Новини

Від Алабами до Вашингтона: як дві гімназистки провели навчальний рік у США

Архів
15 переглядів

   Майже щороку активні і талановиті школярі з нашого міста проходить відбір у програму майбутніх лідерів FLEXБюро у справах освіти і культури Держдепартаменту США, яка дає можливість навчатися в американській школі упродовж року. Минулий навчальний рік у Штатах провели дві учениці гімназії імені Олександра Цинкаловського, Люда Серьогіна та Яна Мохончук. Повернувшись додому і склавши екстерном програму за десятий та одинадцятий клас відповідно (а Яна ще й ЗНО встигла здати!), дівчата завітали до нас, щоб поділитися враженнями про свій американський рік.
– Нас часто запитують, чи бачилися ми впродовж цього року, – сміються Яна і Люда. – Але насправді ми жили в різних кінцях країни, надто далеко одна від одної. Зате у нас таке різноманіття вражень!
Sweethome Алабама і мальовничий Вашингтон
Яна:
Я приїхала в Алабаму – і це справді той «милий дім», sweethome, як співається у пісні. Це дуже теплий штат, біля Флориди і Луїзіани, навіть узимку температура плюсова, тож свій День народження, 22 лютого, я святкувала у шортах. Але цього року – що незвично для Алабами – там випав сніг, а коли таке стається, не працюють школи і магазини, всі сидять вдома. У мене був хост-брат, який теж по обміну приїхав, але з Німеччини, то наші американські друзі жартували, що то все «ті європейці сніг в Алабаму привезли».


Люда:
Коли я заповнювала свій плейсмент, тобто бажані умови проживання, не мала жодних ідей, куди і в яку сім’ю хочу потрапити. Єдине, про що мріяла, – щоб поблизу було багато води. Мрія здійснилася: Полсбо, де я жила, – містечко практично на узбережжі Тихого океану, там всюди вода і красиві пляжі і відпочинкові зони. Це невелике місто, на десять тисяч населення, але дуже красиве. Природа, люди і все загалом складалося в ідеальну картинку.


Яна:
Я проживала у Котендейлі, але це навіть не місто, а радше поселення, група будиночків неподалік більшого міста, Тускалуси. Там немає ніякої інфраструктури – магазинчиків абощо, лише приватні будинки. Вони розташовані на певній віддалі одне від одного в лісі, а відразу за будинком протікає річечка. Виглядає усе дуже гарно. А до великого міста – 7-8 хвилин машиною. В автомобілях американці проводять дуже багато часу, для них це основний спосіб пересування, пішки майже ніхто не ходить. І це зрозуміло, зважаючи на відстані. До школи добираласяавтомобілем 20 хвилин. Навчалася, до речі, в іще іншому місті – у Бруквуді.
Люда:
Я також до школи їздила в інше місто, бо наш будинок стояв на межі між містами. Дорога займала 15 хвилин. Зранку мене, моїх сестру і брата возила в школу мама, а назад їхали на шкільному автобусі. Якщо в день мали якісь спортивні заняття у школі, то мама так само нас забирала.
Досвідчені хости і «типова американська родина»
Яна:
В Алабамі знаменита «південна гостинність» відчувається на кожному кроці. І моя хост-сім’я теж була дуже відкрита і щира. Тато – медик, поєднував три роботи: доглядав людей у хоспісах, читав по скайпулекції для студентів коледжу і мав у лікарні чергування. А мама працює вчителькою у школі, де я навчалася. Предмет, який вона викладає, називається Familyandconsumersciences, тобто «Сімейні і споживацькі науки». У межах цієї дисципліни школярі вивчають різні суспільні навички, від того, звідки беруться діти, до того, як готувати лазанью. У них є свій клас, окрема кухня, і, крім побутових, вони опановують інші важливі у житті речі – як порозумітися з людьми, як вирішувати конфлікти, як планувати сімейний бюджет…
У моїх хост-батьків немає своїх дітей, але вони давно запрошують студентів по обміну з інших країн. Вторік у них був хлопчик з Філліпін і дівчинка з Індонезії, позаминулого – дівчинка з Росії, а ще перед тим – з України. Цього року вони взяли мене і хлопчика з Німеччини. На такі умови – даббл плейсмент, тобто проживання з іще одним студентом по обміну, можна й не погоджуватися. Але мені було цікаво познайомитись із представником іншої культури. Мій хост-брат на рік молодший від мене, приїхав із Кьольна, але виглядає років на 19. По характеру відповідає уявленням про німців – стриманий, строгий, але потім Америка зробила з нього усміхненого і відкритого юнака. Ми дуже гарно здружилися. Як нормальні брат-сестра сварилися за ванну – він любив там довго проводити багато часу. Але якихось серйозних конфліктів не мали.
Люда:
Моя сім’я – це типова американська родина: батьки, брат, сестра, дві собаки, два коти… Було цікаво й незвично, бо в Україні в мене нема ні брата, ні сестри, батьки розлучені. А там я отримала досвід життя у великій родині. Мені дуже сподобалося! Маму звати Меліса, вона неповний день працює у церкві, в яку ми ходили родиною, а тато Нейт – в офісі при морській базі. Раніше від був моряком-підводником, плавав на субмаринах. А коли вийшов на пенсію, то пішов працювати в офіс.


