Заступник міського голови і секретар міськради Олег Свідерський належить до молодшої генерації чиновників міста. До сфери його відповідальності входять не лише координація діяльності депутатського корпусу, а й земельні питання, соцзахист населення, взаємодія з військовослужбовцями. Як депутат міської ради, він опікується проблемами військових містечок, як очільник міської організації ВО «Батьківщина» – бере активну участь у партійних ініціативах, а як багатодітний татусь – виховує трьох донечок. Про шлях у політику, роботу з депутатами, плани і мрії щодо розвитку міста та відпочинок з дітьми Олег Свідерський розповів у розмові віч-на-віч.
– Олеже Миколайовичу, молодь нині вважають політично неактивною. А в якому віці ви прийшли у політику?
– Зацікавився політичним життям країни у 2001 році, тоді тривала акція «Україна без Кучми». Серед її рушіїв як на загальнодержавному, так і на місцевому рівнях було ВО «Батьківщина». Я був студентом і прагнув долучитися до протестних процесів. Прийшов в офіс партії, щоб записатися, а мені ж лише 17 років. Мене вислухали, сказали – вибач, ти неповнолітній, – і скерували у «Батьківщину молоду». Під час Помаранчевої революції був уже в «Батьківщині», але офіційно членський квиток отримав лише у 2005 році.
Я був керівником молодіжної організації «Батьківщина молода», активно долучався до партійних заходів та ініціатив, але коли формували список кандидатів в депутати у 2006 році, бажання балотуватися не мав. Тому мене поставили десь наприкінці списку, розраховували, що пройде сім-вісім осіб. На тих виборах «Батьківщина» отримала колосальну підтримку, у міську раду пройшло 15 осіб. Так я став депутатом.
– Як сприйняли новий статус?
– Найперше – дізнався для себе багато нового, з іншого ракурсу побачив життя у місті. Активно навчався, відвідав понад десять тренінгів, семінарів, навчань. Відчув, що ця діяльність мені близька, вона мені вдається.
Тож на виборах 2010 року мене відправили на округ, балотуватися від військового містечка №1 – вулиці Академіка Глушкова балотувався. Там були сильні конкуренти, і на мене особливих ставок ніхто не робив. Але мені вдалося те, що я задумав, і думаю, жителі не пошкодували. Хоча частину своїх обіцянок досі не виконав, щоправда, через незалежні від мене обставини.
– І так відверто про це говорите?
– Так, я переконаний, що уникати цієї теми не варто. Кожен депутат іде на вибори зі своєю програмою, про яку слід пам’ятати і після виборів, звіряючи з нею його роботу. Я тоді обіцяв протягом каденції каналізувати частину вулиці Академіка Глушкова, де досі нема каналізації й досі. Але коли вже став депутатом, то з тодішнім першим заступником міського голови Миколою Веремчуком перебрав документи і дізнався, що проект каналізації закладений у проект будівництва 44-квартирного будинку для військових. Поки нема його – нічого не зробиш.
На виборах 2015 року я вже обирався від другого військового містечка, вулиці Поліської Січі. Тут я мешкаю, всі проблеми округу знаю зсередини. Не пошкодував, що зі своїми депутатськими повноваженнями «перебрався» на нову дільницю. Маю надію, що виборці – теж. Зрештою, проблемами жителів інших вулиць не нехтую.
– Посівши у 2009 році посаду секретаря міської ради, ви стали одним із наймолодших у виконкомі. Як почувалися?
– Скажу відверто: було трішки незручно. Тут усі – досвідчені старожили, я ж – практично без досвіду державної служби, хоча управлінський досвід на той час в мене вже був чималий. Працював керівником обласної філії «БТІ», на певний час мені передали під управління ще й Львівське відділення. В різні часи по-різному, але загалом десь 50-70 працівників, фахівців було в підпорядкуванні.
