу – журналів. Серед них є і унікальні видання: перша українська газета «Зоря Галицька», датована 13 травня 1848 року, українські та зарубіжні газети початку ХХ століття, видання діаспори тощо
У моїй колекції – понад 33 тисячі найменувань газет. Якщо говорити про примірники, то це – кількасот тисяч. Не можу сказати точної цифри, але близько 500 найменувань видань з Волині у мене є. Найстаршими є газети царського часу, кінця ХІХ – початку ХХ століття, які виходили на історичній Волині від Житомира до Холма. Це «Волинські єпархіальні відомості», «Волинські губернські відомості», «Юго-Западная Волынь» і так далі. Ці старі видання дуже рідкісні – їх, іноді, раз на життя можна зустріти.
Маю доволі цінну колекцію періодичних видань такого неформального політичного руху – коли створювалася Гельсінська спілка, виникав Народний Рух. У її рамках – зо два десятки видань з Волині. Усі вони рідкісні: по-перше, наклади дуже маленькі, по-друге, оскільки це був фактично самвидав, розходилися між людьми підпільно. Серед них – горохівська «Вітер надії», ковельська «Доля», луцька «рухівська» «Народна справа» та інші.
Звісно, в мене є багато видань 90-х років – серед них такі, що один-два рази виходили. Є й шкільні видання з Волині.
Всюди, де буваю, у кіосках купую місцеві газети. Навіть якщо вони рекламні абощо і зараз нічого не значать, то через якихось кілька десятків років становитимуть інтерес для істориків.
Ми уже кілька років проводимо оцифрування всього архіву, аби зробити його доступним в Інтернеті. Оскільки робота ведеться силами волонтерів, то посувається не дуже швидко, важко спрогнозувати, коли закінчимо. Наразі оцифровано не один десяток тисяч сторінок газет,журналів і передвиборчих матеріалів. Тепер займаємося розробкою дизайну і програмуванням сайту, який стане віртуальним музеєм-архівом преси. Перший розділ, який, скоріш за все, буде пов’язаний з історією районної преси, плануємо відкрити наприкінці квітня – на початку травня. Буде там і ваша газета, «Слово правди» – вона теж є у нашій колекції.

Віталіна МАКАРИК.

Коментарі
Теги: історія, Віталіна Макарик, Вахтанг Кіпіані, книги, музей-архів преси, презентація
Поділитися
Головні новини
Реклама
keyboard_arrow_up