М’ясо крокодила і домашній затишок
Яна:
Одна з причин, чому американські сім’ї хостять студентів по обміну – щоб обмінюватися культурним досвідом, враженнями, і відкривати гостям Америку. Мій тато отримував неабияке задоволення, коли показував нам щось вперше і спостерігав за нашою реакцією. Часом навіть просив: не йдіть самі в той ресторанчик, я вас хочу туди завести. Мої хости любили подорожувати. Ми об’їздили багато штатів, були в Місіссіпі, Міссурі, Луїзіані, Атланті, Флориді. Куштували дуже різну їжу – крокодила, акулу, різні особливі страви Нового Орлеану. Америка – це країни їжі, там стільки всього є, що для нас здається диким, як таке взагалі можна приготувати. Наприклад, квашені огірки, обсмажені у паніровці. Смажать там усе, навіть морозиво.
Мої батьки не вперше хостять студентів по обміну, тому у них є певний план. Ми святкували всі свята за американськими традиціями, тому у мене було справжнє Різдво з усіма атрибутами, справжня Пасха, Хелловін. Улюблене свято мого хост-тата – Чорна п’ятниця, день розпродажів. Ми дійсно шопилися два дні підряд, як у кіно! Одним із найяскравіших моментів була поїздка в ДіснейВорлд, ми туди поїхали на тиждень якраз перед моїм Днем народження. А коли були вдома, на дозвіллі дивилися разом фільми, спільно готували вечерю.


