На головну Новини Волинський щит

Волинський щит

36

Їхніми сльозами вкритий степ Донбасу

У війни завжди солоний смак. Коли воїни проливають кров, їхні матері проливають сльози… І навіть щастя застигає сіллю на губах, коли та, що народила, чує: «Мамо, я живий!..»

- реклама -

– Я стояла на колінах перед іконами і, ридаючи, повторювала одне-єдине: «Господи, збережи його!..» – пригадує події літа 2014-го мама нашого побратима Романа, одного з легендарних танкістів 14-ї окремої механізованої бригади, Тетяна Дмитрівна. – І я вірю, що моя материнська молитва, мій відчай і віра врятували його… Я знаю, я не одна така… За шість років війни десятки тисяч українських матерів залишили у степах Донбасу частину серця, роки життя і невимовний біль за долю своїх дітей. Але біль кожної матері, чий син захищає Україну ціною власного життя, це тільки її біль…

Для Тетяни Дмитрівни, розповідає вона, як і для багатьох українців, війна розпочалася в травні 2014-го з Волновахи. Бо до цього, навіть коли Роман разом із побратимами вирушав на Схід, залишаючи дружину і новонароджену донечку, рідні не до кінця розуміли, що відбувається, а сам Роман не пояснював майже нічого.

– Можливо, щось розказував дружині, щось братові, але мене беріг… Навіть коли дзвонила, чула у слухавці звуки пострілів, вибухів і запитувала, що це, син не казав правди, завжди знаходив якісь відмовки. Зараз розумію – смішні, – пригадує Тетяна Дмитрівна, – але тоді було не до сміху, понад усе хотілося вірити, що у нього все добре…

Про те, що танк Романа підбили і він дивом уцілів, теж дізналась запізно… Коли мені нарешті сказали, син уже був у госпіталі, а мені казав – у санаторії. Не знаю, як пережила той період. Напевно, завдяки онукам і надії на те, що найстрашніше вже у минулому.

Навіть зараз, каже Тетяна Дмитрівна, коли знає про фронтовий шлях сина трохи більше, ніж на початку війни (Роман мав необачність кілька разів проговоритися), щоразу, коли він з побратимами вирушає на фронт, у матері серце завмирає від хвилювання.

– Здається, вже мала би звикнути за шість років, а не звикається… Кожного разу, коли він їде, кажу йому фразу в одеському дусі: «Купи маме валидол – мама намерена волноваться», – жартує пані Тетяна, а ми розуміємо, від кого у Романа та в його старшої донечки Єви (молодший Тимур ще маленький) неперевершене почуття гумору, вміння за секунди завоювати симпатію довколишніх і щиро смакувати життя.

А Тетяна Дмитрівна тим часом захоплено хвалиться онуками, яких має аж четверо, розповідає про їхні пустощі, із задоволенням пригадує Романа малим, не приховуючи клопотів, яких завдавав.

– Роман народився у Казахстані, де на той час служив чоловік. В Україну ми повернулися, коли Ромчику було вже шість років. Спочатку йому дуже нелегко давалася українська мова, а потім… Та різне було: і вчитися не хотів, і шибеник був неперевершений, за що не раз від вчителів вислуховувала, і в юності своїми вибриками чимало крові мені випив. Згадаєш – сміх і гріх, тим паче, що зі старшим сином Дмитром, який спортсмен, таких проблем не було, – пригадує пані Тетяна. – А зараз надзвичайно пишаюся своїми дітьми, і своїм «шибеником» Романом, знаю, що його поважають у колективі, і мені, як матері, це дуже приємно. Та, зрештою, армія у нашого Романа, напевно, у крові, тож те, що син і онук військових (батько Тетяни Дмитрівни свого часу був начальником прикордонної застави) захищає Батьківщину, коли над нею нависла загроза, закономірно. От тільки матері, яка мусить проводжати сина на фронт, хоч і розуміє, що він інакше не може, не вистачає сліз і серця, щоб пережити війну…

На прощання пані Тетяна наполегливо запрошує до себе в гості разом із Романом, адже він із родиною приїздить щовихідних – не просто відпочити від служби, а допомогти у господарстві і просто побути разом. У ці ж вихідні у Романа з Євгенією та в Єви з Тимуром буде ще один привід навідати маму Таню – привітати з Днем матері, про який найрідніші люди Тетяни Дмитрівни не забувають ніколи…

Перший помічник командира і лідер серед солдатів

2020 – рік професійного сержанта Збройних Сил України. Віктор, головний сержант одного з бойових підрозділів 14-ї окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого, у лавах ЗСУ понад 20 років. Тож чудово знає, наскільки кардинально з 2014-го, з початку війни, в українському війську змінилися роль і місце сержанта.

– Сержант – це не казарма і не побут підрозділу, як було колись, – каже наш побратим. – Сержант – це перший помічник командира і офіцерів, лідер серед солдатів. А, передусім, сержант – це індивідуальна підготовка і бойова готовність особового складу, це командир, наставник і товариш для солдата.

