Про відважного командира Олександра Бойчука, який втікав на кораблі «Генічеськ» з екіпажем від росіян на початку окупації Криму, писало чимало ЗМІ, а нещодавно один з телеканалів зняв про нього фільм. Однак мало хто знає, що цей герой родом з Володимира, а ще він є колишнім військовослужбовцем 51-ї окремої механізованої бригади. У 2009 році він вирішив поміняти сухопутні війська на морські, та продовжив службу у Євпаторії на корветі «Луцьк», а потім «Тернопіль» старшиною команди бойового управління ракетно-артилерійської бойової частини. З ним ми зустрілись під час відпустки, у яку він приїхав разом з дружиною Оксаною.
Як відбувались події у 2014 році у Криму? Чому вирішив втікати і що завадило цьому? Про це та інше у розмові з нашим земляком.
Олександр Бойчук більше десяти років прослужив у 44 полку у 2-му батальйоні. У 2009 році, знайомий, котрий ніс службу на одному з кораблів у Криму, запропонував перевестися до них. Зваживши всі «за» і «проти», порадившись з родиною, прийняв рішення пристати на цю пропозицію. Не приховує, на початку було важко, адже служба на землі відрізняється від служби на морі. Траплялись моменти, коли, здавалось, ніколи не вдасться освоїти її. Але впертість і наполегливість дали свої результати, і Олександр досить швидко опанував морську справу.
– Керівництво оцінило мої старання, і коли рейдовий тральщик «Генічеськ» перевели з Одеси у Новоозерне у склад 5-ї бригади Надводних кораблів, мене призначили на ньому командиром, – розповідає володимирчанин. – У складі екіпажу з 11-ти чоловік, виконували завдання з протимінної оборони на рейдах і в пунктах базування, у прибережних водах шляхом пошуку та виявлення морських якірних і донних мін, їх тралення та знищення. У 2013 році вперше в історії України протралили озеро Донузлав.
Загалом, службою був задоволений, та не вистачало одного – сім’ї, яка залишилась у Володимирі. Це питання вирішилось за рік. Дружина Оксана, котра на той час служила у 51-й ОМБр, перевелась до Євпаторії, і переїхала разом із сином. Житло, як і більшість військовослужбовців, винаймали. Однак з часом зажевріла надія на власне: у частині пообіцяли дати квартиру. Але кримські події 2014-го перекреслили усе.
В одну мить військові ЗСУ стали ворогами для більшості місцевого населення. І це при тому, що чимало жителів працювало на цивільних посадах у частинах, а майже весь бюджет населеного пункту складався з податків військовослужбовців. З появою «зелених чоловічків» з’явилась самооборона, під виглядом якої були привезені жителі інших населених пунктів. Одна за одною блокувались військові частини.
– Ситуація загострювалась з кожним днем. Розуміючи, що вихід до моря може бути заблокованим, усі ходові кораблі знялися з рейдів і зачепили інші, після чого рушили у море, – продовжує розповідь Олександр. – Але надійшов наказ виконувача обов’язків командувача ВМС України контр-адмірала Дениса Березовського, котрий, до речі, потім перейшов на бік Росії, повернутись до причалів. А вже вранці росіяни затопили на виході з озера Донузлав кілька своїх буксирів і протичовновий корабель, тим самим створивши перешкоду для виходу наших суден на воду. Вони сподівались, що, опинившись у пастці, у нас не залишиться іншого виходу, як здатися. Навіть пропонували зробити це за їхнім сценарієм, зімітувати захоплення, відзнявши на відео. Та з мене поганий актор, тож відмовився. Були й інші пропозиції: перейти на їхній бік в обмін на соціальні блага. Як згодом виявилось, на них і пристали інші військові.
Зрозумівши, що не збираюсь здаватись, дали час на роздуми до сьомої ранку. Його використав для подальших маневрів, і прийняв рішення втікати, але тут виникла проблема з паливом. Про те, що не було їжі, мова не велась, головне, що запаси води встигли поповнити. Розумів, якщо не заправитись, далеко не втечемо. На той час стало відомо, що більшість наших кораблів підняли російські прапори, тож я не знав, до кого можна звернутися за підтримкою. Спробував вирішити це питання з командиром корабля «Вінниця», але той вже знаходився на боці окупантів. У цю мить зателефонував командир «Черкас», щоб дізнатись чи я не здався. Він і допоміг нам з пальним. З берега велося спостереження, а в нашу сторону були наставлені «АГСи». Зробив першу спробу, відтягнувши тральщик від стіни причалу, щоб ніхто не міг дістати нас звідти.
