Історія українського національно-визвольного руху складна і багатогранна. На жаль, не достатньо досліджень, які б давали цілісну картину подій Другої світової війни на наших теренах, зокрема мало відомо про діяльність на Володимирщині Організації Українських Націоналістів під проводом Андрія Мельника. Між тим, керівником загонів ОУН(м) у Володимир-Волинському районі був Олексій Бабій «Арієць», «Білий».
Народився Олекса 11 вересня 1909 року в селі Жизномир Бучацького повіту на Тернопільщині. Навчався в Бучацькій гімназії, закінчив учительську семінарію в Чорткові. Брав активну участь у громадському житті села, був секретарем руханкового пожежного товариства «Луг». Відбув однорічну військову службу в польській артилерії. У 1930 році вступає в члени ОУН.
Зазнавши переслідувань і арештів від польської влади, змушений емігрувати до Франції. Вдома лишилась дружина і двоє дітей. У Франції Олекса Бабій поринув в життя української громади, став співробітником часопису «Українське слово» – органу Проводу ОУН. Після вибуху радянсько-німецької війни повертається в Україну, влітку 1941 року стає учасником Київської похідної групи ОУН, яку очолював Олег Ольжич. У травні 1942 року був схоплений гестапо разом з двадцятьма іншими підпільниками, його привезли на околицю Кременчука (Полтавщина) на розстріл. Але там під кулями йому вдалося втекти, хоч і з простреленою в двох місцях рукою. Босий і скривавлений добіг до якогось села, люди переховали. Згодом повернувся до Києва, а звідти виїхав на батьківщину.
Після короткочасних відвідин рідного села Олекса бере участь в організації повстанських відділів на Південній Волині. Ось що згадує тодішній комендант Кременецького повіту Михайло Данилюк «Блакитний» у своєму «Повстанському записнику»: «8 липня 1942 р. Отже, приїхав Білий. Це – обласний бойовий референт. Власне кажучи, тепер Білий є бойовим командантом усього інспекторату Волинь-Поділля. Він справді білий: шкіра, як папір, дуже ясні сині очі, білі навіть брови та вії. Білий – це той, що втік з-під розстрілу в Кременчуці. Широкі шрами на руці, шиї та лівому плечі. Його, по правді кажучи, стріляли двічі: раз німці, а згодом большевицькі партизани біля Звягеля. А тепер він сидить, курить грубу цигарку і сміється: таких кулі не беруть… Білий здається одчайдухом, якому море по коліна».
Знаковою акцією того періоду був напад в січні 1943 року на в’язнцю в місті Дубно. «Тими днями прийшов хлопець із Верби. Він докладно розповів про одчайдушну акцію Білого. Цього місяця, десь після нашого Різдва, він з групою «горлорізів», як сам їх називав, розбив дубенську в’язницю. Просто налетів шуляком, обстріляв місто, загнав німаків по кам’яницях, а сам вскочив у тюрму. Перестрілявши вартових, звільнив понад сто двадцять в’язнів, завантажив усіх на вози – і гайда за місто» («Повстанський записник»).
У червні 1943 року Олекса Бабій вирушає на Володимирщину. «Одразу після Вознесення Білий узяв двадцять двох добре озброєних хлопців-охотників і подався на Володимирщину. Прощались усі з Білим, як з рідним братом…» («Повстанський записник»).
«Стояв теплий, але тривожний червень 1943 року. На межі сіл Дорогиничі і Бужанка формувався відділ мельниківської організації українських націоналістів. Основою його стала чота Лиса, яка прибула з Дубнівського району разом з майбутнім нашим командиром, який мав псевдо Арієць, але за кольором волосся називали його ще й Білим. На початку червня, коли я прибув у цей відділ, бійці з різних сіл Прибужжя звозили сюди зброю і амуніцію, яку колись забрали з дотів і приховали. Швидко комплектувались рої, чоти, призначались їх командири. Кожна чота мала не менше двох важких «максимів», по три, а то й більше кулемети «дегтяр» та чимало іншої легкої зброї. Ще не було створено штабу, і всім і всіма командував Арієць-Білий.
…Через кілька днів був створений штаб відділу, затверджені чотові і ройові. Мені доручили очолити військово-польову жандармерію і підібрати 12 хлопців у своє розпорядження. За тиждень вся сотня і боївки мали вигляд сильної бойової одиниці. Місце розташування стало вже тісним і під кінець червня весь відділ переїхав у Литовеж. Наступав липень 1943 року. Відділ розростався, постало питання про створення другої сотні і школи старшин» – писав під рубрикою «Свідчення очевидця» на сторінках «Слова правди» 22 червня 1993 року учасник тих подій, згодом сотник УПА з с. Ласків Василь Горун.
Однак розгортанню цих загонів завадила конкуренція з боку ОУН(б). Ось що згадує відома володимирчанка Людмила Патлашинська, сестра якої Рая була медсестрою у мельниківців: «Уже у травні 1943 року на Володимирщині, Іваничівщині, Горохівщині розростаються партизанські відділи. Невеликий відділ з Мишева переміщається в сторону більших лісів, до села Литовежа і збільшується до двохсот, а може й більше чоловік. У завидівському лісі, на Горохівщині теж багато партизанів, але вже під керівництвом бандерівців. Молоді, запальні, іноді нерозважні, вони намагаються взяти все у свої руки, поставити все під один керівний центр, підняти всеукраїнське повстання» («Незабутнє, припорошене віддаллю років»).
«Після довготривалих перемовин «Арієць» звернувся до націоналістів із заявою: «Якщо ви є членами ОУН, будьте вірні її заложенням і напрямним. Якщо ви не є членами, а вступили до бойової мережі ведені спільною нам ідеєю боротьби – будьте вірними цій ідеї…
Волинь горить пожежами. Підпільна армія росте з кадрів українського політично-свідомого активу і тепер прибирає широкі терени Української Повстанської Армії, байдуже, хто намагається прибрати кермо її в свої руки… Вона виросте у велику всенаціональну армію, і це мусить стати її заложенням. Будьте вірні з того, що ми своєю працею, боротьбою і кров’ю також дали початок національному, соборному фундаментові цієї армії. В цьому тяжкому періоді ми на братню боротьбу не підемо і на міжусобиці себе спровокувати не дамо… Якщо ви на місцях не маєте інших завдань від організації – вступайте в ряди Української Повстанської Армії і там скріплюйте величний дух українського вояка, його честь, гордість і славу!»
Невдовзі загін «Арійця» був розформований. Частина повстанців повернулась на Кременеччину, частина поповнила лави загону УПА «Січ», а решта подалась на Галичину» (Іван Антонюк, Микола Антонюк «Там, де воскресла Україна. Вовчак»).
У вересні 1943 року Олесь Бабій за завданням Проводу ОУН зголосився до 14-ї гренадерської дивізії Ваффен СС «Галичина» як колишній підстаршина артилерії польської армії, закінчив артилерійську старшинську школу у чеському місті Бенешеві. У ранзі хорунжого під прізвищем Андрій Левчук виїхав на фронт. Загинув, як і тисячі дивізійників, 18 липня 1944 року у битві під Бродами. Похований біля села Гута-Пеняцька. Слава Герою!
Руслан ПИЛИП’ЮК,
Історичний клуб «Холодний Яр».
