На головну Новини Від волинського серпанку до «хатинки Баби Яги»

Від волинського серпанку до «хатинки Баби Яги»

73

У нашої редакції є чудова традиція: щороку в червні вибираємося в мандрівку, щоб відкрити для себе цікавинки рідного краю. Минулого тижня ми побували у місці, де відроджують традиційні промисли Великої Волині, у місті, яке називають «офшором 18 століття» і «Галицьким Єрусалимом», а також завітали в мальовничу місцину, де цілком могла б замешкати казкова Баба Яга.

В «Ладомирії» відроджують автентичний дизайн одягу

- реклама -

   Етнорезиденція «Ладомирія» – реалізований за підтримки Українського культурного фонду проект, що має не суто туристичне спрямування. Його натхненники поставили значно амбітнішу мету: дослідити, вивчити і відтворити «з нуля» традиційний одяг жителів Великої Волині, що простягалася від Рівненщини до Тернопільщини. Утім, і туристам, що завітають до містечка Радивилова, в «Ладомирії» буде на що подивитися і чим зайнятися – тут є міні-скансен, ткацька майстерня, музей автентичного одягу і демонстраційна зала, в якій можна і собі долучитися до народних ремесл.

   На вході до резиденції, яка розмістилася якраз навпроти міського кладовища, нас зустрічає екскурсоводка Мар’яна. Веде у ткацьку майстерню «Серпанок», з якої у 2010 році тут усе й почалося. Це серце Центру досліджень та відродження Волині, де працюють неймовірно натхненні люди, які прагнуть відновити втрачені волинські промисли. І поки провідниця знайомить нас із різновидами ткацьких верстатів, зібраних у просторому приміщенні, розповідає про технологічні нюанси, тут-таки за двома верстатами працюють майстрині, які вправно намотують-переплітають нитки.

   Робота копітка: за робочий день лише метр полотна вдається виткати. А цьому передує й підготовка – заправка верстата, на яку йде цілий тиждень. Мар’яна знайомить нас з елементами традиційних ткацьких верстатів: бердо, у яке кожну ниточку заправляють окремо, човниками, серед яких є й новозеландський. Показує кросна – спеціальний верстат для ткання найтоншої тканини – серпанку.

   У цій же кімнаті виставлені зразки вовняних полотен, запасок і крайок-поясів, витканих майстринями «Ладомирії» як точні копії фрагментів, знайдених у старих скринях волинян. Розмаїття кольорів і візерунків вражає! У деяких ми «впізнаємо» шотландський тартан, але екскурсоводка заперечує: «клітинки» в червоних і зелених тонах характерні для українського дизайну також. До слова, в етнорезиденції відроджують не лише традиційне ткацтво, а й ювелірну справу, чоботарство та інші промисли. Так нам вдалося помилуватися розкішними дукачами, відтвореними за старими світлинами, та червоно-чорними чобітками-«чорнобривцями» з телячої шкіри, такими елегантними, що хоч зараз можна взувати і йти «у світ».

   З майстерні прямуємо у міні-скансен – музей давньої архітектури просто неба. У ньому поки небагато експонатів, але всі дбайливо відреставровані, привезені у Радивилів і складені по дощечках. Хата з Косівщини датується 1893 роком і вражає чистотою інтер’єру. Мар’яна відкриває секрет, яким поділилися колишні господарі оселі: раз на рік вони ставили посеред кімнати великий чан з гарячою водою, розчиняли у ній господарське мило, брали щітки і… драїли до блиску кожну дощечку. Саме тому навіть у тій частині дому, де видніється силует печі, немає ані кіптяви, ані специфічного запаху.

   Так само приємно пахне деревом і в 200-річній волинській хаті, яка ще донедавна стояла у Рівному на вулиці Шевченка, 85. Господарі збиралися її зносити, тож «Ладомирія» фактично врятувала будиночок, викупивши його, заново покривши очеретяною стріхою товщиною 32 сантиметри й відтворивши вікна й одвірок за зразком волинської хати з музею Пирогово. Всередині вона виглядає обжитою: тут можна посидіти на покутті під образами, погойдати плетену колиску, попоратися біля печі «на санях» чи спробувати вибратися на стрих по «екстремальній» драбині, витесаній з колоди. А поряд із цією садибою примостилася літня комора або «кліть», та сама персонажка весільних обрядових пісень.

