Новини

ВОЛИНСЬКИЙ ЩИТ: Народжена у вирі війни вісім років тому

Архів
23 переглядів

468 років тому Волинський князь Дмитро Вишневецький заклав перший форпост Запорізької Січі.

80 років тому Українська Повстанська Армія в лісах Волині знищувала “червоних” та НКВДистів.

Вісім  років тому на Донбасі розпочалася наша вирішальна битва, яку нам судилося завершити знищенням нашого одвічного ворога і Перемогою.

Вісім  років тому, 10 грудня 2014, у вирі війни, зародилася і гартувалася наша Волинська 14-а окрема механізована бригада імені князя Романа Великого.

Її восьмиліття відзначаємо на фронті, знищуючи ворогів і звільняючи українські землі. Кожен із нас, солдат, сержант і офіцер бригади,  вісім років і майже  десять  місяців повномасштабної війни творить історію  уславленої військової частини. З кожного з нас починається Князівська бригада та наші Збройні Сили. І від кожного залежить Перемога, а отже, – майбутнє України!

Усі ми усвідомлюємо відповідальність, яка на нас лежить. Пам’ятаємо, через які випробування довелося пройти, і знаємо, скільки їх ще чекає попереду…

Ми цінуємо надзвичайно складний і трагічний час, в який довелося воювати й боротися, – бо це можливість перемогти скаженого ведмедя раз і назавжди. І ми її не змарнуємо.

Схиляємо голови перед світлою пам’яттю кожного з наших побратимів, які віддали життя в боях за Україну, і перед їхніми родинами. І присягаємося гідно «відплатити» за кожного з них…

Усі вісім років, а особливо останні десять місяців, нам не було легко на жодному з напрямків фронту, на Київщині й Житомирщині, на Миколаївщині і Запоріжжя, на Донбасі і Харківщині. І знаємо, що легко не буде. Але і тоді, і зараз, і в майбутньому, твердою рукою тримаючи зброю, йдемо вперед, нищимо ворога, відвойовуємо те, що в нас намагаються відібрати й спаплюжити.

Ми вистоїмо, щоб вистояла Україна! Ми переможемо, щоб держава жила.

Шановні побратими! З нагоди восьмиріччя створення нашої бригади  бажаю всім нам сили, терпіння, стійкості духу, здійснення найзаповітнішої мрії – здобуття Перемоги.

Слава Князівській 14-ій бригаді! Слава Україні!

З повагою командир 14-ї окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого полковник Олександр ОХРІМЕНКО.

Забезпечити бригаду зв’язкам і позбавити його ворогів допомагають… кусачки

– Найважливіше для зв’язківця – кусачки, щоб «перекусити» дроти і кабелі. Зокрема, ворожі, – сміється Ігор, жартома розповідаючи про свою роботу. За неймовірною посмішкою і життєрадісністю воїна стоїть багаторічна служба у Князівській 14-й  ОМБр, місяці повномасштабної війни і виснажлива робота, нерідко під обстрілами, – для того, аби бригада була зі зв’язком.

– Встановлення та налагодження систем зв’язку – це завжди ризик, адже працюємо там, де ворог нас бачить і може «дістати». Тож кожен із нас розуміє, на що йде. А водночас розуміємо, як багато залежить від нашої роботи, від того, чи впораємося з завданням: управління підрозділами бригади, комунікація та координація дій між підрозділами, виконання ними бойових завдань, а отже, й хід війни та наша Перемога. Тому кожен із нас робить те, що повинен, для досягнення спільної мети – звільнення України від окупантів, – пояснює військовослужбовець. 

Найкраща мотивація, зізнається Ігор, це рідні, які чекають на нього вдома – дружина з якою нещодавно взяв шлюб, мама, сестра. А ще побратими, які поряд, яким кожен із воїнів довіряє своє життя, і які довіряють тобі свої.

–  Найперше, що зроблю після Перемоги – обійму своїх рідних. А Перемога – вже скоро, – змовницьки ділиться Ігор, поправляючи в бронежилеті кусачки. І йому неможливо не вірити.

