Більшість пам’ятників, що були зведені у радянський час і збереглися донині, мають певну ідеологічну складову. Їх споруджували з метою впливу на суспільну думку, а також щоб показати єдність народів та усієї великої багатонаціональної країни, возвеличити військові подвиги (навіть не завжди об’єктивно). У цьому переконаний кандидат історичних наук, науковий співробітник Інституту історії України НАНУ Віталій Скальський, який нещодавно виступив під час засідання круглого столу до Дня Володимира-Волинського та виголосив доповідь стосовно радянського маркування історичного простору у нашому місті.
За словами історика, коли на початку двадцятого століття Володимир опинився під владою Польщі, тут почали відзначати річницю укладення унії та вшановувати пам’ять Йосафата Кунцевича, миттєво розмістили на костелі меморіальну дошку полеглим польським воякам, які загинули у боротьбі за Волинь. Крім цього, на могилі невідомого польського солдата посадили дуб (нині це ботанічна пам’ятка природи місцевого значення – дуб-велетень). Тоді ж під деревом була закладена спеціальна капсула з відповідним польським написом. Віталій Скальський звернувся до тих, хто займатиметься реконструкцією скверу, з проханням не діставати капсулу – залишити її нащадкам. Далі науковець нагадав, що радянська влада приходила у Володимир тричі. Вперше – у серпні 1920 року і панувала тут недовго – близько місяця. За цей короткий проміжок часу чогось феноменального зробити не встигла. Але якщо розгорнути енциклопедичне видання про історію міст та сіл України (том «Волинська область») або погортати книги, що видані до тисячоліття Володимира авторства Ярослава Ісаєвича та Адама Мартинюка, то там кількома рядками описано, що визволені з-під капіталістичного ярма володимирчани зібралися на мітинг у центрі міста і вітали червоноармійців. Хоча документи свідчать дещо про інше: більшовики просто зігнали всіх мешканців і наклали контрибуцію – населення повинне було примусово сплатити грошові внески. В основному, вважає історик, контрибуція лягла на єврейське населення.
– Другий прихід більшовиків (чи Радянської влади) стався на початку Другої світової війни – у вересні 1939 року. Тоді комуністичний режим вдався до доволі серйозного маркування простору у Володимирі. Насамперед встановили п’яти метрову статую Сталіна (імовірно, на тому ж місці, де до Першої світової розміщувався пам’ятник імператорові Олександру. У 1941 році, коли прийшли нацисти, скульптуру знесено). Далі протягом кількох місяців були перейменовані вулиці, відбулася повна «зачистка» польських назв, а у школах, де велося навчання польською мовою, запроваджено українську (тобто більшовицький режим дуже грав на національних почуттях), – каже пан Віталій. – Окрім цього, влада вдалася до повного «переформатування» населення міста. Спочатку на Схід були вивезені усі політично і соціально активні мешканці Володимира (підприємці, вчителі, залізничники – ті, хто міг чинити якийсь опір), а під час другої хвилі виселено німецьку громаду. На початок війни, у червні 1941-го, це було типове радянське провінційне місто.
Під час третього приходу більшовиків у Володимир (умовно липень 1944 року – серпень 1991 року) місто кардинально змінилося – у першу чергу в символічному просторі. Було встановлено чимало пам’ятників.
– Існує певний парадокс: серед монументів, що були споруджені у радянський час, збереглися переважно ті, що мають ідеологічний зміст, натомість ідеологічно-нейтральні скульптури, на кшталт пам’ятника листоноші, зникли з нашого простору, – зауважує науковець.
Серед радянських пам’ятників – обеліск Слави на площі Героїв, танк Т-34, що знаходиться на постаменті на перехресті вулиць Устилузької-Драгоманова-Козацької, меморіальний комплекс жертвам фашизму, що на західній околиці міста, та інші.
– Братська могила, що на площі показує, що за місто боролися «червоні», тобто комуністи. Якщо проаналізувати список прізвищ, що вказані на цьому пам’ятнику, то можна зробити висновок: це, можливо, частина цілого комплексу, тому що названо лише бійців і всі прізвища на літеру «А». Решта загиблих не були перераховані, тому вони стали безіменними. Чому так сталося, наразі мені не зрозуміло. Читаючи прізвища, можна зробити висновок, що вони притаманні жителямКазахстану, Узбекистану, росіянам. Можливо їх було вказано, щоб показати інтернаціоналізм, приналежність цієї території до єдиного радянського простору, щоб кожен бачив, що у містах є однакові пам’ятники, а відповідно, народи, що тут проживають теж об’єднані, – вважає історик. – Інший пам’ятник, про який я хотів би сказати – це монумент-танк. Місцевий краєзнавець Богдан Янович нещодавно писав статтю про нього, та у мене дещо інша думка стосовно цього. Цей пам’ятник встановлений для вшанування воїнів-танкістів, та коли його споруджували, він був присвячений конкретній військовій частині, якаобороняла Володимир у червні 1941 року. Але якщо глибше зануритися в історію, то ця дивізія на той час мала кількасот танків. Буквально через тиждень цих машин лишилося дві. Увесь особовий склад зник. За кілька днів солдати розбіглися, а танки потопили дорогою на Ковель, частину тут залишили. Вони не розбиті – цілі. У радянський час, зрозуміло, владі потрібно було показати героїзм частини, тому монумент встановили. А чи потрібно це нам зараз?
Віталій Скальський також звернув увагу, що більшість місцевих підприємств ведуть свою історію з 1939 або 1944 років. Хоча, до цього у місті існували школи та інші організації. Як приклад він називає підприємство, що нині в усіх на слуху – колишній консервний завод, на території якого планується будівництвожитлового комплексу. Є інформація, що завод засновано 1945 року, хоча він був створений на базі млина Шильмана. Так само у деяких текстах йдеться, що ряд інших місцевих підприємств створені за комуністів.
– Це маркування нашого міського простору. Мені здається, що треба спростовувати таку недостовірну інформацію і спробувати щось змінити, – каже Віталій Скальський.
Валентина ТИНЕНСЬКА.
