На головну Історія Від «іллічівців» до «суворовців» у Могильному-Жовтневому-Сусвалі: з історії села

Від «іллічівців» до «суворовців» у Могильному-Жовтневому-Сусвалі: з історії села

741

Я знову повертаюсь в історію свого Могильного-Жовтневого-Сусваля – яким село було в післявоєнні роки і яким є нині.

У 60-ті про Жовтневе краще від Малінського ніхто не розповідав. Він дуже любив історію, багато читав і свою розповідь починав так: «Ще недавно наше село називалось Могильно. А передало йому назву цю саме тодішнє життя. Були тут непрохідні болота, роки проходили у важкій праці. Але все змінилося – колгосп свій створили. А коли прийшов у село перший трактор, що тоді робилося! Бігли дивитись і старі, і малі – мов на якесь диво. Зараз подивишся навкруги і хочеться ще один вік жити», – говорив Михайло Андрійович. Діти щасливо повиростали, мають свої сім’ї. Ольга і Тетяна – інженери, Андрій – технік, Ганна – економіст. А йдеш вулицею, на яку хату не глянь – звідти вийшов учитель, з тієї – офіцер, там – лікар. Про самого Михайла Малінського говорили так: «Поважний тим, що виростив 40-гектарний сад і пасіку розвів, а найбільше вчить правильному життю».

- реклама -

ТРАКТОРИСТ  ПОШЕПКИ  РОЗМОВЛЯВ  ІЗ  ЦЕРКВОЮ

Більш як 20 років колгосп, який охоплював території Верби, Охнівки, Овадного, Жовтневого, Маркелівки, носив назву імені Ілліча, з січня 1967-го став імені Суворова. Мені стало цікаво, хто той сміливець, що зазіхнув на самого Ілліча. Відразу спало на думку, що тут без іншого Ілліча не обійшлося. І справді, Леонід Ілліч Брежнєв став генсеком ЦК КПРС 1966 року.

Але давайте повернемося до трудових буднів іллічівців. У зведенні за 1 липня 1962 року ідеться: «Вироблено сильний трактор на 15-ти гектарах умовної оранки. Колгосп імені Ілліча на першому місці, на другому – «Шлях Леніна», на останньому – «Прикордонник».

Розгортаю свій щоденник, де є замітки з газети «Червоний прапор» за 17 квітня 1959 року: «Вечоріло. До нас по колгоспному полі йшов трактор, тягнучи за собою дві сівалки з катками. Він наблизився до нас, і вже було добре видно тракториста Володимира Гуза і сівальників – ланкових Ганну Козу і Марію Орлюк, агронома колгоспу Мечислава Ваховського. Дівчата вимкнули сівалки, почали засипати у них насіння і мінеральні добрива, які підвозили їздові Дмитро Янець та Іван Коза. Після чого тракторист, хвацько орудуючи ричагами, завертав агрегат в нову борозну».

Ось такі тоді були трактористи. Батько мера міста Петра Саганюка – Данько гудів удень і вночі на цих полях на своєму дизелі. Поряд з ним були Прогонюки – Геник і Федох, а ще Степан Со-Со, Метик… Так тоді їх величали.

Але той «Червоний прапор» не міг написати, що тракторист Володимир Гуз, повертаючись у запиленому комбінезоні у своє Овадно, зупинявся біля дерев’яної церкви, яку ще в 1956-му атеїсти віддали споживспілці під склади. Він про щось довго говорив з нею пошепки. А молився, як і всі вербичани, оваднівці, марцивляни – так ми називали жителів Маркелівки, у господньому храмі села Жовтневого.

НА БУРЯКОВІ  ПЛАНТАЦІЇ  ВОЗИВ АРСЕНЬ

Тоді великі плантації засівалися цукровими буряками, і на їхню прополювання жінки збиралися біля церкви на восьму годину ранку. До того їм треба було встигнути завести дітей у дитсадок і відправити до школи.

У садочку діток зустрічали вихователька Олександра Воєвода, няня Валентина Шурдак. Завідувачкою була Ніна Глущук. І на сніданок вже стояла манна каша, яку готував повар Віктор Кубишкін. У садочок я не ходив, може, тому, що говорив «со». Українському «що»  навчився аж у другому класі. Але малюки, які говорили «добле», – ходили.

