Мені до рук потрапила папка із заявами з проханням прийняти в колгосп жителів села Роговичі Марковичівської сільради колишнього Локачинського, а тепер Володимирського району. Був це далекий 1947 рік. Тоді повсюдно на Волині організовувались колгоспи, і селян добровільно-примусово заставляли писати ті «цидулки».
«Прошу не відмовити у прийомі в колгосп»
Написані ті заяви на листках, вирваних з учнівського зошита: то в клітинку, то в косу лінійку, а ще з якогось німецького блокнота (видно, нацист загубив його десь в окопі), на другому боці агітаційної листівки про вибори народних засідателів. Зрозуміло, що папір був у дефіциті, хоча такого слова, мабуть, тоді не було. Тоді все було у дефіциті.
Заяв багато. Пишуть чоловік з дружиною, чоловік від імені всієї родини, одинокі солдатські вдови. Є серед них «трудоспособні» і «нетрудоспособні», грамотні і малограмотні, але в основному безграмотні роговичівці. Багато з цих заяв написані олівцем, заявники звертаються то до Марковичівської сільради, то до новоутвореного колгоспу ім. Ворошилова. Із заяв можна зрозуміти, що деякі з них писали працівники сільради або представники з району, а люди тільки їх підписували.
«Прошу прийняти мене в колгосп. Всі покладені на мене обов’язки буду виконувати чесно і добросовісно…» Ці слова в кожній заяві були обов’язковими, вони, ніби під копірку. А ще вимагалось вказати, скільки і що здає господар в колективне господарство. В окремих заявах є такі слова: «Прошу не відмовити в моєму проханні». Тепер це виглядає як насмішка.
Ось одна із таких заяв від громадянина Антона Даниловича Пекного (цитую дослівно): «Прошу Марковичівської сільської ради прийняти мене до ново організующого колгоспу, а також мою сім’ю, які обов’язки будуть на мене возлагатись, буду виконувати чесно і добросовісно. До колгоспу усуспільнію слідуюче майно: 3,5 га землі орної, 1,00 га сінокосу та посівний матеріал, одного коня, плуга, січкарню. Сім’я моя складається з 3 осіб, котрих з них двоє трудоспособних. В чім і розписуюсь. Пекний А. 12 серпня 1947 р.»
А ось заява від Микити і Анни Штенбурських. Написано олівцем. «Просим Марковіцьку с/р прийняти нас до колгоспу. Всі обов’язки, які будуть покладатись на нас, будемо виконувати чесно і добросовісно. До колгоспу усуспільнюю слідуюче майно: землі 3 га 30 сот (слово нерозбірливо) ярину на свою землю втім і розписуюсь. По просьби штембурського розписуюсь (перед прізвищами Штенбурський, Штенбурська стоять три хрестики і чийсь підпис). 23/8 47 р.»
Хрестики, причому три, ще стоять на багатьох заявах
Заява Надії Михайлівни Рижук написана олівцем на листку з учнівського зошита в клітинку. Цитую. «Прошу Колгоспу іміні Ворошілова прийнять мене Членом Колгоспу всі обовяскі які будуть покладатіса на мене буду віконуваті с чесьтію й добросовісно до Колгоспу усуппілью слідуюче майно земля 2,25 га прошу ні отказаті мей прозьби в чим роспісуюсь. Рижук Надія 28/8 47 р.»
Що в цих заявах впадає в око? Ні, не те, що люди малограмотні, інакше тоді не могло й бути. А ті, хто писав їх, ще добре не розуміли слово «усуспільнюю». Його просто до цього часу не було. Тому одні писали «усуспильнюю», інші – «усуспільнію», «суспилюю…» Варіантів цього слова є багато, звичайно, простіше було б написати «передаю в колгоп» чи «здаю в колгосп». Але вимагалось саме «усуспільнюю».
Звичайно, розпрощатися селянам в один момент з тим, що нажите важкою працею, було не так-то легко. Особливо багатим господарям, які мали чимало землі, коней, реманенту. Простіше було бідним, і зовсім просто тим, які нічого не мали. Та всім разом діватись було нікуди, бо така була лінія партії та уряду.
Про лінію і солдатську вдову
Це – не легенда і не притча, це, може, бувальщина, але дуже схожа на правду. Вона передавалась з уст в уста і дійшла до сьогоднішнього дня.
Діло було так. Приїхали в село Роговичі представники з району, щоб організувати вступ у колгосп. Розмістились у Марковичівській сільській раді. По одному кличуть і «пропонують» написати заяву. Хто безграмотний, пишуть за нього, а той тільки розписується.
У кабінет зайшла солдатська вдова Агафія Парфенюк.
– Ну що, громадянко Парфенюк, будемо вступати в колгосп? – питає її уповноважений представник.
– Та ні, люди добрі, який колгосп, що я туди здам, в мене немає землі, ніякого реманенту, насіння. Є одна корівчина, але я її не віддам. Та й сама я не маю вже сили працювати, – каже жінка.
– То нічого, – відповідає представник,- будете на легких роботах, приміром, курей доглядати. Будете називатися пташницею, це легка робота.