В армії США, приміром, саме сержант командує підрозділом, стежить за дисципліною і навчає солдатів. Офіцери не відволікаються на це, займаючись плануванням та організацією бойових дій.

До служби за такими стандартами готується і наше військо. Й з огляду на відповідальність, яка покладається на сержантів, кожен із таких бійців нашої 14 ОМБр вдосконалює бойові і навички володіння зброєю та технікою, навіть ази психології для того, каже Віктор, аби знайти спільну мову з кожним підлеглим солдатом, могти передати особовому складу необхідні знання та вміння, згуртувати у своєму підрозділі боєздатний, досвідчений, єдиний колектив.

– У нас є все, що має бути в військовому колективі: взаємоповага, взаєморозуміння, спільне бачення того, як має розвиватися і куди рухатися підрозділ, – каже побратим. – І я би не списував це на везіння. Адже бойовий дух особового складу, його навченість, готовність до виконання завдань за призначенням – заслуга командирів, у тому числі й сержантів, які є тією цементуючою основою кожного професійного, боєздатного військового організму та непереможної армії загалом. Як кажуть, мужність народжує переможців, згуртованість – непереможних!

Бажаю кожному сержанту нашої князівської бригади (і не тільки) пишатися своїм особовим складом і високим званням, а робити все для того, аби ним пишалися ті, хто служитиме після нас. Разом – до Перемоги!

Армійський День народження 11-річного Гліба

Побратими начальника протиповітряної оборони 51-ї окремої механізованої бригади підполковника Василя Спасьонова, який героїчно загинув під час звільнення Лисичанська від окупантів в липні 2014-го, привітали з Днем народження його сина Гліба. 

Своє 11-річчя син захисників України відзначив по-військовому: на полігоні, де відчув себе в ролі військовослужбовця 14-ї окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого, знайомлячись із військовою технікою, передусім, із нашими броньованими «ведмедями».

Гарному настрою та азарту іменинника не завадили ні дощ, ні армійська полігонна багнюка. Не обійшлося, звісно ж, без подарунків для Гліба, теж суто військових, і святкового торта.
Сподіваємося, Глібе, що День народження по-армійськи не став для тебе утомливим. Щиро бажаємо завжди залишатися таким енергійним, усміхненим і світлим, як ти є! А головне, будь щасливим! Ми тобі цього щиро бажаємо… І твій тато хотів би цього понад усе…

Кров князівської піхоти рятуватиме життя волинянам

Понад 30 військовослужбовців 14-ї окремої механізованої бригади імені князя Романа Великого у Володимирі-Волинському, за місцем дислокації військової частини, здали кров, суттєво поповнивши запаси життєдайної рідини та її компонентів, які, за словами медиків, у зв’язку малою кількістю донорів під час карантину, неабияк скоротилися.

Віримо, що кров князівських піхотинців стане запорукою порятунку не одного життя. Не тільки на фронті, а й у мирному повсякденні воїни бригади самовіддано й із вірою в український народ стоять на обороні життя.

А додому вже з танкістами повертатись довелось

Ех, ППД, ППД… Чотири місяці, як один день! А здається, тільки вчора приїхали…Повертався з танкістами… Бо як наприкінці минулого року до них  добрався у тому лісі, то так і засів… Бо чим виїдеш?! Навіть за цигарками до найближчого магазину задовбешся йти! Не танком же їхати… Я їх, як перший раз побачив усіх разом у парку (тобто, танки), подумав  – ото сила! Хлопці, звичайно, спершу нічого лапами чіпати не дозволяли, у башню позаглядав і все… Ну, і ключі від танка ще показали,  мазутою вимазався випадково. А взагалі, все офігенно у танкістів було – природа, ліс, футбол щонеділі… У берцах,  звичайно, важкувато бігати, а що робити, як я кроси не взяв. А пацани своїх не дають (хоч у Ростіка їх багато, я бачив). От через берці і продували ми постійно. Ні, Сергійович, а чого зразу я?! Ні, таки злопам’ятний ви… Хіба за тими архарівцями вганяєшся?! І знаєте, Сергійович, я вам тоже того не забув, шо мене в «ту команду, якої не шкода». Зате у нашій команді просто під час матчу можна було чай пити і вафлі з цукерками їсти – оце, я розумію, сервіс, оце організація! 