На поле жінки від’їжджали на бортовому ГАЗ-51, який був обладнаний лавками з дощок. Але хтось запізнювався. Шофер Арсень – це мій батько – ніколи не спішив від’їжджати. Чекав. Бригадир бігав, махав руками: «Вже повинні бути на своїх ланках!» Батько на нього уваги не звертав, діставав з бардачка газету. Жінки бригадиру говорили: «Не кричи! Директор знає, коли їхати». Так називали Підгурця Арсеня. Може, і тому, що колгоспний оркестр починав музику за кивком його голови.

«Арсень! Заводь, бо вже Ганька біжить!» – кричали жінки. Батько тиснув на газ і на всю округу линула українська пісня. Не подумайте, що то радіоприймач у машині, їх ще і в хатах було мало, а телевізор – рідкість. Новини дізнавалися з газет, які поштарка розносила щодня.

Наші мами приїжджали на годину обідньої перерви. Встигали видоїти корову, кинути щось поросятам, курам – знову у поле, але поряд уже були їхні школярі.

ПОСИЛКИ  У  В’ЄТНАМ

Якими ми тоді були? 1 вересня діти вже «суворовців» з Верби навчальний рік розпочали у новій школі. Її спорудили міжколгоспбудівці на кошти цієї артілі. В Оваднівській школі провели недільник допомоги колгоспу у збиранні картоплі і овочів. За прикладом учнів Лесі Малиш, Люди Крупи, Миколи Станчука, Валі Дячук, Миколи Черняка трудилися добре всі.

А школярі Жовтневської восьмирічної школи (тоді американські літаки скидали бомби на В’єтнам) на знак дружби з юними в’єтнамцями, відіслали у цю країну дві посилки з кольоровими олівцями, фарбами, ручками і зошитами.

У Маркелівській початковій школі був піонерський хор, який поряд з українськими піснями співав і про той червоний прапор.

ВБОЛІВАВ «ЗА ЗЕМЛЯКІВ» ІЗ ГРУЗІЇ

   На цьому знімку шофери – дозвольте, я так скажу – «від Бога». Зліва Мефодій Прогонюк, справа Арсень Підгурець. Після закінчення автошколи у нашому місті в 1949 році призвалися на строкову службу, де понад чотири роки шоферували – на землі грузинській будували військові аеродроми. Батько, коли показували по телевізору гру «Динамо» (Тбілісі), вболівав, як він говорив, «за земляків», але київських динамівців не зраджував, а радів, коли між ними була нічия. Зі служби повернулися старшинами – і зразу в артіль на автомобіль.

Потім Мефодій Трохимович пересів на автобус «кавзік» і возив дітей льотчиків і техніків у школу № 3, яка була з російською мовою навчання, а пізніше перейшов на службу в дивізію і старшим прапорщиком пішов на пенсію.

Арсень Данилович полюбив так того ГАЗ-51, що з нього не злазив. Рівно в 60 поставив його біля контори в Овадному, а ключі поклав на стіл голові колгоспу Ярмолюку. Той ще довго приїжджав з ними до батька, але він свого рішення не міняв. «Пенсія так пенсія».

Про це мало хто знає. У 1944 році, після звільнення Могильного, почали сіяти жито, пшеницю, які «хтось» підпалював. Були створені дружини, дорослі мали зброю, а їм, 16-річним, довірили дерев’яні пилки. Коли я хотів щось дізнатися про це, батько казав, що «було всяко». Стараннями Мефодія Трохимовича в кінці 80-х в архівах Києва знайшлися документи про цю дружину. Вони двоє отримали учасника бойових дій, бо старших уже не було в живих.

«ДИСТАНЦІЇ»  у 15 КМ БУРЯКІВ

На польових дорогах машину не кидало. Їх постійно рівняв бульдозер. Члени дорожньої бригади Михайло Саганюк, Іван Артисюк, Іван Клименюк, Трифон Артисюк, Іван Луцюк дбайливо доглядали всі шляхи.

На цукрових плантаціях нас зустрічали переносні шалаші, у яких можна було попити води і сховатися від дощу. Пам’ятаю, як парторг Морогов, його називали Моргов, привіз плащі від дощу, їх наші мами приміряли, як у  будинку мод, але йому партія не підказала, що на фурі треба возити і дзеркало.

Але який там дощ, коли проводилися змагання – «соціалістичні». Хто першим прополе ділянку. А в ній рядків 15 довжиною не менше кілометра. Умовами цих змагань дозволялося нам, дітям, допомагати, але щоб у ланці нас була однакова кількість. Піонер чи комсомолець – без різниці.

