Волонтера Андрія Дячука часто називають «володимирським Сергієм Притулою». Збори коштів, які він оголошує на своїй сторінці, допомагають за кілька днів зібрати необхідну суму для придбання автівок для підрозділів ЗСУ, які працюють на найгарячіших ділянках фронту. Андрій віджартовується від такого «титулу» і підкреслює: за цим напрямком працює не сам. Загалом його волонтерське життя тісно пов’язане з командою ГО «Об’єднання Активіст», а зборами та придбанням автівок займається у тісній співпраці з іншими товаришами. Зокрема, із Сергієм Семенюком.
Тож про те, як регулярно збирати кошти на автівки, чому нашим захисникам на передовій постійно потрібні машини, хто зазвичай долучається до зборів і чи волонтерство часів повномасштабної війни відрізняється від того, яке розпочалося у 2014 році, ми поговорили з Андрієм Дячуком, який комунікує з користувачами соцмереж, та Сергієм Семенюком, який підтримує комунікацію із військовими.
Тисячі мішків з піском на початку війни
Для Андрія Дячука ця історія почалася з 24 лютого. Про повномасштабне вторгнення росії в Україну дізнався майже одразу – зателефонував швагро-прикордонник і сказав одне слово: «Почалося». «Лише напередодні ввечері ми зустріли маму з варшавського автобуса. І тут такі новини», – згадує Андрій. У Володимирі на світанку 24 лютого було ще тихо: «Я поїхав на заправку, залив повний бак бензину. Люди сиділи дивилися телевізор, куняли. Не було відчуття, що щось відбувається».
Відчуття нормальності, звичного життя вислизало поступово. Вирішивши відправити маму назад у Польщу, Андрій намагався знайти лабораторію, де б вона могла здати плр-тест на ковід, адже ще кілька годин тому це було умовою перетину кордону. «Відчинену лабораторію не знайшли, а на кордоні нам пальцем біля скроні покрутили – ти що, чоловіче, який плр?», – згадує Андрій. А поки володимирчани додивлялися сни, не знаючи, що почалася велика війна, до сервісної зони «Устилуга» з’їжджалися машини з київськими номерами.. Часто можна було спостерігати картину: чоловіки довозили автівку до кордону, прощалися з рідними і лишалися тут, а жінки пересідали за кермо. В одну з таких автівок Андрій посадив і свою маму. Вона потім розповідала, що молода водійка, чоловік якої лишився по цей бік кордону, проплакала всю дорогу…
«А далі я почав думати, що робити. Просто сидіти вдома було не під силу. Цілий день з хлопцями бовтали коктейлі Молотова, мішки піском наповнювали. І почалося те, що, мабуть, можна назвати волонтерством – якісь цілеспрямовані дії на підтримку оборони міста, країни», – ділиться Андрій.
Він зауважує: у 2014 році не долучався до волонтерського руху, бо не мав на це ресурсу й не був знайомим на той момент з людьми, з якими міг би працювати разом. Лише точково допомагав, де міг. А зараз співпрацює з волонтерами “Об’єднання Активіст”.
«Почалося з бажання бодай якихось дій. Треба було знайти мішки, пісок, хлопці варили їжаків, їздили на блокпости. Спочатку навколо міста ще й не було блокпостів. Ми також допомагали їх облаштовувати, – розповідає Андрій. – Протягом дня набирали близько тисячі мішків піску. Вночі приїжджали військові, забирали їх, а вранці ми приходили і робили все спочатку. Постійна робота рятувала здоровий глузд».
Автомобілі – дорогий «розхідник», необхідний для фронту
Як перейшли від роботи руками до придбання автомобілів для фронту? Це складалося поступово, пояснює Андрій. ГО «Активіст», як і кожна волонтерська організація, хотіла б допомогти всім, але такої змоги не має. Тож орієнтується насамперед на запити від військових, які перебувають безпосередньо на фронті. Спершу допомога як для військових, так і для цивільних скеровувалася за принципом «де саме в даний момент вона найпотрібніша». Так до Харкова, який нещадно бомбили, виїжджали запаковані гуманітарною допомогою фури «Панас-трансу». А туди, де йшли активні бої, передавалися речі для військових, привезені естонськими друзями.
І поступово перелаштувалися на більш точкову і вагому допомогу – забезпечення автомобілями. «Скидатися грошима, щоб купувати індивідуальне спорядження, не дуже раціонально. За той час і забезпечення війська стало ліпшим. А автомобілі – це дорогий “розхідник”. Багато почало приходити на них запитів. Тому ми з Сергієм Семенюком зосередилися на цьому», – пояснює Андрій Дячук.
