На головну Інтерв'ю Віра Чайковська-Тарликова: «Горда тим, що українкою звуся»

Віра Чайковська-Тарликова: «Горда тим, що українкою звуся»

81

Заступниця голови, Почесна членкиняВГО Союзу Українок, членкиня ради Волинської управи,депутатка міськради чотирьох скликань, вона – одна з перших у місті започаткувала власну справу і уже чверть століття є директором підприємства «Фенікс», меценатка і благодійниця фонду «Віра в майбутнє», ініціаторка перейменування міста і кількох програм, які успішно реалізувала, духовна сподвижниця, має звання «Почесного працівника туризму України», – це без пафосу не всі добрі справи справжньої українки Віри Чайковської-Тарликової. Цьогорічний вересень постукає у її двері ювілеєм. З нагоди цієї поважної дати наша розмова з нею віч-на-віч про її життєву стежину, яка не завжди була рівною, інколи звивистою, з вибоїнами, які сміливо долала.

– Батьків з Польщі примусово депортували у Володимир у 1947 році. За Бугом українці були зайві полякам, а переселившись, –  сатли ненависні совєтам. Мама – Марія Потоцьказ інтелігентної родини, батько – Анатолій Чайковський мав добру освіту, його родина була заможною, мали два великі будинки площею 600 і 300 квадратних метрів, кілька бричок, багато землі… Все лишилось там. Батьки потроху звели будинок на вулиці Генерала Шухевича. Мама працювала бухгалтером на місцевому автозаводі, тато – механікому КЕЧі. Вони на зорі незалежностіактивно відбудовували собор Різдва Христового, бо хотіли мати свою церкву. Ми зі старшим братом світлої пам’яті Євгеном вчилися у них духовності й добру.

- реклама -

Закінчивши вісім класів ЗОШ №2,  стала студенткою Луцького технікуму радянської торгівлі, обравши фах економіста. Мама бачила мене лікарем, а мені легко давались точні науки – то і її заслуга, бо змалку вчила рахувати. У неповних 18 літ розпочала трудову діяльність економістом у військторзі. Через рік вступила у Київський торгово-економічний інститут, мала можливість закінчити аспірантуру, але… вийшла заміж, народилась донька Людочка.

– Керівництво управління торгівлі Прикордонного військового округу високо оцінило ваш професіоналізм і вміння, адже свого часу пропонували піднятися професійними сходинками ще вище?

У 27 років була призначена заступником начальника військторгу, який обслуговував військових у Володимирі, Любомлі, Ковелі та Червонограді, й крім магазинів, мав пекарні, кондитерські цехи, ательє, поля, відгодівельні комплекси. Робота відповідальна, скрізь мав бути порядок і дисципліна, у тому числі і фінансова. Про те, як працювала, «розкаже» трудова книжка, яка списана подяками та іншими професійними заохоченнями. 

Мені пропонували посаду  начальникавідділу управлінняторгівлі із забезпеченням  переїзду  у Львів, відразу надавали житло, поставили першою в чергу на автомобіль. Всі дивувались, як можна відмовитись від такої пропозиції?

– Після невдалого заміжжя, ви, очевидно, закрили своє серце на кілька замків? Чи помиляюсь, бо ж молода і гарна жінка не буває самотня?

– Так і сталося. Мала добру зарплату і не від кого не залежала, допомагала батькам.Але з’явився в моєму житті Володя Тарликов,  який замінив моїй Людочці батька. Він був уважним, скоріш не мене завойовував, а мою доньку. Спостерігаючи, як він її любить, взамін також отримав  мою любов. Він буде добрим батьком для моєї дитини, – тішилась. І нині Люда, як і її брат Роман, своїм успіхам завдячують йому.

– Разом і власну справу започаткували, відкривши у місті підприємство, яке назвали «Фенікс»?

– Добрий старт дала Перша школа менеджерів Міністерства торгівлі колишнього союзу в Москві– туди  потрапила за направленняму правління. І не пожалкувала, бо навчилась багато. А тут розвал Союзу, розподіл майна. Що робити? З добрими знайомими 14 жовтня 1990 року зареєстрували мале приватне багатопрофільне підприємство «Фенікс», у ньому директором був мій чоловік Володя. Отак, поєднали мій досвід і чоловікові кошти.

