– Найстрашніше – це чути, що гинуть цивільні, мирні українці. Діти… Оце страшно. А все інше я вже бачив.
Юрій Михайлович війську із 2014 року. Стояв біля витоків створення підрозділу, в якому служить і нині, через вісім років. Чи то роки на фронті, а чи життєвий досвід створюють навколо воїна неймовірну атмосферу спокою та впевненості – все буде гаразд. Навіть тут, на передньому краї.
– У ніч із 23 на 24 лютого я повертався в свій підрозділ із дому. Тож повномасштабна війна застала мене в дорозі, неподалік від місця призначення. Чи був страх? Важко сказати. Були рішучість і розуміння – час вирішальної битви настав.
Дім Юрія Михайловича, де на нього чекають дружина і двоє синів, на Сумщині. На щастя, каже побратим, орки до нього не змогли дійти. Але підприємство, на якому чоловік працював до 2014 року, поки не почалася війна, зруйноване.
– Страшенно переживав за рідних. Мучило те, що не можу їх захистити особисто. Але знав: поки я воюю на іншому кінці країни, хлопці, які боронять Україну на Сумщині, захистять мій дім. Не помилився. А оркам можу сказати лише одне: ви поплатитеся за всі свої звірства – чекайте, ми йдемо.
Підрозділ, у якому служить Юрій Михайлович, вже давно став для нього рідним. «Хочеш чи ні», каже воїн, «а люди, з якими ти впродовж років цілодобово пліч-о-пліч і яким довіряєш своє життя, стають для тебе другою сім’єю».
– Настрій у хлопців бойовий. Відстань до ворога вирахувано. Тож вперед-вперед. До Перемоги!
Матеріал підготовлений пресслужбою 14-ї ОМБр.