   Не менше захоплення і зачудування викликає Музей автентичного костюма. Саме тут можна торкнутися найтоншого полотна-серпанку і роздивитися шалене розмаїття одягу – більше 20  реконструйованих традиційних костюмів кінця 19 – початку 20 століття з Великої Волині. Переважає, звісно, жіноче вбрання з розмаїттям візерунків і кольорів: тут і стильна полотнянка, яку можна хоч зараз вбирати з джинсами, і барвистий костюм свашки, і чорний, пошитий з дорожчої тканини образ шляхтянки. Є і кілька чоловічих костюмів, які представляють заможних чоловіків – у лисячій шапці чи шапці-«конфедератці», з литими гудзиками і розкішним гаптуванням.

   «На десерт» залишають найбільш інтерактивну частину. В демонстраційній залі вишикувалися у ряди зо два десятки маленьких ткацьких верстатів, на яких кожен може спробувати виткати фрагмент кольорової крайки. А ще всі охочі можуть приміряти традиційні головні убори – віночок, намітку, вигадливо зав’язану хустину чи кибалку свашки з кольоровим пір’ячком. Цим ми із задоволенням і займаємося наприкінці візиту до «Ладомирії», вщерть наповнюючись позитивними враженнями.

Книгарня на Золотій та інші принади Бродів

   «Офшором 18 століття» і «галицьким Єрусалимом» називають давнє містечко Броди, яке стало наступним пунктом нашої мандрівки. Перше прізвисько воно отримало завдяки розташуванню на прикордонні між Російською та Австро-Угорською імперією: там, де митниця, завжди водяться гроші (не обов’язково легальні). Друге – через те, що, як і Володимир, Броди були містом, де переважало єврейське населення і чималим був вплив кагалу. Про веселе прикордонне минуле Бродів нині нагадують збережені до нашого часу будівлі –  зразки віденської сецесії, як, наприклад, описаний у текстах відомого уродженця міста, австрійського письменника Йозефа Рота готель «Бристоль». Про єврейську спадшину – руїни хоральної синагоги: хоч і напівзруйнована, вона все одно вражає.

   Екскурсію таким подібним, але й несхожим на наше давнім містечком проводить директор тутешнього історичного музею Василь Стрільчук. Мандрівка Бродами починається від монумента  «Жертвам політичних репресій», який спорудили в 90-х, поваливши пам’ятник Леніну. У підмурівок заклали землю з місць, де гинули українські патріоти, закатовані більшовиками, – від львівських «Бригідок» до Мордовії і Сибіру.

   «Броди будувалися за концепцією «ідеального міста». Шкода, що цей титул раніше встигла присвоїти Жовква», – зітхає пан Василь. Втім, цьому містечку пощастило з пам’ятками, які цілими і практично неушкодженими дійшли до нас із міжвоєнних чи навіть раніших часів.

   Колись австрійський повітовий суд, а нині педагогічний коледж вабить здалеку: триповерховий будинок із башточкою, від підніжжя до піддашшя густо обплетений смарагдовим виноградом – це також невимовно красива «фотозона». Неподалік від нього – будівля торгово-промислової палати, балкон якої підпирають атланти. За рогом – цісарсько-королівська гімназія імені кронпринца Рудольфа (тепер – гімназія ім. Івана Труша), в якій навчалися польський скульптор Антон Попель, австрійський письменник Йозеф Рот, український художник Іван Труш, єврейський історик Натан Гельбер та багато інших відомих людей. Перед фасадом чорніє пам’ятник видатним випускникам Бродівської гімназії, в народі – «стопа» (через візуальну схожість з частиною ноги). Через дорогу ще один цікавий будинок, що зводився для польського гімнастичного товариства «Сокіл». Важко повірити, та всередині, запевняє наш екскурсовод, було все для занять спортом – навіть тенісні корти і залита льодом ковзанка.