Вітання і нагороди від комбрига у шпиталі

Напередодні Дня Збройних Сил України командир 14-ї окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого полковник Олександр Охріменко відвідав воїнів  бригади, які лікуються у шпиталях і вручив нагороди побратимам.

Після міцних рукостискань та радості від того, що побачили свого командира, найнагальнішою для бійців була тема фронту, адже кожен з них, крім доброякісного лікування, найбільше зараз потребує почуватися незмінною частиною потужного колективу під назвою Князівська 14-ка.

Поранені воїни засипали питаннями командира бригади: «А як наші хлопці?» «Чи тримають оборону?», «Чи йдуть уперед?» І надзвичайно тішилися всім радісним новинам.

Полковник Олександр Охріменко привітав з Днем Збройних Сил України, побажав побратимам якнайшвидшого одужання, витримки і вже незабаром повернутися в стрій.

Відкопана скринька з нагородами у звільненому рідному селі

Віталій, у цивільному житті – учитель інформатики, у 14-й окремій механізованій бригаді імені князя Романа Великого служить упродовж шести років.

Наприкінці лютого, як і всі його побратими, він кинувся в бій з ворогом. З подвоєною силою і подвоєною люттю, бо його рідне село на Херсонщині, його родина, дружина і донька, батьки, сестра і брат з перших днів війни опинилися в окупації…

Уривчасті повідомлення від родини, що жила в підвалі власного будинку, постійний страх – що чекає на сім’ю, якщо окупанти дізнаються, що він військовослужбовець ЗСУ? Як врятувати? Як витримати постійну невідомість і тривогу за найрідніших? Страх за себе ніщо в порівнянні зі страхом за близьких.

У березні-квітні Віталію стало ще важче: 14-а ОМБр звільнила на Миколаївщині низку населених пунктів, впритул наблизившись до Херсонської області. За 15 кілометрів  – рідне і все ще недосяжне село Віталія, його рідні, за якими рветься серце… Втім,  він розумів, що його різкі й ризиковані дії можуть тільки нашкодити близьким. Знав, що мусить дочекатися моменту…

У липні Віталій, відвойовуючи в окупантів Донецьку область, дуже обережно розповідав журналістам про свою сім’ю,  аби не поставити рідних під удар.

Початок листопада все ще був для цього бійця, який із побратимами боронить Харківщину, випробуванням.

…А 11 листопада несподівано стало одним із найщасливіших днів у житті – його рідне село вільне від окупантів, його родині не доведеться більше боятися й ховатися в підвалі. А його брат Юрій, вчитель фізичної культури в українській школі, ганяв на мотоциклі під синьо-жовтим прапором селом, вітаючи односельців з визволенням від ворожої навали. Відтепер вони – вільні!

Вже після деокупації Віталій зміг на один день потрапити додому, побачити і обійняти рідних. Дорогою додому купив мамі квіти, але, навряд, чи мама їх бачила за сльозами, з якими обіймала сина… Могла ж тільки вірити, що колись зможе зробити це знову…

Вже разом із рідними Віталій відкопав у сараї коробку зі своїми нагородами, серед яких і Відзнака командира 14-ї окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого. Батьки Віталія заховали її, коли в село прийшли окупанти, обшукували обійстя та особисті речі, аби знайти «атовців»… Але нагород Віталія не знайшли…

Щастя є. В деокуповані міста і села України воно приходить у військовому однострої, зі щирою посмішкою українського воїна, з його силою і прагненням захистити.І нехай далі не буде просто, але все буде – Україна!

З синьо-жовтим янголятком на шевроні від маленьких українців

Йому трохи за 20, але очі з хитринкою видають той досвід, який дає тільки фронт.

Синьо-жовте янголятко у нього на шевроні, подароване маленькими українцями, відволікає від війни, і від того, що чекає на воїна завтра чи через тиждень.

Він мріє обійняти дружину, про маленький будинок власного планування з білим парканом, і обов’язоково – лабрадора пісочного кольору.