Повнопривідні автомобілі з високою прохідністю вкрай важливі як для розвідки й аеророзвідки, так і для медиків. В умовах бойових дій вони можуть «прожити» не дуже довго. Не раз бувало, що передають авто – а через тиждень бійці скидають фото: воно згорів разом з усім спорядженням. Найгарячіше зараз на бахмутському напрямку, допомогу переважно скеровують саме туди. «Коли люди вкотре бачать пост про збір на автівку для захисників Бахмута, їх це може навіть роздратувати. Скільки можна, того Бахмута стільки нема, скільки туди вже автомобілів загнали. Але насправді там наша допомога потрібна», – підкреслює Андрій.
Волонтери зауважують: ніколи не було, щоб автомобіль віддали просто на військову частину, комусь кататися. Кожен запит вивчають, пріоритетизують, підбирають автомобіль саме під потреби того підрозділу, для якого він призначений. «Кажуть хлопці, що треба машина. Питаємо: для яких цілей? Наприклад, для евакуації поранених зручніше було б взяти бус, бо можна поранених покласти під дах. Але ціна висока, за неї можна півтора пікапа купити. Пікап не такий зручний, зате його мобільність висока, що важливо в умовах бойових дій. Отак зважуємо всі нюанси й потреби, всі «за» і «проти», радимося з військовими й обираємо модель. І коли вже оголошуємо збір коштів, то завжди готові ґрунтовно відповісти, чому саме це авто, ця модель, на цей напрямок», – пояснює Сергій Семенюк.
Хлопці стараються контролювати, щоб допомога потрапляла за призначенням. Перед тим, як почати збір, із власних джерел перевіряють, чи дійсно люди, які озвучили запит, працюють на певній ділянці фронту і потребують саме такого авто. А коли вже віддали автівку, теж моніторять, чи виконує вона свої завдання на фронті: «Машини, які ми фарбуємо, мають специфічний, впізнаваний камуфляж. І хтось із нас помічає автівку, яку ми фарбували і передали на фронт, а вона їздить у місті, одразу фотографує і з’ясовує через свої канали, чому вона не на передовій. Звичайно, може бути таке, що військовий приїхав на ній додому у відпустку. Але тоді постає питання, чому не залишив на передовій, де машина виконуватиме належні їй задачі і буде кориснішою. Моніторинг мусить бути, бо автомобіль дається не на прізвище, а на підрозділ для виконання бойових завдань, для нашої перемоги».
Серед підрозділів, для яких купують автівки, – не лише «приписані» у Володимирі 14-та бригади та 39-й ЗРП. «Мобілізація іде по всій Україні, і військові з Володимира та околиць служать не тільки в цих формуваннях. Працювати суто на одну бригаду – це не дуже правильно. Працювати треба на спільну перемогу», – кажуть хлопці.
Найбільші донати – від військових
Скільки з часу повномасштабного вторгнення волонтери «Об’єднання Активіст» купили й передали військовим машин, сказати важко. Бо є такі, які купувалися власними силами, вскладчину. Або на які скидалися військові. Є ті, за якими їздили і переганяли на передову за запитом Фонду Сергія Притули. Загалом лік іде на багато десятків. Але якщо взяти до уваги автівки, на які оголошували публічні збори – то і їх загалом купили більше десятка. Це завдяки внесками людей – друзів, колег, фейсбук-товаришів і просто тих, хто побачив пост в інтернеті і не пройшов повз.
Фішка постів, якими оголошують черговий збір Андрій Дячук чи Сергій Семенюк, – публічні подяки в коментарях. Кожен внесок, який приходить на картку волонтера чи передається просто в руки, озвучується окремим коментарем, зазвичай із позначенням людини, яка його зробила.
«Оце персональне дякування – це певно суто наш підхід, я ніде раніше такого не зустрічав, – зауважує Сергій Семенюк. – Ми це робимо не для того, щоб порівняти, хто скільки дав, бо абсолютно кожен внесок є важливим і цінним. А насамперед для себе, щоб процес збору був прозорим. Щоб була звітність і людина бачила: те, що вона скинула, враховано».
Безумовно, це стимулює процес зборів. У комусь вмикається змагальність: ага, кум скинув тисячу, а я що, гірший? Завдяки регулярним коментарям пост тримається в топі новинної стрічки і потрапляє на очі підписникам. «Кожна людина може відкрити допис, яким ми оголошували збір коштів, підбити суми з усіх коментарів – і це дорівнюватиме фінальній сумі, яку ми озвучуємо перед закриттям збору, – каже Сергій. – Також ми часто коментуємо ці пости одне в одного, бо те, що збір оголосив один із нас, не значить, що другий не збирає. Той, кому приходить внесок, одразу озвучує його під постом».
