Новини

Застрягнути у потязі серед снігів чужої країни, відвідати різдвяний ярмарок на Александерпляці, помилуватися Ренуаром, уперше побачити свій текст німецькою мовою і зачаровано спостерігати, як розказана тобою історія пишеться піском, перетворюючись на картину – увесь цей калейдоскоп красивих і дивних досвідів стався зі мною у першій половині грудня.

Медіалабораторія пам’яті

Минулої осені я стала однією з шістьох українських медійниць і медійників, кого обрали до участі у Медіалабораторії пам’яті – спільному проєкті провідного українського видання літературного репортажу «Reporters» та німецького журналі «Gelblau», який уже вісім років розповідає німецьким читачам про українську культуру. Разом із колегами ми упродовж кількох тижнів збирали матеріали і працювали з менторками, аби розповісти свої історії. Ці історії доволі різні, походять з різних регіонів України – від Криму до Острога, від Сум до Волині, від Одеси до Кропивниччини. Мають несхожих героїв і відмінні акценти. Але спільним у них є те, що кожен із репортажів проводить паралелі між Другою світовою війною і тою, яка відбувається просто зараз, простежує, у які спіралі закручується історія, відбиває глибокий символізм.

Це історії не лише про війну, а й про пам’ять і про те, як вона передається з покоління у покоління в межах спільноти чи окремо взятої родини: як рецепт хліба від свекра, який дивом вижив у Голодомор, до невістки, як казки про сміливий вчинок діда – Праведника Народів Світу, які батько розказував перед сном сину.

Власне, саме про зв’язок поколінь між дідусем-годинникарем, який під час Другої світової врятував від Голокосту єврейську дівчину, та онуком, який у перші дні повномасштабного вторгнення прибіг у військкомат, щоб захищати від ворога свою землю, про цю внутрішню сміливість, що передається у спадок, і йдеться в моєму репортажі. Цю історію я переповім на шпальтах газети дещо пізніше. Але завдяки проекту Медіалабораторії пам’яті її уже можна прочитати у журналах «Reporters» та «Gelblau».

І не лише прочитати, а й побачити ексклюзивні ілюстрації. Адже однією з ідей проекту була співпраця з молодими українськими ілюстраторками, які знайшли прихисток від війни у Німеччині. Коли ми познайомилися із ними, то з’ясувалося, що нас із Володимирщини аж двоє! У проекті взяла участь неодноразова героїня наших публікацій, випускниця Зимнівського ліцею й Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого Катя Рожок. Вона намалювала дуже красиві і ніжні ілюстрації для репортажу Христини Семерин «Чоловік, який тримав склепіння» – про чоловіка, який займався відновленням Острозької синагоги. А для мого репортажу «Онук годинникаря» яскраві і сильні колажі створила ілюстраторка Серафіма Вуйтянова.

У середині грудня презентація спеціального присвяченого темі пам’яті номера «Gelblau» відбулася у Берліні. І нас, авторок репортажів, запросили на неї, щоб ми представили свої історії і поговорили про те, як працює історична й родинна пам’ять, особливо в умовах війни.

Довга дорога в снігах

Ця подорож стала поштовхом до усвідомлення, як сильно на нас усіх – навіть тих, хто далеко від фронту, та на наші життя вплинула війна. Починаючи вже від того, що до 24 лютого мандрівка до Берліна літаком зайняла б буквально кілька годин. Натомість на нас чекала довга подорож потягами через Перемишль – польське місто, що стало потужним волонтерським хабом, в якому упродовж місяців зустрічали, приймали жінок і дітей, які рятувалися від війни, піклувалися про них. На залізничному вокзалі Перемишля і зараз є волонтери, готові підказати, допомогти і навіть прийняти на нічліг у гуманітарному центрі. На щастя, більшість мандрівників, які нині опиняються у Перемишлі, уже не настільки дезорієнтовані, як то було навесні, і мають розуміння того, куди і як їм добиратися.

Отож, дорога, яка у мирний час тривала б дві-три години, заповідалася нам на довгих 11. Але за кілька тижнів до запланованої поїздки почалися обстріли енергетичної інфраструктури. І, як виявилося, потяг інтерсіті Київ-Перемишль, яким виїжджали з України, дуже чутливий до перебоїв з електропостачанням. А ще – до снігопаду, який напередодні виїзду захопив захід України і всю Польщу.