Він наспівує «Не відступати і не здаватись» гурту «СКАЙ», поки руки впевнено і звично тримають гвинтівку. 

Він не береться аналізувати, де фронт найбільше випробував його на міцність. Каже «поговоримо про це після війни, бо вона ще не закінчилася».

Згадує момент, коли відстань до ворога була 300 метрів, і жартує, коли розповідає про поправки на вітер.

Він переживає за побратима, якого в Соледарі пораненим витягнув з-під обстрілу, і якого за 15 хвилин вдалося передати медикам, тим самим врятувавши йому життя. І все ніби гаразд, але побратиму ще довго лікуватися…

Він впевнений, що кожен фронтовий день – це нова історія. І якою буде наступна, не знає ніхто.

Він захоплено аналізує ТТХ зброї, поки чеше кота за вухом, і впевнений, що відстань у 1280 метрів  – не межа.

Він не ідеалізує свою роботу, і каже, що її результативність залежить від згуртованості колективу. «А мені з колективом пощастило», – констатує він.

Він стверджує, що терпіння – чеснота, а піхота – залізний хребет українського війська. Кожен із піхотинців – герой, бо вони йдуть на штурм і стоять там, де вистояти буває неможливо.

Він каже, люди передбачувані. Не рахує знищених ворогів, і не вважає війну своїм життям, а просто роботою, яку ми мусимо робити.

Побратимів, які повсякчас поряд із ним, людей, які його оточують, він називає своєю мотивацією. «Коли ти чуєш у рацію, як йде управління боєм, ти розумієш, як багато залежить від людей, які ним управляють, а водночас, і від тебе» – каже він.

Він почасти оповитий таємницею, хоча й не робить секрету зі своєї роботи, – просто не всім вона до снаги.

Він – прагматичний реаліст, який знає, що у найвідповідальніший момент кожен спрацює не на рівні своїх очікувань, а на рівні своєї підготовки. А тому постійно вчиться сам і навчає тих, хто поряд.

Він говорить про Перемогу не як про щось віддалене, а як про незмінне, те, що неодмінно прийде, але для цього кожен з нас повинен зробити свій максимум. То сили всім нам і терпіння!

Вони знають, що рука побратима, яка тримає зброю, тверда і не схибить

Вони пригощають смачною кавою, і готові поділитися всім, що мають, не очікуючи нічого натомість.

Вони цінують простоту і щирість у словах і у вчинках.

Вони знайдуть дощовик, дім і час допомогти «своїм», навіть якщо бачать їх уперше. Бо прийняли рішення, що вони заслуговують на довіру.

В їхніх очах – пронизливе розуміння війни і відблиски тяжких боїв на найважчих ділянках фронту. Але усмішки, коли знімають балаклави, теплі і сповнені тієї мудрості, що непритаманна їхньому віку, але дається у випробуваннях.

Вони – Князівські воїни! Під шквальним вогнем вони утримували висоти Донбасу, піднімали синьо-жовтий прапор над звільненими містами і селами Харківщини, гнали ворога до кордону землями Слобожанщини, утверджуючи на весь світ торжество України і справедливості, міць 14-ї окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого.

Вони готові до чергового бою, готові знищувати окупантів, допоки ті не оговталися від попередньої поразки.

Вони довіряють одне одному власні життя, і знають, що рука побратима, яка тримає зброю, тверда і не схибить.

Вони воюють за Україну, за свої родини, і за весь цивілізований світ. Вони відчули кров ворога, і смак його страху, і чого би їм це не  коштувало, доведуть розпочате до кінця, – здобудуть Перемогу.

Динозаврик-талісман від малюка-сина на бронежилеті і мільйони волонтерської допомоги дружини

Василь має величезний бойовий досвід і носить на бронежилеті маленького іграшкового динозавра – талісман, подарований дворічним сином Матвієм. Він служить у нашій 14-й бригаді із 2016-го. Майже одразу після того, як розпочав службу, прийняв на себе командування танковою ротою. І хоча зараз вже обіймає вищу посаду, досі, розповідаючи про війну і про те, через що довелося пройти, каже «моя рота».

