«Їдемо в моє дитинство», – промовила Лариса Рельян, сівши до нас в автівку. І ми поїхали у прикордонне Пархоменкове. Село, яке лише у 2024 році почало повертати собі стару назву – Видранка.
Справжню назву у села відібрали в 1958 році, коли радянська влада розпочала оповивати міфами Другу світову війну. Чимало сіл у волинському Прибужжі отримали нові імена на честь совєцьких солдатів, які першими приймали бій з німецькими військами у червні 1941 року. Видранку перейменували в честь Івана Пархоменка – старшини третьої застави 90-го Володимир-Волинського прикордонного загону. Заставі теж присвоїли його ім’я.
Тіні дитинства
Їхати у дитинство – це повертатися на десятки років у минуле, зануритися у безтурботність дитячих спогадів. Коли треба вигнати череду корів із ранковою зорею, принести рядно кропиви, назбирати малини в лісі, злякатися гадюки, вишукувати зелені вовчі очі, гайнути на заставу, покупатися у ставку. Бачити стару черешню, відчути смак води з криниці біля маминого магазину. Зустрітися з тінями тих, хто вже у пана Бога.
«У Толочка крали череші». «Тут жила баба Маня, називали її Сорока». «О, Зайкіна хата! Хліва переробили»! «А де ж то жила Гельця»? «Перила зрізали і місток якийсь малий». Перемовляються поміж собою подруги дитинства Лариса і Тетяна.
– Це не місток малий – це ви виросли, – кажу їм. І справді виросли. Ларисі Рельян – 67. Тетяні Листопад – 66. Одна проводила літо в бабусі, а інша – зростала на прикордонній заставі.
Зупиняємося в центрі Видранки, поруч з клубом. Будівля – типова хата для такого сільського закладу культури. Двері відчинені, тож хочеться зайти. Прогнила підлога, обвалена стеля, облуплена штукатурка, розвалена кінобудка і новісінький камін по центру. Його зробилина останні вибори аби комісія мала, де грітися. Навіть частина кабінки для голосування залишилася.
На сцені клубу довгий стіл, застелений клейонкою, біля нього довгі лави. Нагадує добре відому картину «Таємної вечері» тільки без персонажів. Та все приземленіше – там рахували голоси виборців, а члени комісії піднімали тост за перемогу чи програш кандидата. Бо, як не крути, а вибори в селі люблять.
– Я вже в клас п’ятий ходила як збудували цей клуб. Перший був на краю села: стара будівля зі стінами обмазаними глиною, низька, коли заходили, потрібно було пригинати голову. Можливо, його зробили з чиєїсь клуні. Як у когось було весілля, то у новий клуб ходили на танці. Шалаші будували у дворі, а танцювати наречена йшла з усіма гостями до клубу. Кіно показували. Кінооператор – такий поважний їхав велосипедом селом і всі кричали: «Степане, коли кіно? І він казав», – пригадує Лариса.
Лелеки на хаті
«Куда ти вже полетіла?!» – Лариса часто чула від бабусі ці слова, кинуті навздогін. А хіба має значення в дитинстві, куди летіти? Аби дома не сидіти!
Ми стоїмо біля дому її дитинства – невеликої, побіленої хатини. Навколо неї викошена територія саду. Лариса дивиться на старого горіха – це все, що лишилося від найбільшого і найгарнішого садка в селі. Його посадив її дядько Микола, котрому не судилося збудувати будинок і виростити сина. Встиг лише сад закласти і піти на війну…
Покинута хата схожа на сумну стареньку. Не журливою, а жвавою, повною розмов, сміху та турбот була вона ще якихось років п’ятдесят тому. Лариса обводить поглядом хатину й обійстя. «Під жасмином стояла мурована плита, над порогом росла яблуня, під вікнами – сливи, і під усіма деревами – квіти. Над самою дорогою розкинувся розкішний квітник з піонами». Серед цієї квітучої розкоші проходило літнє дитинство Лариси Рельян в дівоцтві Фуги.
До першого класу Лариса жила у Видранці, всі вихідні та літні канікули проводила у бабусі Марисі та тітки Гелени.
– Бабуся була з роду Якименків – корінних і заможних мешканців Видранки. Заміж вийшла за Павла Зозулю із Ворчина. Родина була проти, бо хлопець без спадку і господар не дуже добрий. Однак мав велику стодолу і хорошу хату. Десять дітей народили: п’ятеро хлопців і стыльки ж – дівчат. Мама моя була найменша. На початку війни, коли німці наступали через Буг, дідусь сидів в кухні біля вікна, під час обстрілу йому осколок влучив десь під ребра. Німецький лікар прооперував, але сказав, що лише рік проживе. Так і сталось. Доля в бабусі важка. Троє старших синів на війні пропали безвісти. Дядька Володю зустрів у концтаборі Бреста сусід, якому вдалось втекти з полону з кількома полоненими. Він не захотів з ними йти, бо вже не міг ходити. Сказав, що через нього і вони не зможуть втекти. Десь у тій братській могилі брестської фортеці він і лежить. Сусід казав, що він вже навіть ледве говорив.