   Це лише один із багатьох цікавих куточків Бродів. Повз старі вілли, обплетені трояндами і виноградом, виходимо на вулицю Золоту, бродівську «стометрівку». Саме тут колись вирувало торгове, політичне і світське життя. Пан Василь розповідає про кам’яниці, деякі з яких датуються початком XVII століття, і найбільшу увагу з-поміж них привертає будівля легендарної книгарні Фелікса Веста. Її другий поверх прикрашений бронзовими медальйонами із портретами класиків польської літератури – Адама Міцкевича, Юзефа Коженьовського, Юліуша Словацького, Зиґмунта Красінського, виконані Антонієм Попелем. Книгарня мала філії у кількох містах, зокрема й у Варшаві, і гуртувала довкола себе місцевих інтелектуалів.

   Повз площу Ринок, яка саме реставрується, йдемо до мурів Бродівського замку, а далі до синагоги. Юдейський храм, споруджений в першій половині XVIII століття, кілька разів руйнувався у пожежах і відбудовувався. Але пошкодження внаслідок Другої світової війни уже ніхто не виправляв. Історія Великої синагоги пов’язана з кількома культовими особистостями світового юдейства. Зокрема, з родоначальником хасидизму Їсраелем бен Еліезером (Баал Шем Това), який певний час жив у Бродах і навіть одружився із сестрою місцевого рабина. У головному фойє божниці зберігалась кафедра, з якої він промовляв молитви, не входячи всередину храму. Зараз синагога – цікавий, проте аварійний туристичний об’єкт, який час від часу використовують як тло для музичних та мистецьких перформансів.

   Прикметно, що у Бродах не лише намагаються берегти вцілілу культурну спадщину, залучаючи до цього грантові кошти, а й відроджують втрачені об’єкти. Так на площі Старий Ринок (нині майдан Свободи) на початку 2000-х відновили так званий «малий ратуш», або годинниковий павільйон. Виконаний у вигляді фахверкової вежі, він мелодійним передзвоном сповіщає містян про точну годину. Неподалік витанцьовує струменями води невеликий, проте симпатичний фонтан. І хоч загалом Броди, які після адмінреформи втратили статус районного центру, не назвеш заможним доглянутим містом, проте тут є що подивитися туристам і біля чого відпочити місцевим жителям.

Чорна хатинка посеред озера

   Вона ніби зійшла зі сторінок казок братів Грімм чи найстрашніших історій, розказаних вночі біля вогнища. Хтось називає цю похмуру і шалено красиву дерев’яну будівлю «хатинкою Баби Яги», хтось – мисливським будиночком. Яку б назву не обрали, незмінним лишається факт: ця місцина – однин із найказковіших куточків нашого краю, розташований майже на межі Львівщини і Волині, на території мисливського господарства «Стир» біля села Збруї.

   Потрапити сюди може кожен, треба тільки знати дорогу. В’їзд на територію зазвичай відчинений до 16-ї години, а про візити в інший час треба домовлятися з керівництвом. Але це видовище – темної гостроверхої хатинки, силует якої відбивається в озерному плесі, і сонячних зайчиків, що танцюють по просторій кімнаті всередині будиночка, довкола люстри, виготовленої з розкішних оленячих рогів – варте усіх зусиль, докладених, щоб сюди дістатися. Тут можна влаштувати похмуру фотосесію чи романтичне побачення, пленер для художників і поетичний вечір. А можна просто перепочити від довгої мандрівки, милуючись краєвидом і фантазуючи про захопливі історії, які могли б відбуватися у цьому чарівному куточку. Як, зрештою, й зробили ми.

Віталіна МАКАРИК.

Поділитися
- реклама -

Прокоментувати

Введіть Ваш коментар
Введіть Ваше ім'я

2 × 5 =