«Коли до губ твоїх лишається півподиху, коли до губ твоїх лишається півкроку…» Ці ніжні слова відомого львівського поета Грицька Чубая відомі багатьом – чи то як початок пісні гурту «Плач Єремії», чи то як рядочки поезії. Про самобутнього і глибокого автора, лідера львівського літературно-мистецького андеграунду, який прожив дуже коротке, але яскраве і наповнене життя, пишуть спогади і розповідають історії, які трансформуються у міські легенди.
До драматичного літопису життя Чубая, зруйнованого репресивною машиною КГБ, ми додамо ще одну сторінку – володимирську. Адже нещодавно з допису Андрія Гнатюка стало відомо, що поет не лише бував у Володимирі, а й дружив з тутешніми дівчатами. І вже тоді за ним (і за ними також) стежили радянські спецслужби. Однією з цих дівчат була мама Андрія, пані Олена.
– Та цій історії – уже більше півстоліття, – віджартовується жінка, але в її голосі відчувається ностальгійна усмішка. –То давнє минуле, наша молодість. Але зігріває вона хорошими спогадами. Я тоді дружила з хлопцем, Сергієм Янчуком, який вчився у Львівському університеті. А Грицько був його другом. Чубая тоді виключили з Київського університету імені Т. Г. Шевченка – за те, що у річницю перепоховання Кобзаря на його могилі у Каневі читав його вірші. Це чомусь розцінили як вчинок, вартий покарання, і вигнали з вишу. Він влаштувався на роботу у Львові, там подружився з Сергієм. На вихідні Чубай частенько приїздив разом із ним до Володимира. Так і познайомилися.
Олені у той рік не вдалося вступити до вишу, хоча й літературу любила, і вірші писала. Влаштувалася на роботу на швейну фабрику. А коли приїздили львів’яни, разом з подругою ходила з ними гуляти. Захоплено дівчата слухали розмови хлопців про львівське мистецьке середовище, дискусії про літературу й культуру, читали відкриті листи Шелесту, самвидавну літературу – у цьому було щось особливо захопливе і небезпечне. Любили, як Грицько Чубай читав свої вірші. Пані Олена згадує, що тоді він подарував їй цілий зошит, списаний поезіями, та у круговерті літ він десь загубився. А долі їхні незабаром розійшлися назовсім.
Але й тоді, каже пані Олена, за Грицьком, молодим юнаком, уже стежило КДБ. Він знав, що під наглядом, не робив із того секрету. То й Олена з подругою не дуже здивувалися, коли і їх покликали «на розмову» кагебісти. Ті, правда, швидко зрозуміли, що дівчата до «культурно-політичних справ» не залучені, тому не надто тиснули. Але ще певний час наглядали.
Якось дівчата навіть спробували піджартувати над ними: «Моя подруга помітила, що за нами назирці ніби ходить якийсь чоловік. Каже: «А давай перевіримо?». Ми побігли на автостанцію, купили білет, тоді сіли на лавку і, ніби мимохідь, склали папірець і запхнули під сидіння, між дошки. Пішли, завернули за ріг – і дивимося. А той чоловік прожогом побіг до нашої лавки і почав нишпорити, щоб нашу схованку знайти. Думав, ми якісь записки таємні передаємо», – сміється жінка.
На пам’ять про Грицька Чубая пані Олені залишилася підписана, за тодішньою модою, фотографія. На світлині задумливий юнак у вишиванці читає з аркуша чи то рукопис, чи то лист. А на звороті – цитата з Василя Симоненка «На світі безліч таких, як я, та я, їй-богу, один», підпис і дата – 30 березня 1968 року, м. Володимир-Волинський. А ще, звісно, лишилися спогади про цікаве спілкування з непересічною людиною, яка згодом вплинула на формування міського культурного середовища і увійшла до плеяди найкращих українських поетів.
Віталіна МАКАРИК.