Повномасштабну війну в лютому Василь зі своїм танковим підрозділом зустрів на Рівненському загальновійськовому полігоні. Звідти, як і вся бойова бригада, здійснював марш на Київщину, куди ворог уже заходив колонами.

– Самовпевненість російських окупантів, їхні прорахунки, незнання ними місцевості дозволили нам тоді успішно знищувати ворожі колони, що рухалися вглиб українських земель. Водночас, далися взнаки роки постійних наполегливих тренувань, які ми проходили в районі ООС навіть тоді, коли активні бойові дії на Донбасі не велися, і гармати танків мовчали – як виявилося, в професійному плані ворог підготовлений значно гірше нас. Попри це було складно, дуже допікала ворожа авіація. Та ми вистояли і вибили ворога з Київщини, -розповідає Василь.

Після Київщини й Житомирщини Василь зі своїм підрозділом успішно воював на Миколаївщині, на Харківщині, впродовж трьох місяців знищував ворожі сили на Донбасі, звільняв міста й села Харківщини під час успішної контрнаступальної операції українських сил оборони. Василь уже давно не рахує, скільки ворожих танків знищено ним та його побратимами, і нині в складі свого танкового підрозділу продовжує звільняти окуповані українські землі. Каже, за майже десять місяців війни чимало змінилося.

– Ворог уже давно не заходить колонами, розуміючи, що буде знищений. Він став обережнішим і хитрішим, та все одно зазнає нищівної поразки по всій лінії фронту, скрізь, де ступив на українську землю. Як показує досвід, так звана «друга армія світу» – всього лише мильна бульбашка, міф, створений ворожою пропагандою. Ми цей міф уже давно розвінчали, і зовсім скоро виб’ємо окупантів із території України.

Удома на Василя чекають його опора і джерело сили – дружина і маленький син. Іванна, крім того, що дружина і мама, ще й талановитий фотограф, надзвичайно креативна особистість, а з початком війни займається волонтерством, організувавши активну волонтерську діяльність. Допомога, яку Іванка вже зібрала як для підрозділу, в якому служить Василь, так і для інших підрозділів Князівської бригади, й «перетворила» на автомобілі, квадрокоптери, тепловізори та інші потрібні на фронті засоби і прилади, вже давно сягнула позначки у кілька мільйонів гривень. І зупинятися на цьому Іванна не збирається, її волонтерська робота кипить.

– Мені легше переживати війну,легше радіти усмішці сина, коли я знаю, що купила й передала потрібне для чийогось тата, брата, чоловіка, -тділиться Іванна, яка чекає на Перемогу і на свого Василя за тисячу кілометрів від нього.- 24 лютого в мене, як і у всіх, був шок… Перша думка була – де мій Василько? Чи зміг він і його хлопці взяти з собою їжу і теплі речі… Вже тоді усвідомлювала, що допомога хлопцям потрібна буде величезна. І хоча спочатку не розуміла, як саме допомогти, з часом за підтримки друзів і знайомих навчилася це робити.

Кожного дня, дивлячись на небо, я розумію, скільки наших чудових хлопців заплатили надзвичайно велику ціну за те, щоб я бачила його. Кожного разу, коли хлопці дзвонять чи пишуть з передової і дякують за те, що вдалося придбати і передати їм, я розумію, що все роблю правильно. І продовжуватиму це роботи: аж поки ми всі разом зробимо селфі і підпишемо його – «наша Перемога»!

– Я знаю, моя родина і Україна вірять у мене, в нас і в нашу Перемогу, – каже Василь, – а це найкраща мотивація. Тож усе буде – Україна!

Матеріали до чергового випуску “Волинського щита” у нашій газеті надані службою зв’язків із громадськістю 14-ї окремої механізованої бригади.

Коментарі
Поділитися
Головні новини
Реклама
keyboard_arrow_up