Новини

Вона так хотіла, аби її віддали землі…

Лайфстайл
352 переглядів

– Ромко, доганяй, там нікого немає! – наказав «Стриж» і почав віддалятися. Роман швидко став підніматися розбитими сходами з підвалу і враз почув якийсь стукіт і ніби стогін. Цей звук виходив із-за кучі металу, шматків бетону і різного лахміття. Знав хлопець, що не можна затримуватися, але думка «а, може, там людина» повернула його назад. Гукнув: «Хто там?» А у відповідь – плач. Присвітив ліхтариком і побачив за цим непотребом очі, людські темні очі, котрі  нагадували погляд загнаного у куток звірка. Старенька жінка намагалася розтягувати руками цей непотріб. Руки кровили, але вона не зважала на це.

– Я почула ваші голоси, то зрозуміла, що ви – українські воїни, а не оті нелюди, від котрих втікаю так давно, бо вони мене все доганяють і доганяють. А вони ж – мої земляки, і я багатьох із них навчала читати-писати.

Голос слабкий, часто обривається на пів слові, а вона вcе намагалася говорити й говорити:

-Я не знала тут, коли – ніч, а коли – день, бо ж сюди світло не доходило. Всі повтікали, а я не могла. Обіцяли, що повернуться за мною, але ж у них – дітки, то вони рятували їх, – виправдовувала всіх. – А мені вже 63, то можна й помирати. Але то так страшно – лежати серед цього непотребу. А я ж сорок років вчителювала, і так хочу, аби мене віддали землі.

Руки в неї покалічені, одяг пошматований, а ліва нога неприродно повернута вбік.

У хлопця думка майнула: «Перелом із зміщенням, тому і не змогла вийти з усіма». Взяв стареньку на руки. Вона, мов пір’їнка.

– Я – Валентина Сергіївна. А вас як називати? – тихенько запитала.

– Як вам зручно, так і називайте. Хочете – Романом або Ромкою.

– Дай, Господь, вам, Ромо, довгого і щасливого життя, бо, дякуючи вам, я хоч перед смертю світ білий побачу. Хоч він зараз став такий чорний.

Коли виніс її на вулицю, то зітхнула так глибоко, що аж захрипіло у грудях. Посадив біля розбитої стіни, і думка відразу: «Куди ж її діну?» На вулиці жодної живої душі, лише пес неподалік гризе якусь кістку, і так сердито гарчить, весь у ковтунах, такий худющий, таке собі «ходяче нещастя». Романа охопив розпач, і він уголос промовив: «Господи, підкажи, як бути, вона ж – людина, як я її покину?» Глянув на стареньку, а вона ніби задрімала, взяв її руку, а вона вже холодною стає. Відпустив – рука безсило впала. Притулив голову до грудей – нічого не чутно. Зрозумів, що отой клекіт був її останнім подихом. «Що робити?» – билася думка, і враз побачив біля розстріляного дерева у дворі горбик землі та напис на дощечці: «Кузьмук Степан, 1956 р. н.».

Знайшов металеву трубу і почав швидко викопувати заглибину. Земля м’яка, бо дощі декілька днів йшли, то місце для вчительки в землі знайшлося. Насипав горбок і написав на дошці від колишнього парканчика: «Валентина Сергіївна, 1961 р. н.» і додав «учителька».

Знов почався гуркіт, свист, а хлопець був такий щасливий, що віддав землі тіло старенької. Він виконав її останню волю.

-Що ти робиш?! – пролунав голос «Стрижа». – Всі хлопці хотіли бігти тебе шукати. Ти ж знаєш, як вони тебе оберігають і люблять! Ти ж наш наймолодший!

І осікся: він побачив, що в того бешкетника Ромки складені докупи руки, і він молиться над цим горбком землі. А ще він повільно перехрестився тричі і тихо промовив:

– Я знайшов її у підвалі, вона – росіянка, і вона так схожа на мою бабусю Зою, і вона також вчителька. Вона так просила, аби її віддали землі.

«Стриж» обійняв племінника і міцно притис до грудей, аби той не бачив, як він змахнув з очей непрохані сльози. То були сльози радості: що його Ромка живий, що він може і сьогодні, коли сестра буде дзвонити, відповісти їй коротко:

-У нас все нормально.

Він так радів, що з Ромкою нічого не сталося, він йому ж і дядько рідний, і хрещений. А ще він – і за батька, бо тато хлопця загинув ще тоді, під Іловайськом. Він тримав Романа за руку, як тоді, коли водив його школярем вчити ловити рибу.

Хлопці не витримали чекати – і вже бігли до них. Вони ж, ніби одна сім’я. Там таке сильне відчуття братерства і відповідальності!

Бережи вас, Господи, від усякого лиха і смерті.

Ви – наші воїни добра і світла.

   Любов АНДРІЄВСЬКА

 

Коментарі
Теги: Життєва історія, Любов Андрієвська
Поділитися
Головні новини
Реклама
keyboard_arrow_up