На головну Новини Віра, яка «крутила кіно»

Віра, яка «крутила кіно»

56

Навіть ті, хто любить свою роботу, час від часу її змінюють, а вона пропрацювала, фактично, на одному місці не багато не мало – пів сотні років. Без Віри Зиновіївни Васинець годі уявити культурно-мистецький центр, колишній кінотеатр імені Т.Шевченка. Однак мало хто знає, що впродовж десятиліть саме вона «крутила кіно» у Володимирі.

На цю роботу Віра прийшла зовсім юною дівчиною: після школи закінчила республіканську школу кіномеханіків у Львові, де навчання тривало 11 місяців. Вступала туди за направленням, виписаним з Хобултови, тож мусила б два роки відпрацювати у своєму селі. Та вже за рік спробувала пошукати удачу – і вільне місце – у міських кінотеатрах, яких тоді діяло два.Вакансій ніби й не було, та сталося так, що працівниця одного з них потрапила в гучну драматичну історію, тож місце звільнилося. Правда, лише в «Космосі». І Віра взялася до роботи на посаді помічниці кіномеханіка.

- реклама -

– Було дуже важко, – пригадує вона. – Апаратура стара, громіздка. Плівка на бобінах перемотувалася вручну. Постійно треба було стежити, щоб електроди не відійшли, бо тільки десь зазіваєшся – екран гасне, а глядачі обурюються. На кріслі без спинки просиджуєш за тим апаратом годиНи. А від електродів тим часом виділяється чадний газ, тому треба хоч час від часу виходити подихати. Та й холодно було страшенно, бо «Космос» будували як літній кінотеатр, але працював він круглий рік. Глядачам ще нічого, за тих півтори години. Але цілий десь висидіти – важко.

У такому режимі пропрацювала багато років. І «Космос», і кінотеатр Шевченка належали до однієї організації, тож кіномеханіки нерідко крутили кіно і там, і там. «Шевченка», як скорочено на нього звикли казати, працював у дві зміни, а в «Космосі» показ фільмів починався з третьої дня.

Людей тодіу кіно, пригадує Віра Зиновіївна, ходило багато. А коли привозили індійські фільми, то й приставні стільці додавати доводилося, і навіть по два квитки на одне місце продавати. У великому вестибюлі працювало двоє касирів, відвідувачі там довго юрмилися, займали черги, щоб потрапити на бажаний кіносеанс, а працівникам кінотеатру знайомі обривали телефони – просили взяти для них квиточки, щоб гарантовано побачити нове кіно.

Скільки фільмів Віра Зиновіївна передивилася крізь віконце апаратної – і не злічити: рахунок точно піде на сотні. Впродовж років була в місті однією з тих людей, які першими бачили кіноновинки. Всі показані (а отже, й переглянуті) стрічки записувалися у зошит обліку. Якби зазирнути нині у них, можна було б чимало дізнатися і про тодішній репертуар, і про найпопулярніше кіно.

Плівки з фільмами кіномеханіки отримували в обласному кінопрокаті. Спочатку мусили всі ящики плівки продивитися, перевірити. Оскільки кількість копій була обмежена, а фільми демонстрували в кожному місті, а часто і по сільських клубах, то найзатребуваніші з часом «з’їдалися» – і це призводило до проблем, згадує Віра Васинець: «Коли фільм тільки виходив на екрани, був повнометражним. Але в ході експлуатації плівка нерідко рвалася, пошкоджений фрагмент вирізали і клеїли наново. Часом у такий спосіб цілі сцени із фільмів пропадали.

Тому коли доводилося показувати дуже пошкоджену стрічку, кіномеханіки наражалися на обурення глядачів. Нас звинувачували в тому,що, мовляв, мисамі повирізали цілі сцени. Від глядацького гніву доводилося зачинятися, бо, траплялося, навіть у вікна апаратної різну гидоту кидали. Пам’ятаю, популярний фільм «Пірати двадцятого віку» у котрийсь із прокатів до нас прийшов такий, що половину не було. Глядачі під вікнами кричали й лаялися».

З часом потік людей зменшився, а «Космос» розформували. Віра Зиновіївна продовжила роботу в кінотеатрі імені Шевченка. А ще їй запропонували працювати на кіноустановках – «крутити» фільми в установах та організаціях міста й району. Переважно то були кінолекторії про здоров’я, пропаганда тверезого способу життя, тощо.