– Все нове – невідоме і ризиковане. Чи не боялись? З чого розпочинали?

– Ні, мала ґрунтовні знання зі школи менеджерів, нас вчили закордонні фахівці. Також згодились зв’язки і досвід військторгу, коли за продукцією їздила у сусідні республіки. Звідтіля по 40 вагонів овочів і фруктів відправляла в Україну. Звісно, кожна нова справа, то ризик, але головне все робити грамотно і відповідально.

Розпочали з продажу цукерниць-дозаторів, згодом реалізовували взуття, посуд, холодильники, меблі… Траплялось, по два тижні днювала і ночувала в автівці – так заробляли перші гроші. Згодом на аукціоні викупили право оренди комунальної власності за мільйон вісімсот гривень, а пізніше купили приміщення на Ковельській, де нині «Фенікс». У цей час підприємство нарлічувало 80 працівників, деякі й нині працюють. Люди мали зарплату по 600 доларів у місяць. – «Фенікс» – багатогалузеве підприємство, яке займається вирощуванням сільгосппродукції. Чому обрали таку нелегку галузь?

– Її скоріш обрав чоловік, котрий любить землю і все, що на ній росте, тому і започаткував «Фенікс-Агро».  Раніше мали ставки, спеціалізувались на зернових, картоплі, вирощували яблука, смородину, зараз – полуницю, овочеву продукцію та зернові.

– Ви заявили про себе і у туристичному бізнесі, відкривши базу відпочинку на Світязі?

– «Фенікс» реалізовував господарські товари, їх купувала у кредит вуглерозвідка. Взамін на їхній базі оздоровлювали своїх працівників, а згодом там облаштували туристичну базу. Щоб більше знати про нову галузь, екстерном закінчила Київський інститут туризму за фахом «організація туристичної діяльності». Будучи депутаткою міської ради, написала програму розвитку туризму, і з колегами реалізували її.

– Ви згадали депутатську діяльність, детальніше розкажіть про неї.

– Хочу позитивних змін, радію, коли їх бачу в місті. Виборці чотири рази довірили мені відстоювати їхні інтереси у міськраді. Перша каденція відбулась у 1998 році за мажиритарними округами, а три інші – від  партії «Наша Україна». На окрузі, який займав селище цегельного заводу, тодішню вулицю Осипенко (нині Генерала Шухевича)  і прилеглі до неї, набрала найбільше голосів. На прохання виборців у селищі цегельного заводу запрацював медпункт, на вулиці  Осипенко відкрили ларьок з товарами першої необхідності. Фракція «Наша Україна» протестувала проти продажу ТЦ «Роксолана», будинку на вул. Ковельській,10 (колишнє приміщення другої школи), виступили проти продажу підприємств за заниженою вартістю, ініціювали кілька культурно-просвітницьких програм, підтримали створення заповідника «Стародавній Володимир», у 2007 році – перейменування міста на Володимир, – усіх справ і не згадаєш! На крайніх громадських слуханнях дивувалась депутатам, котрі колись голосували проти перейменування міста, а нині змінили свою думку. І я щаслива, що вони  це усвідомили.

– Будучи депутаткою міськради, громадською і партійною лідеркою вас делегували на навчання до Америки?

– З України нас поїхало 12 чоловік. Навчались аспектам місцевого самоврядування у провідних спеціалістів Нью-Йорка, Вашингтона, Чикаго, зустрічались з діаспорою. В Америці самоврядування побудоване інакше, ніж в Україні – інші структури, контроль і кошти відстежують громадські організації, тому немає корупційних схем. Нині і у нас на це спрямована політика держави.

– Вашій непосидючості та патріотичній позиції можна по-доброму позаздрити, адже встигаєте скрізь. Ви багато років очолювали місцеву філію Союзу українок, є заступником голови ВГО СУ, постійно ініціюєте різноманітні заходи, стипендії для обдарованої молоді тощо.

