Про дерев’яні скриньки, оздоблені квітковими й геометричними різьбленими візерунками, які створює подружжя Юрія та Кристини, дізналася із соцмереж. Багатодітна сім’я мешкає у Березовичах, а над декоративними виробами працює у маленькій затишній майстерні у місті. Під тріскотіння дров у каміні і бадьору музику, яка лунала по радіо, ми поговорили з ними про випробування, які випали на долю їхньої, народженої у революцію, сім’ї, про те, як творчість дає сили і наснагу долати труднощі, і як з арт-терапії народилося родинне хобі, яке підтримує їхню сім’ю.

Обпалене війною «помаранчеве» кохання

Юрій Жук і Кристина Єсєйкіна – одна з тих пар, які познайомилися, закохалися й одружилися під час Помаранчевої революції. На відміну від більшості із тих, хто одночасно із ними йшов під вінець просто на революційному Майдані, зберегли і примножили свою любов: у їхній родині підростає п’ятеро дітей – найстарший Юра, двійнята Богдана і Данилко, Стасик та наймолодший – Назарчик.

- реклама -

– Приїхав на Майдан. Вона там їсти варила на польовій кухні. Хлопці  гукають: «Диви, яка гарна дівчина! З нею голодним точно не будеш». Посміялися, а потім познайомилися. Так припали одне одному до душі, що 12 січня уже й відгуляли весілля, – згадує Юрій.

Жили дружно, дітей ростили. Чоловік не цурався жодної роботи, дружина працювала хореографинею-постановницею в районному будинку культури. Аж поки не почалася нова революція – Гідності.

На Євромайдан Юрій вперше потрапив за тиждень до розстрілів. Поїхав із сином в Охмадит до офтальмолога, а після огляду зайшли на Майдан. Побачив знайомих, відчув, як серце тьохнуло. Привіз дитину додому, і в той же день дізнався, що з Володимира йде машина на Київ. Не довго думаючи, долучився до гурту містян. Вже ввечері були у столиці, якраз потрапили у найсильніший період протистоянь.

«Світлошумова граната влупила. Не пам’ятаю, що було далі, оговтався вже в лікарні, – розповідає Юрій. – Тут забігає медсестра і каже: «Втікайте, хлопці, хто куди, бо прийшли «беркутята». Так ми через вікна і повистрибували. Та й куди бігти? Знову на Майдан. Там був в охороні сцени. Вже в останній день, коли приїхала Тимошенко, мене якийсь тітушка шокером лупанув».

Дружина у той буремний час і новин не дивилася. Годувала чотиримісячне немовля й старалася зберігати спокій, аби не пропало молоко. Коли почалися розстріли, заходилися дзвонити родичі, розпитувати, де Юра, бо мигцем бачили його по телевізору. Звісно, хвилювалася за нього.

Для чоловіка пережите не минулося  безслідно. Доводилося і заспокійливі уколи приймати, бо коли накривало, то рвався шукати беркутят. Потім направили його у Львів, де підвердили травму, яку отримав від вибуху гранати. Волонтери організували обстеження в Італії. А коли повернувся, почалася війна на Сході. Не вагаючись, Юрій подався до «Правого сектора» в добровольці.

Тоді ж у зоні АТО потрапив під обстріл, отримав дуже сильну контузію і провів два тижні в реанімації. Ця травма теж дуже довго відгукувалася. Проходив лікування, реабілітацію. І коли відновився – знову пішов служити, уже за контрактом. «Треба ж було замінити хлопців, які по півтора року там були без ротації», – пояснює чоловік.

Воював між Зайцевим і Попасною. «Підірвався на вибуховому снаряді. Відірвало пальці. Приїхав комбат мене забрав – спочатку в Красногорівку, потім у Часів Яр. Там все почистили, пришили, поставили спиці. Пальці є, але втратили колишню  рухливість», – розповідає чоловік. Зізнається, що першу допомогу, як і навчали інструктори з Литви, надавав собі сам. Самотужки… пришив собі пальці. Уже в госпіталі лікарів виправили, як годиться. Але похвалили, що не розгубився.

Для родини це, звісно, стало ще одним важким випробуванням. Дружина саме була на сьомому місяці вагітності, страшенно хвилювалася. Через той стрес  і наймолодший синочок на світ попросився раніше визначеного терміну. Зараз, на щастя, найбільші випробування позаду. Але травми війни, наслідки важких контузій досі мучать чоловіка. Юрій має інвалідність і регулярно проходить обстеження та лікування.