Того дня туман стояв такий, що за 10 метрів не було нічого видно. Десь о четвертій ранку розбудив хлопців і ми зрушили з місця. Оскільки у порту працювали мотори інших суден, додаткового шуму ніхто не помітив. Та тільки почали відходити, як на березі піднялась тривога і росіяни відкрили вогонь. Стріляли у повітря та воду, але ми не зупинялись. І тут сталося те, чого не очікували – відмовила гідравлика, і тральщик забуксував. Цим моментом скористались окупанти, і вже за лічені хвилини нас було захоплено.
Не встиг опам’ятатися, як увесь екіпаж кинули на палубу мене і добряче відлупцювали. Били прикладами і «берцями» по голові, мені дісталось найбільше. Дуже вже розізлили їх своєю втечею. Навіть після того, як доставили усіх на берег, продовжували відриватись на мені, приставляли ніж до горла, залякували.
Потім дали усім годину, аби зібрати речі і покинути корабель. У брудну білизну вдалося сховати прапор, який вони зірвали і потоптали. Після чого хлопців посадили у мікроавтобус, і повезли у місто. Мені сказали йти пішки, відібравши телефон. А це – 35 кіломатрів до Євпаторії. Не маючи у кишені ані копійки, і без можливості зв’язатися з дружиною, вирушив у дорогу. Допоміг один з військовослужбовців моєї бригади, котрий перейшов на бік росіян, зателефонувавши Оксані, після чого по мене приїхали.
На те, щоб залишити територію Криму, в родини українських військовослужбовців була доба. Але виїхати Бойчукам вдалося лише через дві. За копійки продали меблі, а на виручені гроші Олександр згодом утримував бійців у Києві, де чекали на наказ про подальше місце служби. Поки вирішувалась доля моряків, перебували в Одесі, звідти поїхали у Миколаїв, а далі в Очаків на місце постійної дислокації.
Олександр пригадує, як за місяць після окупації Криму повернувся по свій корабель. На причалі стояли колишні товариші по службі вже у російській формі, і поглядали у його бік.
Один з них поцікавився, чому той не вітається? На що український військовий відповів, що це вони стоять у стороні і шепчуться, а він повернувся за своїм кораблем. Насправді, зізнається Олександр Бойчук, йому було неприємно знаходитись поруч та огидно від самої думки, що вони ось так легко відреклися від своєї батьківщини. Для нього вони назавжди залишаться зрадниками, та й не тільки для нього, а й для своїх родин, які залишились в Україні, і для росіян теж. Але їм із цим жити.
Знову піднявшись на свій «Генічеськ», Олександр з гордістю підняв синьо-жовтий стяг, той самий, який ховав у брудній білизні, коли їх захопили. І який тепер переможно майорів серед російських прапорів.
Зараз військовослужбовець продовжує нести службу в Очакові на своєму тральщику протимінної оборони, до речі, єдиному в Україні. Термін його експлуатації скінчився ще наприкінці минулого століття, тому росіяни і вирішили його повернути, розраховуючи що він згодиться лише на брухт. Однак прогадали, бо навіть без сучасного оснащення на самому лише на ентузіазмі українських моряків цей корабель досі здатен чистити територіальні води України від небезпечних «подарунків». Більше того, «Генічеськ» брав участь у спільних навчаннях разом з військовими моряками Польщі, Туреччини, Іспанії та Німеччини, і лідирував у маневрах, ведучи за собою групу потужніших європейських кораблів.
З усього екіпажу, який служив у Криму, перейшли на бік окупантів троє військових. Це ті, хто найбільше кричав про вірність Україні, каже Олександр Бойчук. Загалом, на материк переїхало відсотків сорок військовослужбовців, серед яких немало кримчан. Військовослужбовець і досі не може збагнути, як можна було зрадити батьківщину?
– Не розумію, як вони можуть жити з цим? Як можуть спокійно прокидатися, засинати, дивитися в очі рідним? Хоча життя розставляє все на свої місця. Прикладом може слугувати історія, яка трапилась з одним із перебіжчиків. Дізнавшись, що той перейшов набік окупантів, до нього у гості приїхала мати. Жінка була у розпачі, бо не могла зрозуміти, навіщо він це зробив? Адже тепер її син є військовим злочинцем і не зможе повернутися додому. Бідолашна настільки перейнялася, що серце не витримало і вона померла. У хаосі, який тривав на той час у Криму, не було можливості оформити належним чином документи, щоб перевезти тіло покійної на територію України. І вона знайшла свій спочинок на чужині. Коли на похорон приїхали рідні, ніхто з них навіть не подав руки перебіжчику. Можна тільки собі уявити, що він відчував у ту мить. І чи зрозумів, що накоїв? Як, зрештою, усі інші, котрі зрадили батьківщину…
Жанна БІЛОЦЬКА.