Найменший внесок – 5 гривень. Найбільший внесок – 100 тисяч гривень. Ці кошти передали військові з волинської бригади тероборони. «Вони стоять на сторожі кордону з білоруссю. І кажуть: ми скинулися, купіть хлопцям, які на передовій, автомобіль, поки ми тут. Бо коли ми поїдемо туди, можливо, до вас звернемося, а зараз він нам не треба», – розповідає Сергій. Волонтери зауважують: у зборах на автомобілі бере участь дуже багато людей, які просто зараз служать у війську і захищають Україну.
Не всі хочуть афішувати свій внесок. Дехто просить Андрія: «Не згадуй мене у фейсбуці». Чоловік каже, що таких непублічних донаторів має цілий список. Водночас є люди, які просять не позначати їх у постах про збір на автівки – мовляв, і своїх турбот багато мають, а тут їх ще спонукають віддавати гроші на авто. «Хоча я пояснюю, що позначка – це не вимога до вас зробити внесок. Я роблю це для того, щоб якомога більше людей побачило пост. Щоразу позначаю у ньому багато людей, але фейсбук дозволяє лише 100 позначок, і чиї він залишить, я й сам не знаю. Тому прошу не сприймати це як персональне звернення», – підкреслює волонтер.
Допомагають зазвичай ті самі
Переважно на заклик про допомогу військовим реагують люди, яких певним чином торкнулася війна, каже Сергія Семенюк. Як людина, яка активно волонтерить з 2014 року, він зауважує, що в цьому сенсі нічого не змінилося. Просто тоді людей, яких зачепила війна, було менше. Суттєву підтримку продовжують надавати друзі з закордонної діаспори.
«Потреби на фронті є постійно і їх дуже багато. Але ми не можемо, щойно закривши один збір, відкрити наступний. І так стараємося чергуватися, бо в мене аудиторія трішки інша, ніж в Андрія. Наступний збір, можливо, оголосить ще хтось із наших товаришів. Щоб залучити нових людей і дати перепочити трохи тим, хто підтримує завжди», – каже Сергій.
Найгірше, зауважує він, що донатять практично одній й ті самі люди. Так було і в 2014-му, так є і зараз. Ще 24-25 лютого всі переживали. А потім зрозуміли: війна десь там, в телевізорі. Знову, як дев’ять років тому. Але повномасштабна війна триває, загрозу ніхто не відміняв, тому треба бути активними і підтримувати захисників. Якщо не грошима – то хоча б поширенням інформації про збір коштів.
«Але купити сам автомобіль – це тільки частина справи, – пояснює Сергій. – Треба провести техобслуговування, часом виявляються якісь моменти, які треба виправити. Далі заправити, перегнати на фронт. Усе це чималі витрати. Якісь невеликі запити ми закриваємо самі, скидаємося по кілька тисяч. Але в кожного з нас є своє життя, своя робота. Завдяки Збройним силам України воно трохи нормалізувалося, ми можемо працювати, заробляти, а відтак і витрачати ці кошти на податки і ЗСУ. Водночас є люди, які після 24 лютого жодного разу в Україну не заїхали і, працюючи за кордоном, навіть податків тут не платять. Хочеться, щоб вони якось усвідомлювали ці потреби і долучалися. Це питання реально актуальне. Бо ми теж могли б закинути й забути про все це волонтерство, адже у Володимирі війна майже не відчувається».
А що ж не дає хлопцям покинути все і приділити весь свій час роботі і родині, замість витрачати на волонтерство? «Притула! – сміється Сергій. – Бере й оголошує черговий збір, а ми постійно підтримуємо фонд Сергія Притули, донатимо. Я от неодноразово, повертаючись зі сходу, обіцяв собі і дружині, що це був останній раз. Але коли приїхав, а ще добре виспався, то вже й розумієш, що треба далі щось робити. Доки ми не переможемо, я не розглядаю варіант зупинитися. У мене постійний контакт із військовими, їхні запити й потреби не завжди фінансові, а й організаційні. І коли берешся за справу, добро саме робиться, потрібні люди притягуються».
«Покинути все не дає, мабуть совість, – додає Андрій. – І те, що люди підтримують наші збори. А отже, довіряють, і ми робимо потрібне для когось. Оцей коловорот добра в природі не відпускає».
Днями Андрій і Сергій передали військовим чергові автівки. Дещо забрали на ремонт – це теж важлива складова їхніх щоденних волонтерських справ. І робитимуть це й далі, скільки вистачатиме сил. Бо це потрібно для перемоги.
Віталіна МАКАРИК.
