Новини

ВОЛИНСЬКИЙ ЩИТ: Надія наша бойова… 

Архів
11 переглядів

    Надії – лише 21. Уперше взявши до рук зброю, у 19, Надя вибила 39 із 40 з автомата Калашникова. «Новачкам завжди щастить» – подумали тоді ті, хто за цим спостерігав, та й сама дівчина. Щоправда, думала так недовго – допоки не випробувала себе в стрільбі з інших видів зброї, не зрозуміла, наскільки влучно стріляє, і як сильно їй це подобається…

    Після цього командир почав називати Надю «наш чорний снайпер» (дівчина чорнявка), побратими хвалилися тим, хто не знає – «та вона стріляє краще за нас!», а сама дівчина загорілася ідею і справді стати снайпером. Щоправда, в силу обставин професійним снайпером Надія не стала. Натомість за два роки у війську, в нашій бригаді й на фронті, пройшла шлях від діловода, начальника складу речового майна до… командира відділення кулеметного взводу одного з наших підрозділів!

–  Взагалі, в цивільному житті я працювала касиром, – розповідає дівчина. –  А ще займалася вокалом, співала: у 2016 році, за кілька днів того, як призватися в нашу 14-у окрему механізовану бригаду, співала перед її бійцями, теперішніми моїми побратимами, вітаючи їх із Днем Незалежності України. На жаль, зараз на співи часу немає, та й обстановка для цього, самі знаєте, непідходяща, – Надя усміхається із ноткою суму. – Чому вирішила йти служити? Навіть не знаю, як пояснити…  За  мобілізацією відслужив мій брат, більшість моїх друзів і знайомих на той час, коли приймала рішення про те, аби призватися, були в війську. Тож рішення йти в армію, про яке я жодного разу не шкодувала, визріло саме по собі. Щоправда, – зізнається Надя, – мамі до останнього не казала про те, що надумала. Повідомила вже тоді, коли  настав час пакувати речі й вирушати на полігон. Сказати, що мама була проти – нічого не сказати… Зате зараз вона знає про те, чим я займаюся, про мої успіхи, і надзвичайно пишається мною. Хоча і дуже скучає…

Пишаються Надією, єдиною дівчиною в чоловічому колективі, й її побратими. А коли хто через  незнання дивується, почувши про те, яку посаду вона обіймає, діють на упередження: «А ви бачили, як Надя стріляє?!»

– Всі обов’язки, і службові, і побутові, ділимо з хлопцями порівну.  У нас рівноправ’я: якщо я стріляю не гірше від них, то вони готують не гірше від мене, – сміється Надія. – А взагалі, хлопці мене бережуть і шанують, як кажуть, вони за мене горою… Я цим дуже пишаюся, і дуже вдячна їм за все.

Так, напевно, мало статися, що свою долю, свого коханого, більше того – земляка, з яким ходили вулицями одного міста, Надія зустріла, пішовши до війська, за понад тисячу кілометрів від дому. Ось уже півтора року, як Надя і Сергій разом, і планують, «коли стане спокійніше, і коли дозволить служба» офіційно побратися, й, як і належить, відсвяткувати цю знаменну подію.

– Як і кожна жінка, я мрію про сім’ю, про дитину, про домашній затишок. Так хочеться миру, і спокою, і народжувати дітей в безпечній, успішній, вільній країні, де немає війни. Цього, напевно, хоче кожен українець, але на фронті це відчуваєш надзвичайно гостро. Особливо, коли «гаряче», і знаєш, що життя своїх під загрозою…

Та попри все, зараз і тут – я щаслива! Я здорова, одягнута й сита, поруч зі мною кохана людина… Я роблю те, що вмію й люблю, пліч-о-пліч зі мною ті, на кого я завжди можу покластися: друзі, однодумці, і просто рідні люди, з якими ми робимо все від нас залежне, аби Україна стала такою, про яку всі ми мріємо. Чого ще хотіти? Єдиного – перемоги та миру, які ми обов’язково здобудемо!

І колись, через довгі десятиліття, коли онуки та правнуки запитають у Надії й Сергія: «Де ви були, коли Україна була в небезпеці? Що зробили для нашої перемоги?», старенькі, і, як і раніше, закохані, вони матимуть, що відповісти

  Матеріали   до чергового  випуску  «Волинського  щита» у  нашій газеті  надані  прес-службою 14-ї  окремої механізованої  бригади.

 

Коментарі
Поділитися
Головні новини
Реклама
keyboard_arrow_up