Люда:
А я була першою студенткою по обміну у моїй сім’ї, тому мої хости були не дуже досвідчені. Але ця сім’я цінує домашній затишок. І хоч вони не надто любили їхати далеко і надовго, ми багато проводили часу з їхніми друзями – збиралися сім’ями на барбекю, пили какао з маршмеллоу. А ще регулярно ходили до церкви – це при тому, що в Україні я це роблю зрідка і загалом релігійною людиною себе не вважаю.А ще часто виходили кудись поїсти, в кіно, вечорами дивилися фільми удома.
Релігійність по-американськи: Бог – це друг
Яна:
Різниця у ставленні до релігії тут і там справді вражає. В Алабамі люди досить релігійні, але не тому, що їм це змалечку нав’язують, а тому, що все подають у такій формі, що дітям самим страшенно подобається. Малюки приходять до церкви на заняття, пастор доступно пояснює різні моменти. З пастором можна неформально поспілкуватися, задати питання, які насправді цікавлять, поговорити. Американці у церквах влаштовують свята, грають у музичних групах, дуже поширене волонтерство, вони організовують поїздки… Це подобається і дорослим, і малим, тому всі охоче туди ідуть до церкви. Для них Бог – це друг. Навіть молодь в Інстаграмі фотографії нерідко підписує цитатами з Біблії.
Люда:
Тут, в Україні, ти наче боїшся Бога. А в Америці все по-іншому.Ти приходиш – і тобі весело. І зовсім не страшно. До священика можеш підійти з чим завгодно – з сумнівами, печалями, тривогами. І він не буде тобі читати мораль, а розрадить, дасть пораду, підтримає. Люди з церкви завжди дуже відкриті.
Щорічник і мова жестів: які предмети обирають у школах
Яна:
Зазвичай в американській старшій школі є чотири обов’язкових галузі, з яких ти маєш вибрати по дисципліні. Це математика, одна з природничих наук, англійська та історія Америка. Але всі вони мають різні рівні складності. Я вивчала англійську, історію Америки, геометрію, поглиблену хімію (там ми вчили те, що в гімназії я вивчала у 9 і 10 класі). До речі, вчитель хімії був на інвалідному візку, і в силу цієї обставини, на жаль, він не міг повною мірою показати «американську хімію» – бо там зазвичай на уроках багато дослідів, експериментів. Але спілкуватися із ним було цікаво. З предметів вільного вибору я взяла фешн-дизайн, де ми вивчали все про моду, дивилися фільми. Також вибрала мистецтво, бо тут закінчила художню школу і в Америці взагалі мистецтво дуже добре викладають.
А ще був Yearbook – щорічник, щось на кшталт української віньєтки, але у форматі цілої книжки, і не лише про випускників, а про школу, про те, що відбувалося у ній впродовж року, чим вона жила. Я цікавлюся журналістикою, тому впродовж року у складі команди – окремого класу –займалася створенням цього щорічника. Ми відвідували заходи – а їх у школі відбувається дуже багато, робили фото, записували інтерв’ю, репортажі. Більше того, шукали рекламодавців, щоб оплатити витрати на друк. До речі, щорічник є платним – у нас в школі він коштував 60 доларів, але люди залюбки купують, бо це гарна пам’ять про навчальний рік. Це був надзвичайно крутий досвід!
Люда:
Я вивчала англійську, історію США, музику (про композиторів різних епох), фотографію, відео мистецтво, де нас вчили писати сценарій, працювати у програмах монтажу тощо. А найулюбленішим предметом була американська мова жестів, яку вела глуха вчителька. І хоча знання з цієї мови, скоріш за все, ніколи не буду використовувати, але досвід отримала дуже крутий і цікавий. Дізналася багато нового про культуру глухих, про те, як із ними спілкуватися, про мови жестів у різних країнах… На другий семестр замість фотографії в мене був клас драми, він допоміг мені стати набагато відкритішою. А замість музики був клас мистецтва.
Спорт і волонтерство
Люда:
У школах є багато клубів, типу наших позашкільних гуртків. І різні види спорту на кожен сезон. Восени я почала ходити на крос-кантрі – це біг на довгі дистанції по пересіченій місцевості. Ніколи не любила спорт, але вирішила цей обрати, бо в нього багато плюсів – наприклад, ти часто подорожуєш своїм регіоном, можеш побачити багато красивих місць, а оскільки у штаті Вашингтон мальовнича природа, то я вирішила, що це саме те, що мені треба. Але фізично це виявилося дуже важко, після кожного тренування я буквально помирала. Потім я обрала теніс і він став для мене справжнім відкриттям – бо при тому, що я не люблю спорт, його я полюбила. У нас була хороша команда, класні тренери, і я вперше в житті грала у теніс. Ще я трішки ходила у клуб жестової мови і в Key-клуб, в якому знаходили і розподіляли можливості для волонтерства. Усі клуби допомагають набрати години волонтерства, виконати якісь шкільні проекти тощо.