Розмовляємо з тим про те, що багато хто з військових і добровольців, які пройшли АТО, відмовляються від психологічної і психіатричної допомоги. Мовляв, чому з мене дурного робите. «Психіка – така ж частина організму, як і рука чи нога. І якщо вона травмована, її треба лікувати. Це природно і нормально», – зауважує Юрій. У лікарні він бачить таких, як і сам, чоловіків, які після повернення з війни мають порушення сну, напади нічних жахіть тощо.

Саме під час однієї з реабілітацій у Гошеві, яка включала у себе арт-терапію, чоловік отримав поштовх, який надихнув пригадати давнє хобі і перетворити його у маленьку сімейну справу. Так родина Юрія і Кристини взялася за різьблене оздоблення дерев’яних скриньок.

Творча праця об’єднала дорослих і дітей

Юрій за фахом столяр, різьбяр-інкрустатор, тому до роботи з деревиною звичний і вправний. Хоча досі переважно займався тим, що зрізав дерева у Володимирі та навколишніх селах, але, було діло, на замовлення вирізьбив ікону. Шкодує, що не знає, де вона зараз є, але якби десь у церкві побачив – упізнав би. Коли ж узявся різьбити дерев‘яні скриньки, залучив до цього хобі усю родину.

«Найперше люблю це заняття за те, що коли вирізаю, і все вдається, це мене дуже заспокоює. Коли ж щось не йде, вікладаю роботу на кілька хвилин, п’ю каву, докладаю дрова в камін, і знову повертаюся до дерева», – розказує чоловік. Візерунки інколи вигадує дружина, інколи чоловік. У нього є своя «фішка» – квітка, яку любить використовувати у декорі. Та навіть у геометричних орнаментах щоразу щось додає нове, робить по-своєму. Тож двох однакових скриньок серед їхніх витворів не знайдеш, кожна – унікальна.

Дерев’яні заготовки – з бука, який за міцністю і складністю роботи посідає друге місце після дуба,  і з берези. Їх закупляють окремими партіями, бо робити власноруч –  накладно. Для цього спершу слід придбати відповідне обладнання, та й саму деревину, пояснюють майстри.

Спочатку на шкатулці вирізають візерунок. Це робота Юрія, частенько до нього долучається і Юрко-молодший. Візерунки зазвичай готує Кристина, малює на папері, тоді переносить на дерев’яну поверхню. Коли різьблення готове, виріб шліфують, роблять чеканку. Деякі вироби і розмальовують. І зверху покривають лаком.  Ізсередини дно оббивають м’якою оксамитовою «подушечкою».

Усі долучаються до творчої праці, навіть наймолодший. Юрко вже може самостійно цілий набір вирізьбити, Данилко теж вчиться, навіть найменший Назарчик, чим може, підсобляє. А Богданка розділяє з мамою іще одне, «дівчаче» захоплення – створення прикрас. Сережки, намиста, браслети роблять з натурального каменю, поєднуючи з фурнітурою «під мідь»і «під бронзу». Дизайн авторський, але в українському автентичному стилі

Кристина ще й виконує роль менеджера: приймає замовлення, стежить за тим, щоб не перевантажувати чоловіка, адже після отриманих травм працювати йому важче. Кухонні набори, виготовлення яких доволі трудомістке, чергує з декором шкатулочок. Найкраще, каже, працюється під замовлення, бо тоді знаєш точно, що робота знайде нових господарів. Скриньки обирають як подарунки на свята, бо це – не лише приємність, а й функціональна річ, яка служитиме довго. Замовляють їх і в Україні, і за кордон, переважно представники нашої діаспори. Створюють тематичні набори – патріотичні, весняні, великодні.

«Ми ні в кого нічого не просимо, окрім того, що належить за законом», – зауважує Кристина. Після повернення з фронту її чоловік мав багато клопотів з оформленням документів, потім – з отриманням групи інвалідності. Довго їх «футболили», поки колишній губернатор Олександр Савченко не втрутився, аж тоді зробили все, як годиться. Тепер власними силами намагаються заробити копійку для себе і своїх діток.

«Просити щось у когось ми не маємо права. Кожен розраховує на свою родину, свої кошти. Але якщо ми можемо створити щось гарне, а в когось виникне бажання це купити – то чому б і ні?». Так спільне хобі об’єднує і підтримує родину.

Віталіна МАКАРИК.

Поділитися
- реклама -

Прокоментувати

Введіть Ваш коментар
Введіть Ваше ім'я

пять × чотири =