Новини

Вероніка Черняхівська – «зрубана гілка» роду Старицьких

Культура, Особистості
248 переглядів

 Про Вероніку Черняхівську знає значно менше людей, ніж про її матір Людмилу Старицьку-Черняхівську – письменницю й діячку українського жіночого руху, і вже точно менше, ніж про діда – видатного драматурга Михайла Старицького. Вероніка прожила лише 38 років, бо так вирішила репресивна совєтська влада. Її життя склалося трагічно. Її творчий спадок лишився маловідомим. Але її історія – приклад того, що зазнавали талановиті українки, які потрапляли у жорна сталінських репресій.

Зламане війною кохання і бентежно ніжні вірші

 Народилася Вероніка у 1900 році в родині, яка належала до української культурної еліти. Батько Олександр – лікар-гістолог, один із перших академіків Академії наук України. Мати Людмила – не лише авторка чудових драматичних та прозових творів, а й громадська діячка, обрана до складу Української Центральної Ради. Дід Михайло – корифей українського театру. Змалечку Вероніка росла в середовищі вишуканої української інтелігенції. У їхньому домі гостями бували Леся Українка, Михайло Грушевський, Іван Франко, Михайло Коцюбинський та інші.

На юність Вероніки трагічну печать наклала Перша світова війна. Але спочатку було романтичне кохання: у день свого 17-річчя, 25 квітня, вона познайомилася з молодим офіцером Костею Велігорським. Вже незабаром він відбув на фронт, звідки прислав лист-освідчення у коханні, що було взаємним. Та ця мить щирої любові виявилася швидкоплинною: звісток більше не надходило. Аж через багато місяців Вероніка отримала лист від Костиного батька. Той писав, що юнак загинув на фронті у січні 1918-го.

Вероніка ж свій час присвятила навчанню. Із золотою медаллю закінчила Другу українську гімназію імені Кирило-Мефодіївсього братства у Києві, потім здобула фах інженерки-економістки в Київському інституті народного господарства, паралельно вивчала іноземні мови.

А ще – писала бентежної краси ліричні поезії. «Стелиться мла і туман. Містичне співає когут… Ступає, ступа мій пан. Гість мій химерний вже тут…». «Постать мила, тінь, що я любила, Змучилась чекати я – прилинь, І візьми мене на свої білі крила… Кину все… Заплаче дзвін: дінь-дінь – Все тінь». Ці рядочки, наповнені якоюсь потойбічною ніжністю, були надруковані у поважних альманахах «Гроно» та «Вихрь революции».

Зачитувалися сучасники і її чудовими перекладами західних авторів. Завдяки майстерності Вероніки Черняхівської українською зазвучали такі тексти, як «Місячна долина» Джека Лондона, «Жерміналь» Еміля Золя, «Олівер Твіст» Чарльза Діккенса та інші.

Три шлюби і звинувачення у шпигунстві

Спроби налагодити особисте життя виявилися менш успішними, ніж літературна праця, пише дослідниця Ольга Гураль, яка завдяки роботі з архівними матеріалами (зокрема – листами) відтворила життєпис Вероніки Черняхівської. У 21 рік вона спробувала побудувати сім’ю із Іваном Євлашенком – проте вже за вісім місяців цей шлюб розпався. Іван виявився чоловіком грубим та обмеженим, а Вероніка поряд із таким не могла перебувати.

Згодом було ще два одруження – з німцем, з банківським службовцем Теодором Геккеном, шлюб із яким протривав недовго і згодом став одним із приводів переслідування  з боку каральних органів; та з математиком Миколою Ганжею, з яким їх роз’єднав арешт.

Вперше по Вероніку Черняхівську прийшли майже одразу після її повернення з Берліна, у 1929 році. Арештували й намагалися «пришити» їй справу вигаданої совєтами контрреволюційної організації «Спілка визволення України» (через цю сфальшовану справу винищили чимало українських митців, громадських діячів та інтелектуалів). Згодом відпустили «за браком доказів», але за грати кинули її батьків. Вероніці пропонували виїхати за кордон і ніколи не повертатися або ж лишитися в Україні без права виїзду. Вона обрала другий варіант – і тим самим підписала собі вирок.

У 1938 році по Вероніку Черняхівську прийшли вдруге. Цього разу із серйозними звинуваченнями: їй приписали шпигунство на користь Німеччини. Письменницю арештували й кинули у Лук’янівську в’язницю. Києвом ходили чутки, що на допитах із Черняхівської так знущалися, що вона збожеволіла. Її справу винесли на розгляд Київської «трійки», яка визнала Вероніку винною і присудила до найвищої форми покарання – розстрілу. Вирок виконали того ж дня, 22 вересня 1938 року. А батькам сказали, буцімто її вислано до Сибіру. І Людмила Старицька-Черняхівська кілька місяців шукала доньку по сибірських режимних таборах, марно сподіваючись побачитися з нею і визволити її…

Правда про долю Вероніки Черняхівської відкрилася лише у 1990 році, коли на запит Музею видатних діячів української культури Лесі Українки, Миколи Лисенка, Панаса Саксаганського та Михайла Старицького була видана довідка КДБ УРСР про її реабілітацію. І лише через два десятки років ми дізналися про неї – жінку із задумливим поглядом з картини Олександра Мурашка, яскраву представницю «золотої української молоді» 20-х років, самобутню поетесу, зламану гілку роду Старицьких – Вероніку Черняхівську.

Віталіна МАКАРИК

Коментарі
Теги: Вероніка Черняхівська, громадська діячка, літераторка
Поділитися
Головні новини
Реклама
keyboard_arrow_up