– Працювала в училищі, другій школі, на цегельному, на машзаводі, в сільгосптехніці, – пригадує колишня кіномеханікиня. – Апаратура там стояла стаціонарна, треба було тільки фільми привезти. Але й це завдання непросте, бо бобіни з плівкою важкі, кілограмів п’ятнадцять, якщо не більше. У деяких місцях, наприклад, у другій школі, щоб потрапити в апаратну, слід було піднятися зовнішніми сходами на третій поверх. Особливо восени чи взимку було страшно. Бо якщо фільми туди й заносили, то ще ж доводилося виконувати обов’язки не лише кіномеханіка, а й білетерки. І бігати тими сходами, слизькими від дощу чи снігу, туди-сюди…

Згодом Віра Зиновіївна перейшла на постійне місце суто в кінотеатрі Шевченка. Апаратура була нова, сучасна – як на той час. Але кінопокази у місті поступово занепадали. Спочатку на зміні працювали по двоє, згодом по одному. А потім скоротили техперсонал.Тодішній директор закладу сказав прибиральницям, вказуючи на кіномеханіків: «Вони вашу роботу робити зможуть, а от ви їхню – ні». Тож довелося не тільки кіно крутити, а й на касі сидіти та підлоги мити.

Згодом кінопокази у кінотеатрі Шевченка на довгий час стали на паузу. А Вірі Зиновіївні запропонували вибір: або на «біржу», або в техпрацівниці. І вона вирішила залишитися у культурно-мистецькому центрі. Тут і 50-літній ювілей роботи зустріла. Сміється, що тепер працює директоркою швабри.

Але колеги, жартома і з любов’ю, не раз називають її генеральною директоркою культурно-мистецького центру. Бо за час її роботи змінилося чимало керівників закладу, і кожному новому очільнику зазвичай кажуть: «Ото підете до тої жіночки, вона вам все розкаже». Вона знає, що як влаштовано, до кого із яким питанням можна звернутися, хто є хто у культурно-мистецькому житті Володимира.

Віра Зиновіївна спостерігала і за тим, як тут оживало кіно. У 90-х, вже коли почали з’являтися «відики», на другому поверсі (де нині галерея і мала сцена театру) у великій кімнаті брати Нікітіни показували фільми на проекторі, причому транслювали їх на дві протилежні стіни: половина глядачів дивилася в одну сторону, половина в іншу. Апаратну з усім начинням, у якій працювала Віра Зиновіївна та інші кіномеханіки, зберегли в ідеальному порядку. Завдяки цьому, коли Андрій Недбало тільки відроджував кінотеатр у Володимирі, перші фільми міг демонструвати на цих апаратах. Пропонував і Зиновіївні попрацювати на них, але вона відмовилася. Каже, кіно лишилося в минулому.

Але фільми і серіали вона любить дивитися й досі. «Слухати», – уточнює, сміючись. Каже, вмикає телевізор, а сама сідає вишивати, час від часу тільки поглядаючи на екран, фільм сприймає радше вухами. Вишивка бісером – одне з улюблених хобі жінки. Вигаптувала собі і сорочки, і сукні, якось на конкурсі вишиванок у місті здобула друге місце. У своїх рукодільних витворах часто виходить на сцену, адже співає в гурті «Молодички», яким керує Наталія Авдєєнко.

А в Заріччі, де Віра Зиновіївна мешкає з чоловіком, її знають як талановиту квітникарку. Невеликий клаптик землі біля будинку засадила тюльпанами, півоніями, нарцисами, анемонами, гібіскусами, ліліями і трояндами. З подругами створили такий собі квітникарський клуб: виписують по журналу нові сорти, вирощують їх, діляться саджанцями й насінням одна з одною.

Якби зняти про Віру Зиновіївну кіно, в ньому, мабуть, було б чимало фрагментів з інших фільмів, проглянутих і показаних нею впродовж років роботи. А ще – багато людей, які її люблять, цінують і шанують. Так, як її молоді колеги і коліжанки з культурно-мистецького центру.

Віталіна МАКАРИК

Поділитися
- реклама -

Прокоментувати

Введіть Ваш коментар
Введіть Ваше ім'я

15 − десять =