На головну Новини Воїн небесного війська

Воїн небесного війська

100

 

Минуло уже півроку відтоді як в околицях міста Золоте, що на Луганщині, від ворожої кулі загинув старший солдат 14-ї бригади Василь  Крищук на псевдо «Скит». Героїчно загиблому володимирчанину  торік присвоїли звання «Почесний громадянин міста Володимира-Волинського» (посмертно) та нагородили відзнакою міської ради «За заслуги перед містом Володимир-Волинський». Утім, державної нагороди  – ордену «За мужність» його родина, котра ще оговтується від втрати, і досі не отримала.

- реклама -

   У квартирі, де останні роки живе родина Крищуків – справжній міні-музей. Чого тут тільки нема – і скляні пляшки чудернацьких форм, і старовинні глечики, і ретро-радіоли з грампластинками, друкарські машинки, ваги та інші речі домашнього вжитку. Одних лише видів прасок налічується близько двох десятків!

Такими речами Василь захоплювався з юних літ. За життя встиг зібрати чималу колекцію старожитностей. Із жодної поїздки у сільську місцевість не повертався з порожніми руками – люди радо віддавали йому старі речі, котрі давно припадали пилом десь в сараї чи на горищі. Пізніше, знаючи про таке хобі, друзі та знайомі Василя самі несли йому нові експонати. Допомагала у формуванні колекції і дружина Лілія, котра теж, побачивши десь цікавий глечик чи миску у родичів в селі, везла їх додому, аби потішити чоловіка.

Є у сімейній колекції і особливий експонат – старий самовар, який Василь відкопав у Слов’янську на Донеччині та привіз з собою, коли приїхав на ротацію додому. На той час, у 2014 році Василь Крищук обороняв свою рідну землю в якості добровольця у складі батальйону «Січ».

Увесь вільний час проводив з родиною

Лілія та Василь познайомились на дні народженні у спільних друзів. Щоправда, кохання спалахнуло не одразу, адже довгий час спілкувались просто, як добрі знайомі. Та допоміг зблизитись випадок.

– Одного разу кума попросила забрати похресника з дитячого садочка, але раптом почалась гроза і ми, ховаючись,  забігли до продуктового магазину, – розповідає жінка. – Саме в той момент повз проходив Василь. Зупинився, розговорились і врешті попросив мій номер телефону. Невдовзі відбулось наше перше побачення, яке і поклало початок стосункам.

Закохані зустрічались більше року, перш ніж узаконити свої стосунки. Весілля влаштовувати не хотіли, тому відсвяткували цю подію у тісному колі найрідніших. Василь на той час заробляв на життя сезонними заробітками за кордоном, а Лілія працювала на швейній фабриці. Невдовзі у подружжя народився синочок Вадим,а за два роки і молодший Тарасик.

– Коли народився наш старший син, то, на відміну від більшості чоловіків, котрі гучно святкують своє батьківство, доки дружина ще в пологовому, Василь собі такого не дозволяв. Тоді це мене і здивувало і потішило водночас. Він був добрим, щирим, люблячим і турботливим чоловіком та татусем, який весь свій вільний час приділяв  родині, – ледь стримуючи сльози, розповідає Лілія. – Дітям зараз усе нагадує про тата: йдемо якоюсь місцевістю, а вони розказують, як колись тут гуляли разом. Особливим ритуалом для моїх хлопців були спільні походи до парку за джерельною водою. Аби ці спогади і далі жили, намагаюсь продовжувати традиції, започатковані батьком.

А традиції в родині Крищуків завжди були на першому місці, особливо ті, що стосуються українських звичаїв, – на кожне велике релігійне та державне свято уся сім’я вбиралась у вишиванки, на Різдво на столі обов’язково ставили дідуха. Найкращим подарунком для Василя була хороша книга – класика або ж щось про історію України, яку він знав дуже добре. Свого часу навіть хотів вступати до університету на історичний факультет, та не склалось, здобув професію будівельника у місцевому ВПУ.

Василь Крищук був переконаним патріотом-націоналістом, свідомим громадянином, багаторічним членом ВО «Свобода». І хоч ніколи нікому не нав’язував своїх поглядів, любив вступати у палкі дискусії, що стосуються ситуації в державі та нашої історії, котру століттями перекручували.

«Йду на війну, бо не можу сидіти вдома»

– Коли в кінці 2013 року розпочалась Революція Гідності, я була вагітна Тарасиком. Тому вже потім дізналась, що Василь, оберігаючи мене від зайвих хвилювань, тихцем відвідував місцевий Майдан, а згодом їздив і до Луцька. Якби наш синочок не народився семимісячним, то впевнена, що чоловік був би і у Києві. Але так як нам з дітьми потрібна була його допомога, то надовго відлучатись не міг. У першій половині дня був зі мною у пологовому, а на вечір, знову ж таки, не кажучи нічого, збирався на Майдан, – розповідає Лілія.

Та все ж таки за декілька місяців, коли в Криму та на Сході країни почалась військова агресія «братнього народу», Василя вже ніщо не могло втримати вдома. Тож, не дочекавшись повістки із військкомату, вступив у добровольчий батальйон «Січ». Це сталось одразу ж після загибелі його товариша Ігоря Упорова, з яким свого часу брав участь у миротворчій місії в Іраку. «Я йду на війну, бо не можу сидіти вдома», – сказав Василь дружині.

Після того як добровольчі батальйони розформували, Василь повернувся додому і деякий час жив мирним життям цивільної людини – проводив час з родиною, їздив на заробітки до Польщі. Рідко розповідав про те, що пережив і, тим паче, ніколи не хизувався боями та обстрілами, у які потрапляв. Та сімейний спокій тривав недовго.

