Перший листопадовий день особливий у нашій редакційній історії. Цього року багатолітньому редактору «Слова правди» Заслуженому журналісту України Федору Самчуку могло б виповнитися 75.
Могло б… Якби не зранене серце. Невтішний висновок лікарів, які відміряли йому півроку, а він прожив після цього ще втричі більше. Це тільки тепер, на вечорі пам’яті Федора Устимовича, який організували працівники історичного музею (за що їм щире спасибі), його дружина Ніна Сидорівна розповіла, чому її чоловік уникав публічності, чому після виходу на пенсії став таким собі самітником, бо йому були протипоказані емоції – чи то позитивні, чи негативні.
А ще у ці дні минуло 15 років, відколи редактор, як тільки виповнилося йому 60, покинув свій робочий кабінет. Він відійшов від газетних справ, але не від справи всього свого життя – нашого «Слова правди». «Бувало, прочитає газету і помічаю, що настрій зіпсувався, – розповідала Ніна Сидорівна, – легенько довідуюся чому, а виявляється, що натрапив на «георгіни» замість жоржин, на «сустави» замість суглобів»…
Всі ми, хто працював із Самчуком, хоч таких у редакції залишилося не так і багато, могли уявити таку його реакцію, бо пам’ятаємо редакторський гнів за неоковирність мови, за вживання русизмів, за перекручення фактів та інші огріхи, які трапляються у журналістській справі, як і у багатьох інших. Федір Устимович був максималістом – сам такого не допускав і колегам не дозволяв. У ті часи, коли ще оригінали майбутніх газетних публікацій писали ручкою, а не набирали не комп’ютері, його рукописами замиловувалися наші друкарки – жодної тобі поправочки, тоді як в інших десятки раз покреслено…
Журналістська праця ніколи не була легкою. А в ті часи і поготів. Були і виклики редактора на килим у партійні кабінети, і приписи держліту за порушення переліку заборон, і начальницькі повчання… Але були і добрі слова від читачів, і 14-тисячні тиражі, і численні відзнаки на різних рівнях.
Про все це щиро, з душевною теплотою згадували тиждень тому в історичному музеї не тільки «словоправдівці». Свій, присвячений пам’яті редактора вірш, читала Марія Зарубко. Про те, як газета з благословення Самчука покликала його до краєзнавчих пошуків і висвітлювала їх результати розповів Ярослав Царук. Із першою своєю заміткою майже тридцятирічної давності прийшла на цю зустріч наша позаштатна авторка Антонана Солодуха. Втирала сльози Ніна Самчук, згадуючи своє кохання, яке зустріла… за пилянням дров у школі поліського села, куди її майбутнього чоловіка прислали заробляти стаж для вступу до вузу…
Прийшов на цю зустріч і наш давній редакційний приятель і дописувач Руслан Пилипюк, який згодом у соціальних мережах залишив такий відгук:
https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=346826215788528&id=100013834575601&pnref=story
В одному з останніх своїх матеріалів у нашій газеті Федір Самчук, ніби на прощання, дав сім порад брату журналісту. І ці поради залишаються як духовний заповіт світлої пам’яті нашого редактора. Вони не тільки не втрачають актуальності, а, як на мене, щораз більше стають на часі:
1. Це не професія, а покликання. Вдумайтесь в останнє слово цього речення. Тебе щось кличе, внутрішньо спонукає. Ти маєш бути готовим пожертвувати сном, святом, відпусткою задля своїх заповітних рядків на білій пустелі паперу.
2. Дещо з етикету редакційного працівника. Не приєднуйся до жодних коаліцій, груп. Не вислужуйся перед начальством, не займайся доносами, плітками, підлабузництвом. Не радій, якщо колега допустив помилку. Не забувай про самоцензуру, яка з цензурою не має нічого спільного. Не старайся сформувати надто високу думку про себе. «Зоряність» у журналістиці річ небезпечна.
3. Не прислужуйся будь-якій владі, служи істині. Це важко. Влада, за незначним її винятком, прагне мати в своєму арсеналі кишенькову пресу, слухняних журналістів. Але якщо ти чесний журналіст, то, будь ласка, частіше зважуй сказане, написане, надруковане на терезах совісті…
4. Про головного героя газетних шпальт. Минули ті часи, коли газети рясніли від заміток про ударну працю доярок, свинарок, а також заводчан… Всі добре розуміли, що то комуністична показуха, яка з реальністю не має нічого спільного. Нині шкала цінностей змінилася, і далеко не в кращий бік. Слава, влада і гроші поставлені в центр уваги. Людина праці (проста, скромна, малопомітна) опинилася на узбіччі медіаобслуговування. Я не закликаю до революції пера і тем. Але такі перекоси не на користь правді і справедливості.
5. Пам’ятати про журналістів, своїх попередників. Якось довелося почути від дуже молодого колеги: «Ну що то за газети були колись? Бойові листки. Допотопний друк. Замітки недолугі, одні гасла…» Так, газетне ремесло не те, що 50 чи 70 років тому. Але не слід забувати, що вони, ті журналісти, були першопрохідцями. Незважаючи на політичну задуху, диктатуру партії та епоху, застібнуту на всі гудзики.
6. Ви, мабуть, ловили себе на думці? Читаєш статтю чи нарис незнайомого автора і відчуваєш, що це реально, що це кусочок життя, яке журналіст талановитим зором просто підгледів, а не вигадав чи створив схему. І не тільки це помічаєш, ти між рядками вловлюєш позицію автора, його ставлення до часу, до людей, до подій… Уважний читач робить висновок, хто підписаний під статтею чи нарисом: справжній журналіст з його громадянською позицією чи журналіст придворний, який виконує чиєсь замовлення.
7. А ще майстерність пера, магія слова. В журналістиці важлива якість тексту. З досвіду знаю: написати гарну замітку важче, ніж поганий нарис. Це я до того, що немає текстів елітних і, так би мовити, другорядних, усі важливі. Завдання журналіста: вдихнути в чистий аркуш паперу вогонь серця, вогонь правди (а це і точно підібране слово, і промовистий факт, і авторська оригінальність, і багато чого іншого). І тоді тебе осіяє радість, яку можна порівняти хіба що з радістю альпініста, який підкорив свою вершину.
Антоніна МИХАЛЬЧУК,
редактор «Слова правди» з 2002 року.