Переможниці вручався наручний годинник. Один раз і мама отримала такий подарунок від агронома Галини Василівни, яку на полі завжди зустрічали радо, вона з посмішкою, в очах вогник. За комсомольською путівкою прибула у Вербу, полюбила шофера Івана і стала Прогонюк. Розгортаю газету за 6 лютого цього року – 10 онуків, 6 правнуків зичать 85-річній бабусі здоров’я на довгі літа.

Дбали тут і про тваринництво. Тільки великої рогатої худоби налічувалось тоді1635 голів. Тільки за один квартал здавали по 400 центнерів  м’яса державі. Передовиками у районі були пташниця Х.Ф. Артисюк і свинарка по догляду маточного поголів’я Н.П. Мороз. Грамоти їм вручав уже новий секретар парторганізації Микола Прохорович.

Але ферми були в неналежному стані, про це писав у газеті «Колгоспник» пастух с. Верба І. Черняк. Вину ставили бригадирам Василю Шептулі в Жовтневому, Михайлу Довбушу у Вербі. Простий пастух не боявся говорити, що в тому і велика вина голови колгоспу Дмитра Тутубаліна.

ГРАЛИ У ТЕНІС КНИЖКАМИ

У вільний час молодь сіл ганяла шкіряного м’яча. Вербський «Колос» завжди вигравав у Замостах, їм забивали голи Леонід Савюк, Сергій Прусицький, Сергій Рой, Віктор Пащук. Якими були ті Замости, якщо мали команду?! Але коли цей «Колос» приїжджав у Жовтнево, то Микола Луцюк і Володимир Величко не дозволяли їм вигравати у місцевого «Рубіна».

Оваднівці Анатолій Крайнов, Анатолій Малиш і Діана Матвєєва часто перемагали на районних змаганнях з настільного тенісу. Цій грі я вчився в сільському клубі, там був довгий стіл, на якому лежали підшивки газет і журналів. Ми їх приймали, знімали червоний плакат на дерев’яних рейках з написом «Рішення (якогось) з’їзду – в життя». Цей плакат був висотою, як сітка для цієї гри. Брали книжки (може, це була й «Історія СРСР») і грали ними, поки не починалось кіно. Школярів на вечірні сеанси не пускали, були рейди вчителів, але нам інколи вдавалося подивитися тих індіанок. Зараз мене також можна побачити за тенісним столом у спортзалі агротехнічного коледжу, але вже з ракеткою, яку мені подарував майстер спорту Сергій Алєксєєв.

Спортивним життям колгоспників тоді опікувався Василь Крупа, інструктор-методист по спорту, в колгоспі була така посада. А його дідусь Михалко у свої 99 кожен день навідувався до пари коней місцевої школи, турботу про них він цілком узяв на себе, про платню і слухати не хотів.

ЩО БУДЕ З НАШОЮ ЦЕРКВОЮ?

   Боляче писати, коли такий конфлікт на церковному подвір’ї рідного села. Щоденник мій поповнюється матеріалами тільки про добре, про погане і не виходить писати. Але питання «Що буде з нашою церквою?» задають мені друзі й знайомі. Відповім життєвою історією, яку мені розповіли.

У нашому технікумі навчалося двоє друзів з села Раків Ліс Камінь-Каширського району. Після закінчення навчання поїхали у своє село, стали шваграми, побудували будинки, жили душа в душу. Торік після Різдва, коли дві треті жителів села, а там проживає майже 3,5 тисячі, проголосували за перехід доПЦУ, швагри віталися один з одним здалеку, тільки кивком голови. Була поліція, рота «Світязь» з Луцька, опечатування, суди…

Цього року на Різдво у церкві правилось уже українською. Віряни МП перейшли у новозбудований храм. Швагри за сімейним столом уже промовляли один до одного: «Христос Народився! – Славімо Його!» Але ніяк не можуть пояснити, навіщо дві церкви в селі, та ще й так близько одна біля одної.    Давайте старатися жити так, щоб до нас Церква завжди була близькою.

15 лютого я буду в церкві Святого Юрія-Переможця. На жаль, цього числа помер мій батько. Буду тримати свічку разом з друзями-афганцями. Буде там і найменший син Михайла Малінського Володимир, який військовим хірургом у званні майора бачив цю війну. І він скаже: «Війни і конфлікти закінчуються, але рани залишаються».

Петро ПІДГУРЕЦЬ.

Поділитися
- реклама -

Прокоментувати

Введіть Ваш коментар
Введіть Ваше ім'я

17 + сімнадцять =