Тож проблеми почалися, щойно ми о 4 ранку від’їхали від вокзалу у Львові. Зненацька поїзд зупинився десь серед засніженого поля, у вагонах вимкнулося світло й опалення, а стюарди оголосили, що через знеструмлення потяга він вимушено затримується. Орієнтовний час затримки невідомий.

Нас, сотні пасажирів, поволі огортали холод, що пробирався з-зовні, і паніка, бо сподівання встигнути на наступний поїзд, який мав би довезти нас до Берліна, невпинно танули. В інших людей тим часом розсипалися довгі логістичні ланцюжки, які включали в себе кілька пересадок на залізниці і квитки на літак. Час від часу потяг під’їжджав кілька кілометрів, даючи крихку надію, а потім знову зупинявся.

Зрештою приїхали до засипаного снігом Перемишля із запізненням на більш ніж шість години і розбитою вірою у те, що поїздом перетнути кордон можна швидко і вчасно. А попереду нас чекало ще 12 годин у дорозі автобусом до столиці Німеччини.

Синьо-жовтий стяг над Alte Nationalgalerie

Коли автобус по другій ночі висадив нас десь біля Берлінського аеропорту, то першою думкою було: «А як же комендантська година?!». Коли виїжджаєш з країни, у якій вже майже рік триває воєнний стан, важко усвідомити, що де-інде життя не зупиняється після 23-ї і триває всю ніч. І ти можеш спокійно викликати свій убер, добратися до свого готелю, і не буде жодних блок-постів, патрулів і незручних запитань.

А коли за сніданком з вікна помічаєш Берлінську телевежу на Александрпляц (до речі, найвищу споруду Німеччини), то заледве можеш повірити, що, попри всі труднощі, нарешті дісталися у це місто.

Берлін зустрічає розслабленою атмосферою. Ні, тут кожен кудись поспішає – але не так, як в країні, де треба встигнути скупитися чи залагодити справи між повітряними тривогами і відключеннями світла. На площі неподалік нашого готелю невеликий базарчик – тут можна придбати дині й артишоки, футболки з іменами гуртів і дамські сумочки «палених» брендів. На вивісках довколишніх магазинів більше арабської, ніж німецької, а просто під стіною мінімаркету розкинулися апартаменти якогось безхатька – його самого не видно, але ковдри, пакети, лахи й інший мотлох промовисто свідчать, що тут хтось живе.

А в метро на нас чекає «привіт» і з довоєнного часу: вимога одягнути маски. Після 24 лютого ми якось забули про ковід і розгублено кліпаємо очима, але, на щастя, одна передбачлива колежанка привезла їх із запасом. Виявляється, за відсутність маски у громадському транспорті тут і досі можуть оштрафувати, ще й суттєво.

«Вам обов’язково треба піти на різдвяний ярмарок і відчути атмосферу свята», – наполягали німецькі колеги. У Берліні цих ярмарків щороку розгортається більше півсотні, і на кожному можна знайти щось цікаве. Ми обрали один із найвідоміших – на Александерпляц, центральній площі Берліна. Відчуття спокою і розслабленості, яке панує тут, між дерев’яних будиночків, наповнених традиційними частуваннями, здається якимось чужим і далекми. Знову дивуєшся, що люди просто гуляють, п’ють глювайн і їдять яблука в карамелі, і знають, що зможуть робити це і завтра, і через два дні. У центрі ярмарку стоїть дерев’яна різдвяна піраміда із фігурами на кожному ярусі, що відтворюють сцени Різдва. – такий суто німецький різдвяний символ. А замість хатинки Санта-Клауса тут діє будиночок Лускунчика.

Неподалік Александерпляц ще один відомий ярмарок біля Червоної ратуші. Тут можна не лише придбати сувеніри, почастуватися фруктами в шоколадній глазурі і брецлями, а й покататися на ковзанці – вона облаштована просто навколо фонтану Нептуна.

А ми поспішаємо на Унтер-ден-Лінден, або ж бульвар «Під липами» – одну з найвідоміших берлінських вулиць, яка пролягає повз усі найкрасивіші пам’ятки і веде від Берлінського собору до Бранденбурзьких воріт. Дорогою до собору ледь стримуємося, щоб не реагувати на вуличних торговців туристичними сувенірами – основу їхнього краму складають шапки-вушанки і пілотки з символікою радянського союзу. Таке загравання з туристами, які ностальгують за «тюрмою народів», бісить неймовірно.