Я з хлопцями і на бойові чергування, і на покатушки-показушки, і в парку, що тільки одні очі від мазуту блищали, навіть просився «вісімки крутити» з ними на навчаннях і «граблі» з «каруселями» робити, і карти малювати… Та все одно бачу скептицизм і недовіру у них у очах. Іди, казали, краще гриби збирай. А грибів восени на Луганщині знаєте скільки було? Хмара, одним словом. Білих, правда, «на кущі» тільки кілька знайшов, переважно маслюки таплялися…

Михайлівна і Ваня, коли у черговий раз приносив їх варити, вже до бісової матері посилали з тими грибами. Ну, таке… Зате тепер вранці вітаюся, як нормальний танкіст: «Траки сила! Сила-сила-сила!» і «За ТБ» так класично вмію вигукувати! А ще завдяки Сергійовичу англійську підтягнув, навіть книжку у нього цією мовою випросив (типу, я шарю, правда, тільки сторінку осилив), то потім тихенько йому книжку назад приніс і на місце поклав, щоб він ніби забув, що мені її давав, і нічого не питав, бо незручно… А ще, знаєте, того німецького лоску у пацанів набрався, у них ще з міжнародних змагань залишився. «Тенкюерепенчелендж» вмію казати, і гудморнінг, і навіть гутен так… А ще так собі шерсть на лобі на одний бік зализав, вуса вкоротив. Правда, пацани чогось реготали, і просили сказати «хайльгітлер» і «гітлерюрген»… Оце я після того психонув і таку зачіску, як у Кіри, зробив. Так круто, як у нього, звичайно, не вийшло… Але пацани казали, що таки краще, ніж кіт-нацист.

Словом, поверталися з фронту нормально. Танкісти – пацани мощні! Приїхали на залізничну станцію, дощ лупашить, шерсть злиплася, хвіст ледь не відмерз… А тут я давай ще танк з платформи зганяти, ледь на башню не поставив… Як вони дають ради отим своїм ведмедям-ластівкам-коробочкам? Після того «мужнього» завантаження танку на платформу, заліз я у спальний вагон і… Тут включилася машина часу! Прокинувся вже у рідних селах.

Комбат Петрович мужик, я вам скажу, різкуватий, але нормальний: за моє геройське завантаження танків, надав мені, як справжньому герою ООС, додаткову відпустку на два тижні… Маю підозру, що він мені її дав, щоб йому з очей подівся і під ногами не плутався. А з іншого боку, кому він буде «білочку» робити? Не бачили, яка з кота білочка виходить? Ото як накосячу, то візьме за загривок, у повітрі підвісить, що очі самі до вух лізуть. І нема чого реготати, вас так візьми, то ще не такий придуркуватий вигляд буде. І головне, каже Петрович, «це любя». Терплю хоча би заради того, щоб комбат гнів на милість змінив.

А то я, ви ж знаєте, у піхоті служив, розвідникам непосильну допомогу надавав, із зенітниками стріляв (справжній універсальний солдат), а танкіст, виявляється, непрофесійний! Базового чогось у мене немає, лідерства, виявяється, теж… Давай-но, каже Петрович, дуй в «учебку»! Тільки-но у парку перестав блукати і запам’ятав, де бокси з танчиками стоять! Тільки до пушки 125 мм придивився, у дуло позаглядав, примудрився по горобцю Кешці вальнути, піддон перший додому стирив, шеврон ексклюзивний з танчиком купив і на лапу причепив, у наряди навчився ходити (той, бляха, заболів, той після наряда, той перед нарядом) А тобі – «учебка»! Та я ше інших можу вчити!

Та їхати все одно довелося. Добре, хоч відпустку встиг відгуляти. Та нічого цікавого у ній не було. Їв, спав… Сходив кілька разів на кавалєрку. Правда, через раз успішно… Добре, що відпустка закінчилася. Виїхали в «учебку», нормально їдемо, я навіть пісні з радіо, що дядько шофер врубав, завчив… Аж тут звонить телефон. Кажуть, треба вертатися у бригаду. Карантин оголосили!

Тепер усі у масках, антисептики пороздавали, руки всі труть, аж шкіра тріскає, температуру міряють. Ну нашо ті подробиці, куди мені градусник пхають. Дистанції дотримуємося – ближче, ніж на метр, ні до кого не підходжу, лапи нікому не подаю, і уникаю скупчення людей. Вони, звичайно, мої побратими, і я їх люблю, але себе більше. На щастя, ніхто у нас в батальйоні не чхає, не кашляє, а температуру високу в особового складу комбат заборонив! Цитрамон за тим усім ретельно спостерігає. І в бригаді у нас, тьфу-тьфу, все добре, і в місті. Бо я головний за дотриманням карантину? А якщо чесно, то страшно, навіть новин не дивлюся, щоб не хвилюватися.

Але нам і боятися особливо ніколи, відновлення боєздатності – а це полігон так полігон! Бо знаєте, як те відновлення відбувається? То взводнікам карту намалюй, то на зборах ротних керівником на навчальному місці призначили, то по модних британських модулях усіх розведи, то вивірку піхоті у бесі зроби, то гранату навчи метати, а на наступному тижні ще збори з гранатометниками, ДШКістами і кулеметниками… Словом, карантин карантином, а справ, як бліх на пузі. Отож, ідемо, нема коли тут з вами…

Не кашляйте! І лапи мийте! Коронавірус у нас не пройде!

Матеріали до чергового випуску «Волинського щита» у нашій газеті надані прес-службою 14-ї окремої механізованої бригади.

Поділитися
- реклама -

Прокоментувати

Введіть Ваш коментар
Введіть Ваше ім'я

1 + 11 =