Отримав на цій посаді і, напевно, найболючіший професійний досвід: коли в 2008-2009 розгорілася світова економічна криза, закривалися всі фінансові організації, в тому числі і та, в якій я працював, довелося звільняти людей. Найважче – казати фахівцям високого рівня, що все, ми зачиняємося, давайте прощатися… На щастя, через темну смугу вдалося пройти. Багато з колишніх підлеглих знайшли себе в чомусь іншому й успішно розвиваються, ми й досі спілкуємося.
– Нині серед ваших основних посадових обов’язків – налагодження роботи депутатського корпусу. Порівнюючи сесії цього скликання з попередніми, можна сказати, що депутати стали більш активними, але не завжди тримаються в рамках професійної етики. Наскільки легко працювати із цим депутатським корпусом? Наскільки робота нинішньої міської ради ефективна?
– Усе пізнається в порівнянні. У попередньому скликанні всі питання узгоджувалися на рівні комісій, практично ні в кого ні запитань, ні зауважень не виникало. Не скажу, що це була ідеальна форма роботи, але виглядала вона цивілізовано. Зараз на засіданні комісії депутати можуть змовчати про свої запитання чи зауваження щодо проекту рішення і озвучують їх уже на сесії. З одного боку, питання порядку денного на комісії не може бути ні зняте, ні відкладене, якщо вже його винесли на сесію і в ньому нема суперечностей із законодавством. Окремі депутати свою активність переносять з комісії одразу на сесію – там і журналісти побачать, і про них напишуть.
На жаль, серед нинішніх депутатів є такі, які дозволяють собі порушувати не те що регламент, а й банальний етичний кодекс. Притягнути депутата до дисциплінарної відповідальності майже нереально. Ми вже розбирали різні випадки, адже, бувало, й до рукоприкладства доходило. Видалити з сесії? Викликати поліцію? І поліцейські не мають повноважень виводити депутата з сесії. Можна цю особу, яка порушує порядок, попросити вийти із зали, але ж вона не послухається. Фактично, немає жодних дисциплінарних, не кажу вже про адміністративні, заходів впливу на депутата. Ми стараємося тримати ситуацію під контролем і не доводити до прикрих випадків, але все залежить від самої людини.
Але треба визнати, що депутати цієї каденції більш вникають у деталі кожного рішення. І це приємно. Буває, що автор проекту свідомо чи несвідомо допускає помилку, скажімо, через незнання юридичних тонкощів з того чи іншого питання. І дуже добре, коли на сесії депутати помічають її і вказують на неї. Її виправляють, якщо вона стосується порушення законодавства. Якщо ж ні, то голосування проходять по-різному. Буває, що, на жаль, не підтримують і цілком слушні пропозиції.
– Особливо гарячими бувають земельні питання. А яка нині ситуація з видачею ділянок учасникам АТО? Чи питання і далі стоїть так само гостро?
– Якщо чесно, дуже гостро. Тільки від учасників бойових дій надійшло заяв на отриманні земельних ділянок під житлове будівництво близько 800. Ми надали 283, в резерві маємо 44. Далі питання не рухається. Ми розраховували на порозуміння з військовим відомством, бо в них у постійному користуванні в межах міста є ділянка у 120 гектарів, а фактично використовується лише 60. Давно ведемо переговори щодо цього, але якщо керівництво військової частини і КЕЧ не проти, то ОК «Захід» категорично не погоджуються, а з Міноборони ми отримали відповідь, що на цих землях планується будівництво багатоквартирних будинків господарським способом. Це значить, що земельну ділянку на правах суперфіції передають забудовнику, а він частину квартир віддасть у відомчий житловий фонд для військових. Оце мене найбільше й лякає – знаючи, як вони будують свій 44-квартирний житловий будинок…
Перспективи, що це питання найближчим часом зрушить із мертвої точки, немає. Швидше за все, ці землі залишаться в постійному користуванні у Міноборони. Те, що ми могли передати під житлову забудову, ми передали. Ще є трохи землі – одна земельна ділянка на 80 гектарів, інша на 10, але вона не дуже приваблива для житлової забудови. Та й місту треба розвиватися, мають з’являтися підприємства, ми повинні мати земельні ділянки для промисловості. Це якраз північний і південний промислові райони. Не можемо все роздати під житлову забудову.