Але краєвид БерлінерДом, Берлінського собору, найбільшої протестантської церкви Німеччини зачаровує. Свідомість відмовляється сприймати факти: стіни, які виглядають багатовіковими, відбудовані після Другої світової війни лише у 1989 році. Бо хоч на Музейному острові, до якого належить БерлінерДом, християнський храм існував ще з ХV століття, але нинішнього викладу величний собор набув лише у ХХ-му.

На набережній річки Шпрее, якраз навпроти собору, є цікава скульптурна група «Купальниці». Вона зображає чотирьох бронзових жінок, які щойно вийшли з води і відпочивають біля ріки.

Неподалік собору міст до Музейного острова, а за ним ми помічаємо… синьо-жовтий український стяг, який майорить над красивою будівлею у стилі класицизму.

Це – AlteNationalgalerie, Стара національна галерея Берліна, де зібрані шедеври європейського й німецького живопису та скульптури 19 століття. Український прапор над куполом музею – як знак, шо україцям тут раді. Вхід для тих, хто пред’явить паспорт з тризубом, в AlteNationalgalerie безплатний. А на вході в один із залів нас зустрічає арт-об’єкт в наших національних кольорах авторства сучасного митця Ганса-Петера Фельдмана “Дві сестри Шадова” – це виконана у техніці фарбованої пластики репліка витвору відомого скульптора Йоганна Фрідріха Шадова (на знімку). Пошук в інтернеті підказує, що раніше у дівчат з цієї роботи одяг мав інші барви – вочевидь, в жовтий і синій їх розмалювали саме для того, щоб показати підтримку України.

Родзинка колекції – твори художників-імпресіоністів. Лише побачивши їх наживо розумієш, чому люди закохуються у ці твори: жодна якісна репродукція не передасть цієї гри світла, життєствердності барв, динаміки штрихів. Полотна Клода Моне, Огюста Ренуара, Поля Сезанна, Поля Гогена дихають життям.

У залі імпресіоністів впадає в очі куточок, відмежований стрічкою, за яким поплямована рожевою фарбою стіна. Це не сучасна інсталяція, а наслідок вандальських дій еко-активістів: картину Анрі Тулуза-Лотрека “Клоунеса”, яка висіла тут, облили штучною кров’ю. Кажуть, мистецький твір не постраждав, але його забрали на перевірку у реставраційній майстерні.

Розкішна колекція Старої національної галереї зачарувала, змусивши забути про час. Відтак решту запланованих пам’яток побачити не вдалося. Утім, я не шкодую, що так і не дійшла до Бранденбурзьких воріт – намість змогла помилуватися багатьма шедеврами Йоганна Фрідріха Шадова, скульптура авторства якого прикрашає їхню верхівку.

Пісочна анімація в готелі «Континенталь»

Презентація журналу «Gelblau», до якого увійшли тексти, написані в рамках Медіалабораторії, відбувалася у готелі «Континенталь» – Арт-просторі у вигнанні. Цей простір створений з ініціативи українських митців спільно з німецькими колегами для того, щоб приймати мистецькі й культурні заходи та надавати підтримку митцям, які мусили покинути Україну через війну.

У презентації взяли участь головні редакторки журналів «Gelblau» Ксенія Фукс та «Reporters» Марічка Папплаускайте, авторки репортажів та ілюстраторки. Говорили про історії, опубліковані у журналі, історичні травми, які живуть у поколіннях наших предків і відгукуються у сьогоденні. Розмову супроводжували пісочна анімація, створена на основі репортажів керівницею Центру анімаційних мистецтв, переможницею міжнародних конкурсів Оксаною Мергут, та музика й голос Ганна Гринівої.

А потім ми з колежанками ще довго говорили про те, якими подібними були методи нацистів і совєтів під час Другої світової, як сучасний рашизм повторює те, що чинили нквдисти й гестапівці, і як українці вже котре покоління поспіль борються за свою землю і свою свободу.

…А ще пізніше знову була довга дорога, і за вікном пропливали красиві польські міста й містечка, вже берлінський потяг стояв у сутінках десь серед снігів. Але нам на душі було спокійніше. Бо їхали ми додому.

Віталіна МАКАРИК.

Коментарі