Яна:
В Америці волонтерство взагалі дуже розвинене. І якщо говорити, наприклад, про донорство крові, то тамтешні діти заохочені здавати свою кров, аби допомогти іншим. В мене також були волонтерські клуби у школі і ми реалізовували різні доброчинні проекти. Наприклад, на Різдво діти з бідних сімей з початкової школи написали свої маленькі мрії, а ми допомогли їх здійснити.
Люда:
Узагалі для «флексерів» волонтерство обов’язкове. В кожній громадській організації є певна кількість годин, які ти можеш зробити. У мене було 50 обов’язкових, але я набрала набагато більше – більше 100 за рік. Волонтерила на різдвяній вечірці дітей з інвалідністю, при церкві організовували різні благодійні заходи, готували їжу для безхатченків і годували їх.Допомагала проводити уроки про Біблію. Волонтерила на невеличких фестивалях у себе в місті. Волонтерство допомогло мені розвинути такі риси характеру, які в мене розвинені не були, тому що в Україні я цим не займалася ніколи. Америка допомогла зрозуміти, що якщо ти маєш час і змогу допомагати іншим, то варто цим займатися, бо волонтерство не відбирає, а наповнює. Це класний спосіб провести свій вільний час – не втикати в Інтернеті, а щось змінити на краще у цьому світі, поліпшити чийсь день.
Яна:
Так само це допомагає розвинути вміння взаємодіяти з людьми. Зокрема і з тими, які мають особливі потреби. В Америці, зрештою, їх не виокремлюють, сприймають нарівні з іншими – і це дуже круто. Я трохи працювала з такими дітьми, ми готували їм маленькі подаруночки, на святкових вечірках допомагали, розносили їжу, спілкувалися. Листувалася і спілкувалася з дітьми з початкової школи, приходила читати їм казки, розповідала їм про Україну. Також готували їсти для бідних, волонтерила на місцевих фестивалях. Коли їдеш тільки в Америку по програмі обміну, думаєш, де ж набрати ці необхідні волонтерські години. Але потім входиш у смак, це стає цікаво, бо допомагати людям дуже класно!
Стереотипи і відмінності
Яна:
У мені іноді бувало враження, що я живу як в американських фільмах, але в хорошому сенсі: довкола були всуціль позитивні люди, за якими я дуже сумую. Моя школа досить-таки хороша, вони залюбки приймають студентів по обміну, і ще до того, як я приїхала, вони знали про мене і чекали. Дуже дружелюбні, підходили знайомитися. Я запитувала дітей зі своєї школи, чи бувають такі штуки, як цькування, але в моїй такого не було. В тому районі, де я жила, моя школа – одна з найкращих. Були гірші, і вже там траплялося всяке. Одна дівчинка, з якою спілкуюся, була в штаті Вісконсин, і в її школі якраз були всі ці соціальні групки, в які її не надто охоче приймали. Але насправді це поодинокі випадки в практиці студентів по обміну.
Люда:
Моя школа теж звикла до студентів по обміну – того навчального року їх було семеро, включаючи мене, і всі з різних країн. До нас ставилися на рівних. Там однаково спілкуються з представниками ЛГБТ-спільноти, афроамериканцями, з азіатами, представниками неформальних тусовок тощо. В них немає упереджень, вони дуже відкриті до всього нового. Тому неприємних ситуаційне траплялося.
Яна:
Тинейджери по всьому світі мають схожі захоплення, тому я не відчувала різниці між ними і собою. Всім подобається якась популярна музика, ті самі фільми, серіали. Але в кожного, звичайно, є щось особливе. Америці багато хто грає на музичних інструментах. Серед молоді також нормально тусуватися в церкві – спілкуватися, грати в гуртах. Головна відмінність: там у 16 всі водять машину. Якщо для нас мати машину – це вже якийсь статус чи важлива подія, то там їх дарують на дні народження, позичають у батьків. За рахунок цього вони набагато мобільніші, ніж ми. Але мені здається, що й менше це цінують, ніж ми б цінували.
Віталіна МАКАРИК.

Коментарі
Поділитися
Головні новини
Реклама
keyboard_arrow_up