– А скільки з тих, хто вже отримали землю, побудувалися?
– Нуль. Але якщо рік тому тільки троє замовили будівельні паспорти, то зараз маємо чи 9 чи 11, які це зробили і готові будувати. Загалом більш-менш сформований кооператив по вулиці Дмитра Головіна, в районі цукрового заводу. Там 11 земельних ділянок, вони компактні, в такому більш-менш непоганому місці. Ці ділянки отримали ті, хто зазнав поранень чи був у полоні. І більша частина з них готова вкладати кошти у розвиток інфраструктури і починати будівництво.
– Відколи міські перевізники запровадили окремі «пільгові» рейси, до нас вже не раз зверталися читачі-пільговики, нарікаючи, що такий графік не завжди зручний.
– Бачите, в розумінні більшості пільга – це щось безкоштовне. Насправді ж за те, щоб пільговик скористав нею, платить хтось інший – перевізник чи, умовно кажучи, держава – а насправді кожен із нас, платників податків. Свого часу ці пільги надавали, намагаючись «задобрити» ту чи іншу категорію населення. А їхня вартість цих пільг перевищує можливості держави. Зараз це пробують передати на місцеві бюджети, але ні затвердження такої процедури, ні самої передачі наразі не відбулося.
Чому новий формат пільгових перевезень не покриває всі рейси? Говорімо відверто: ймовірно, пільговики – це, переважно, люди пенсійного, які мають більше вільного часу і гнучкіший розпорядок дня. Тобто можуть поїхати не обов’язково о 8 ранку, коли максимальне навантаження на маршрути. В годину пік вранці і ввечері практично неможливо втиснутися у маршрутки. А вже з 10-11 вони ходять напівпорожні і катаються по місту тільки через те, що мусять дотримуватися графіку. Тут варто досягнути якогось здорового балансу. Тому й вирішено пільговиків скерувати на вільніші рейси. Таким чином навантаження бодай частково збалансовується. Це зручно і перевізникам, і пасажирам, які легко займають вільні місця й отримують цю, наразі безплатну, послугу.
– Урбаністи кажуть, що майбутнє – за розвитком мікрорайонів, із повноцінною інфраструктурою і комфортним життям. Яким бачите розвиток військових містечок, якими опікуєтеся?
– Я тісно співпрацюю із депутатами, які представляють цю частину міста в міськраді, але, на жаль, не на все одразу можемо вплинути: скажімо, розвивати інфраструктуру чи братися за капремонт дороги на неканалізованій частині вулиці Академіка Глушкова неможна, адже, коли прокладатимуть каналізацію, все одно все розриють. Але приємно, що вдалося, скажімо, взятися до реалізації капремонту двору на Поліської Січі 57-61 з чотирма багатоквартирними будинками. Найбільша проблема була з парковкою – автомобілі стояли на газонах. Її вдалося розв’язати відсотків на 90.
Якщо ж говорити про майбутнє військових містечок, то на черзі – встановлення лічильників, освітлення, утеплення будинків, термомодернізація, капремонт покрівель… Там роботи і проблем на кілька років вперед. Дуже хотілося б облагородити парк біля клубу ЗРП, зробити його зручним місцем для сімейного відпочинку, але, на жаль, це територія Міноборони, і ми практично нічого не можемо там зробити. Був у мене і такий намір – чи, може, мрія: щоб клуб ЗРП, який в 2015 році не використовувався взагалі і зараз використовується мінімально, передали місту для розвитку соціальної інфраструктури. Тут ми готові були б облаштувати амбулаторію загальної практики сімейної медицини чи дитсадочок. І перше, і друге в цьому густозаселеному районі потрібне. Однак, знову ж таки, Міністерство оборони своєї згоди на це не дало.