– Та ні, – впирається жінка,- це мені не підходить. Не буду я писати ніякої заяви. Буду помаленько господарювати сама.
– Ні, так не буде, – каже той районний начальник. – А що я доповім товаришу Сталіну, коли він поставив завдання, щоб усі були в колгоспі?
– Ну, я цього не знаю. Та й товариш Сталін хіба мене знає? – впирається жінка.
– А я зараз запитаю: знає він вас чи ні? – говорить уповноважений.
Бере він телефонну трубку, крутить один раз ручку апарата (треба три рази, інакше не піде сигнал), і кричить:
– Алло, район, дайте область!
Жінка стоїть і слухає.
– Алло, область, дайте Київ. Київ – дайте москву, товариш Сталін. Алло, Йосип Віссаріонович, це з Волині уповноважений з району Перебийніс вас турбує. Ось тут Агафія Парфенюк не хоче вступати в колгосп. Що мені з нею робити? Що кажете? Не зрозумів. Повторіть ще раз. Тепер ясно.
Кладе чоловік трубку і співчутливо дивиться на жінку:
– Чула, що сказав товариш Сталін?
– Ні, не чула.
– Сказав, щоб тебе розстріляти, причому негайно. Так що виходь на вулицю, буду виконувати вказівку. І поклав руку на кобуру пістолета.
– Ой, людоньки, то що ж це робиться? Я ще жити хочу, не вбили кляті німці, так свої доконають, – плаче жінка. – Добре, пишіть ту заяву за мене, я підпишу.
І поставила вона на листку три хрестики, не знаючи, що там написано, бо була неграмотна. Але підпис був дійсний, бо поставлений її рукою.
Так Агафія Парфенюк стала членом колгоспу імені Ворошилова.
Десь через пів року видавали аванс. Прийшла жінка отримувати зароблене. Скільки і чого там було, невідомо.
– А ви член нашого колгоспу? – питають її в конторі. – Щось ми не бачили вас на роботі?
– Бо я постійно в курнику, – каже жінка, – працюю пташницею, а ви туди не ходите. Та й заяву я написала, подивіться.
Подивились, точно є заява і підпис – три хрестики.
– Розпишіться ось тут у відомості навпроти свого прізвища, – і показали пальцем.
Жінка поставила три кружечки.
– А чому кружечки? – питає працівник контори, – ваш підпис – хрестики.
– А я вдруге вийшла заміж, тому змінила прізвище, як у чоловіка, поміняла й підпис.
Привезли у крамниці сірники, гас і сіль
«Гас і сіль для населення» – такий заголовок замітки з районної газети за листопад 1943 року. Тоді вона називалась «Прапор Жовтня». «За третій квартал цього року, – пише газета, – райспоживспілка відправила у крамниці сільських кооперативів для постачання населенню солі 33000 кілограм, гасу 13576 кілограм, сірників 3750 коробок» (може, хто не знає, що таке гас? Це керасин, а чого міряли в кілограмах, не знаю). Частина цих товарів була призначена для заготівлі сільськогосподарських продуктів.
З цієї газети дізнаємося, як почали господарювати новоутворені колгоспи. Переглядаю номери за 1948 – 1949 роки. Деякі примірники (не всі) зберігаються в обласному архіві. Ось замітка «Збільшується колгоспна сім’я». «Колгосп імені 8 Березня (с. Крухиничі) розпочав очистку насіння для весняної сівби. Колгоспні коні знаходяться в доброму стані. Колгосп розпочинає будівництво нового приміщення на 100 коней, яке буде добре обладнане і утеплене на зиму. З кожним днем до колгоспу надходять нові заяви від селян-одноосібників з проханням прийняти їх до колгоспу. Нещодавно правління колгоспу розглянуло ще 16 заяв від селян-одноосібників з проханням прийняти їх до колгоспу. С. Шукліх, голова колгопу».
А ось ще одна замітка з цього колгоспу. Називається вона «Посіємо в стислі строки». «У колгоспі «8 Березня» (с. Крухиничі) справа підготовки до весняної сівби поставлена добре. Насіння повністю засипано і очищено, сільськогосподарський інвентар відремонтований, за кіньми встановлено старанний догляд. Коваль колгоспу Сиболь І. відремонтував 30 плугів, 30 пар борін, 17 культиваторів та возів, бригади і ланки змагаються за кращу підготовку до весни. Колгосп вже завіз 35 центнерів мінеральних добрив та вивіз на поля 150 тонн місцевих добрив. М.Пудов».
«Побудували олійницю» – це назва замітки з теперішнього села Привітне. «Сільське споживче товариство с. Свинюхи побудувало олійницю і круподерню. Голова сільпо Жижка Гнат зумів організувати актив для кращого обслуговування пайщиків свого кооперативу». Підпису під заміткою нема.
Так у перші повоєнні роки починали будувати нове життя селяни-одноосібники. Чи всі вони вірили у краще майбутнє, сказати важко, але всі хотіли, мріяли стати господарями на своїй землі.
Володимир САЛАМАНЧУК, колишній редактор локачинської газети «Селянське життя».