– У листопаді 2017 року чоловік поставив перед фактом – підписав контракт і тепер служитиме у 14-й бригаді. Це застало мене зненацька, бо навіть не думала, що він знову захоче туди повернутись. Та Василь не міг жити спокійно, коли на Сході продовжували гинути його товариші, – гірко зітхає Лілія. – По життю чоловік був справжнім воїном і в такому ж дусі виховував синів – улюбленими іграми для них були ті, де можна помахати якоюсь іграшковою зброєю. Тому і захист Батьківщини він вважав своєю місією, адже не хотів, аби наші діти знали, що таке війна…

У квітні 2018 року 14 ОМБр вирушила на Схід виконувати своє бойове завдання. Василь регулярно телефонував Лілі, і хоча не казав, де знаходиться, щоразу заспокоював – тут тихо і спокійно, аж нудно. Так само оберігав свою родину від надмірного хвилювання і в неспокійний 2014 рік – коли під час телефонної розмови починався обстріл артилерії, Василь казав, що це просто грім. Вже потім Ліля дізналась від знайомого, що її чоловік був на першій лінії, хоча і не зізнавався у цьому. Він просто не звик жалітися і ніколи не нарікав на умови, в яких опинявся. Навіть попри те, що перебував за тисячі кілометрів від коханої і не міг, як завжди, зробити їй вранці каву, Василь надсилав їй ранкові світлини звареного у польових умовах ароматного напою.

У серпні закінчувались довгі п’ять місяців розлуки і родина з нетерпінням очікували на татову відпустку – в останні дні літа планували з’їздити на відпочинок на море, а шестирічний Вадимчик уже бачив, як гордо йтиме на свою першу в житті шкільну лінійку, тримаючи за руку татуся. 22 серпня Василю Крищуку мали підписати рапорт на відпустку, натомість цього дня його поховали…

– У п’ятницю ввечері, як завжди, поговорили телефоном. Сказав, що у нього все добре, і ми попрощались до ранку. Та вранці я вже не могла до нього додзвонитись. Того дня  була в батьків у селі, тож мала деякі справи, а коли повернулась у квартиру, то побачила, що на телефоні купа пропущених дзвінків з невідомих номерів. Раптом пролунав ще один – на тому кінці дроту незнайомий чоловічий голос почав розпитувати, чи знаю, де мій чоловік, аж доки не повідомив, що Василя більше нема, – розповідає жінка.

Згодом Лілія дізналась про обставини смерті чоловіка: Василь того злощасного ранку перший вступив у бій, коли його підрозділ виявив диверсійну групу, що почала раптовий обстріл. У цьому бою троє військовослужбовців отримали вогнепальні поранення, а Василя Крищука куля снайпера вбила, пройшовши аж до серця між пластинами бронежилета. Він не добіг лише декілька метрів до укриття…

Домовину з тілом Василя привезли до Володимира через чотири дні після загибелі – увесь цей час Лілії доводилось самій  через знайомих з’ясовувати про те, що сталось та коли привезуть покійного чоловіка. Важко жінці було і під час підготовки необхідних документів на оформлення пенсії. Розповідає, що цей процес був дуже тривалим і навіть складалось враження, що їй не хочуть йти на зустріч, оскільки постійно виникали якісь проблеми. Натомість, підтримували Лілію ті, від кого і не сподівалась отримати допомогу. Дивує жінку, чому досі не отримала посмертний орден свого чоловіка «За мужність», адже є військовослужбовці, котрі загинули після Василя, і таку нагороду вручили їхнім рідних ще на похоронах.

Ростуть майбутні захисники

  Найважче страшну новину було повідомити дітям. Перш, ніж це зробити, Лілія навіть консультувалась з психологом, котра порадила, аби звістку повідомив хтось інший, але не мама. Відтак, про те, що їхнього любого татуся уже не має серед живих, діти дізнались від дідуся. Хлопчики і досі  запитують Лілю,  чому це сталось саме з їхнім татом. Та на це питання у жінки не має відповіді. Натомість розповідає їм історію про небесне військо, до якого потрапив їхній батько, адже Господу потрібні саме такі мужні та сміливі чоловіки. Тож тепер він охороняє їх з небес.

Зараз тата і чоловіка в сім’ї Крищуків замінює батько Лілії, котрий в усьому допомагає і підтримує осиротілих внуків. Доки не владнає всі паперові справи та остаточно не прийде до тями, Лілія вирішила тимчасово піти з роботи на пенсію по догляду за дітьми. Жінка тішиться, що сини ростуть справжніми чоловіками – так само, як і тато, беруться їй допомагати у домашніх справах. Маленький Тарасик охоче орудує порохотягом у своїй кімнаті, а Вадим залюбки миє посуд і навіть економить кишенькові гроші, аби купити мамі квіточку. Так, як це колись робив тато. А ще хлопчики категорично проти чорної жалобної хустки, яку Ліля, зрештою, змушена була зняти, погодившись на їхні вмовляння. Заради дітей жінка намагається не плакати і дарує їм свою любов за двох.

  До першого класу Вадимчик пішов, міцно тримаючи за руку свого тезку – хрещеного тата Вадима. І доки грав Гімн, і більшість його однокласників нетерпляче вертіли головами в усі боки, він спокійно стояв, тримаючи руку на серці, та співав своїм дитячим голосочком «Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці…».

Тетяна ІЗОТОВА.

Поділитися
- реклама -

Прокоментувати

Введіть Ваш коментар
Введіть Ваше ім'я

4 × 4 =