– Ви очолюєте міську організацію ВО «Батьківщина». Які важливі ініціативи і проекти втілюєте у місті?
– Один із наших найпопулярніших – «Арт-канікули». Він має два завдання: з одного боку – розваги й відпочинок для дітей, з іншого – можливість для дорослих поспілкуватися з місцевим депутатом – представником «Батьківщини», обраним від цього округу або закріпленим за ним. В цьому році ми проведемо сьомий сезон «Арт-канікул», вторік мали рекордну кількість учасників. Тримаємо шефство над лікарнею, з депутатським корпусом відвідуємо її мінімум тричі на рік: 1 червня до Дня захисту дітей, на День медика і на Миколая, 19 грудня. Діти, які перебувають у лікарні, не повинні залишитися без відчуття свята. Переконався у цьому, коли сам потрапив з донькою у лікарню на новорічні свята.
Долучаємося до загальноміських заходів на День довкілля, опікуємося ділянкою пляжу біля Луги. Там треба зробити місце, де люди могли б проводити час, в тому числі і купатися. Кожен депутат має свою сферу відповідальності, діяльності. Депутатським корпусом «Батьківщини» я задоволений. Дуже активно працюють Ігор Шевчук, Леонтій Дмитрук. Сергій Гранат має підтримку людей. Я, очевидно, так і залишуся закріпленим за військовими містечками. Хоча, можливо, спробую себе в ролі депутата обласної ради.
А пересісти у крісло мера амбіцій не маєте?
– Скажу відверто: спостерігаю зблизька за роботою міського голови впродовж десяти років. Щоб бути успішним міським головою, треба бути включеним у всі процеси 25 годин на добу. Ця робота потребує колосальних затрат часу, енергії, нервів, здоров’я. Балотуватися на цю посаду треба впевнено і успішно. Я маю сумнів, що на сьогодні є кандидатура, яка має однозначну підтримку більшості виборців. Зараз, швидше за все, прийде команда з кількох авторитетних людей, класних спеціалістів. І мером стане та людина, яка збере найефективнішу команду.
– Давайте вимкнемо режим депутата і чиновника, а ввімкнемо режим жителя міста: вам, як містянину, чого у Володимирі не вистачає?
– Насамперед, хочеться, щоб у нас була шикарна система охорони здоров’я. Як депутат, як чиновник і як просто житель міста стараюся, наскільки можу, допомогти лікарні. Без нормальної системи охорони здоров’я місто повноцінно розвиватися не може. Ремонти – це справа третя. Насамперед у лікарні мають бути обладнання і спеціалісти.
Хочеться, щоб у місті було достатньо економічно активних підприємств і підприємців, які би розвивалися. По-перше, вони вкладають у місто, по-друге, створюють робочі місця. Людині не подобається на цій роботі – вона перейшла на іншу, але лишається тут, у своїй сім’ї, зі своїми дітьми, може забезпечити свої потреби. Треба, щоб була якась альтернатива, щоб можна було вибирати, міняти. Третє, на що б звернув увагу, – це громадські простори. Їх не вистачає.
– Ви багатодітний татусь. Як любите проводити час з родиною?
– На жаль, стільки часу, як хотілося б, приділяти донечкам не можу. Раніше особливо не відчувалося, але як народилася третя – постійна круговерть. Раніше півночі спати лягати не доводиться. Але дружина взяла на себе більшість навантаження по догляду за чотирма дітьми – трьома доньками і мною. Вона молодець, встигає і домом займатися, і професійно розвиватися. Я ж більше відповідаю за культурно-розважальну програму. Любимо кататися на роликах-велосипедах – у кожної є свій транспорт. Любимо подорожувати. А ще – вечорами танцюємо з дітьми. Я не вмію танцювати: коли проводиш дитинство в селі, то не до хореографії. Але з донечками залюбки йду в танець.
Розмовляла Віталіна МАКАРИК.