– Пишаюсь тим, що звуся українкою, завжди пам’ятаю витоки мого роду, і роблю те, що підказує серце. У Союзі українок  понад два десятки літ, добре знала світлої пам’яті Ольгу Шліхту, котра очолювала місцеву філію і не раз зверталась за  допомогою для посестер. Ніколи не відмовляла.  У 1996 році місто відвідала вдова В’ячеслава Чорновола і голова ВГО Союзу українок Атена Пашко, отож зголосилась бути меценатом заходів. Захопилась її мудрістю і силою духу. А після зустрічі з союзками у Стрию, Моршині, побачивши, як вони організовують культурно-просвітницькі дійства і відроджують українські традиції, вирішила зробити це у Володимирі. Разом із церковною громадою ми відстояли  і відбудовували нашу святиню – собор Різдва Христового, на День матері даруємо вишиті сорочечки для немовлят у пологовому будинку – і ще багато інших справ!

– Ділова, рішуча і сильна духом жінка не стоїть осторонь політичних подій…

– Була довіреною особоюпрезидента Віктора Ющенка і депутата Верховної ради Володимира Карпюка. Очолювала міську організацію «Нашої України». Пригадую Революцію Гідності, протистояння на майданах у Володимирі й Києві забрало 90 днів – стільки часу «Фенікс» працював тільки для потреб протестувальників. У ці дні виснажилась від боротьби за справедливість, за ідею, у душі лишились розчарування, але це загартувало.

– Доброю новиною  для союзянок  стало нагородження вас орденом Княгині Ольги з нагоди 30-річчя Незалежності України. Либонь, це не перша нагорода за духовну жертовність перед помісною Українською Православною Церквою?

– Свого часу патріарх Київський і всієї Русі-України Філарет нагородив орденами – «Миколая Чудотворця», Святої Великомучениці Варвари і Святого Юрія Переможця, медаллю «За жертовність і любов до України», Волинська єпархія – ювілейною медаллю з нагоди 245-річчя собору Різдва Христового, командування ЗСУ – медаллю  «Сильному духом». Маю і професійні відзнаки «Почесний працівник туризму України», «Кращому роботодавцю» і «За сумлінну працю і високий професіоналізм», була визнана Людиною року волинського краю. Маю багато грамот і подяк від міської, обласної влади і ВГО Союзу українок.

– Ваш благодійний фонд «Віра у майбутнє» налічує десятки добрих справ…

– Людям завжди треба допомагати, навіть добрим словом, якщо немає іншої можливості, – мене так вчили батьки. Добродійністю займаюсь давно, ще до заснування у2007 році фонду, який допомагав дітям з інвалідністю та з малозабезпечених сімей долати життєві труднощі. Запрошували їх на день Святого Миколая у КМЦ, дарували подарунки, організовували свято за участі артистів для жінок швейної фабрики, хлібзаводу, музичної школи, союзянок…

Собор Різдва Христового – наша родинна святиня, туди щедро купували необхідне. А ще благодійність  для Майдану, для АТО, заправляли пальним транспорт для поїздок на Схід, й дотепер на свята нашим захисникам передаємо солодкі передачі, на Великдень – паски.Щорічно для  Союзу українок віддаю до десяти тисяч гривень.

– У кожної людини є, образно кажучи, крила, які не дають впасти, підтримують, підносять увись…

– Їх у мене не два, а три. Перше – моя сімя і родина. Тішусь дітьми і онуком, вони моя гордість. ДонькаЛюдмила із золотою медаллю закінчила школу, з червоним дипломом –  Європейський університет і академію Служби Безпеки України, аспірантуру. Нині живе і працює на Київщині є депутатом Броварської районної ради.Син Роман з дружиною Миросею мешкають у Львові. Обоє навчалися у Львівському університеті імені Івана Франка, відкрили власну справу. Чоловік Володимир – моя підтримка, порадник і опора. У мене хороша і дружня родина. Дякую їм усім за підтримку.

Друге моє крило – Україна (промовляє це слово схвильовано, зі щемом, не стримуючи сліз). З нею живу, її люблю і вірю в її майбутнє.

Третє – мій Союз українок, де є Почесною головою– такі звання мають троє жінок в області. Моє служіння нації не на словах, цим живу, цим дихаю.

Від великої союзянської родини вітаємо вас, наша посестро, з ювілеєм. З роси і води вам!

Тетяна АДАМОВИЧ.

Поділитися
- реклама -

Прокоментувати

Введіть Ваш коментар
Введіть Ваше ім'я

три × чотири =