Після війни Видранка пережила ще одну біду – підпал. Переодягнений молодик із Залужжя, котрий служив в Устилузі в «совєтів», інсценував напад бандерівців на село. Видранка згоріла. Хата Марисі теж. Лишилася стодола, в ній відмурували сіни, кухню та одну кімнату. Цеглини тої хати нагадували нерівні буханці хліба: замішані вручну з глини і висушені на сонці. На високому солом’яному даху хати-стодоли лелеки збудували гніздо.
Хату цю, на обійсті якої ми розмовляємо, збудував тато Лариси – Степан
Фуга (до речі, одна з вулиць Володимира носить його ім’я. Молодим він отримав десять років таборів за антирадянську пропаганду).
– Це який рік вже був, коли нову хату звели?
– Десь у першій половині шістдесятих. Під нею хороший, глибокий льох.
– Бабуся жила з тіткою Геленою, яка не мала часу, аби вийти заміж. Гляділа мою маленьку маму, як свою дитину. Потім ми з’явилися і нас гляділа, до господарства була прив’язана. Тримали дві корови, ялівку, свиней, птицю. Пізня осінь пробирає холодом до кісток, обсипала листя дерев, почорнила землю. Навіть о цій порі село гарне і не схоже на вимираюче. Запитаю Ларису, якою була Видранка її дитинства?
– Квітучим садочком. Тут усі любили квіти, обмінювалися насінням, корінням. Поруч в лісі були розсадники лісників і часто звідти брали рослинки. Навіть лісові квіти цвіли на клумбах. І так в кожному дворі! Це були не клумби, а цілі грядки з квітами. Садочки були невеликі та акуратні, весною все цвіло. Люди любили прибирати до Зелених свят, Спаса, все заміталося, прибиралося навіть доріжки по вулицях. Видранка була дуже чистим селом.
Ставала Видранка синя-синя, коли на колгоспних полях засівали льон. Тут стояли комбайни, які його молотили, потім його просушували і витріпували до ниточок, скручували як пряжу і вже тоді везли на фабрику.
За винятком двох людей, тут ніхто ніколи не матюкався! І не було таких, щоб випивали. Тими двома матюкливими дядьками нас малих лякали.
Варто згадати про сім’ю моєї подруги Нелі – Камінських. Жили на околиці села, недалеко від нас. Її тато тримав пасіку. Коли збирав мед, то завжди кликав нас, дітвору, і тьотя Марія (його дружина) накривала на веранді довгий стіл, ставила малосольні огірки і наливала нам в мисочки свіженький мед, який пахнув вощиною і луговими квітами. Огірки для того, щоб нас не нудило від солодкого. Ми були страшенно раді, так можна було з’їсти більше меду. То ж хіба можна таку смакоту забути?
Порушниця кордону
Жити на кордоні – це й жити на заставі. П’ятнадцять років прикордонними дорогами бігала Тетяна Листопад. Її тато Микола Сидоров отримав направлення служити на крайньому західному кордоні великої держави. Приїхав у Пархоменкове з двома доньками та дружиною Оленою. Як офіцер отримав будинок.
– Солдати мали окрему казарму, на території були овочесховище, склади з продуктами та одягом, зброярня, гараж та конюшня. Ми тримали гусей, курей і навіть свиней. Там було озеро, пригадую, гнали на нього каченят. Вертаємось назад, а вони нас переганяють. На три сім’ї була одна корова – Зорькою звали. Сім’ї доїли її по черзі вранці, а в обід та ввечері – солдати. Один із начальників Стецький дуже любив коней. Їздив верхи на «Буянові», а за ним уже й солдати почали скакати верхи. Навіть я їздила на «Васькові».
На заставі були й свої традиції: офіційні й просто товариські. Пам’ятникові прикордонника Пархоменка солдати щоранку та щовечора віддавали честь. На концерти до Дня прикордонника дозволяли приходити й мешканцям навколишніх сіл. Не матюкалися при дівчатах, коли ті судили їхні волейбольні матчі. Батьки Тетяни ділилися із солдатами продуктами: різали гусей, кілька віддавали солдатам.
Лише півтора кілометра розділяє Видранку та заставу, тому й не дивно, що Лариса та Тетяна подружилися.
– Застава з селом жили дружно. Часто їхнім «бобіком» хліб у магазин підвозили чи люди просили відвезти за нагальної необхідності у місто, – доповнює розповідь Тетяни Лариса. На заставі є сад, а в ньому досі ростуть яблуні, які посадила Тетяна. Понині крутими видаються ті гори, на яких подруги сніжними зимами спускалися на
лижах.
– Я одна могла в лісі збирати малину. Зараз би в житті не пішла! – емоційно пригадує свої пригоди Тетяна.
– Тато одного разу приніс козулю з пошкодженою ногою. Ми її виходили. Бабуся з соски годувала. Назвали Катькою. Виходимо взимку на вулицю – вона лежить вбита. Видно, хтось полював та підстрелив, злякався і нам підкинув. Сестра Валя в крик та сльози. Бабуся вийшла і каже: це не Катька. Пішла в ліс, гукнула і кізка прибігла. Потім Катька стала дорослою. Одного разу прийшла до нас, ніби попрощатися, і більше ми її не бачили.
– А ви кордон колись порушували? – запитує у мене усміхаючись Тетяна.
– Ні, ви що!
-А я порушувала. Нас, порушників, зібралося троє. Як ми тоді отримали! Застава розміщувалась в Устилузі, і там, де КСП підходить до підвісного мосту, росла і рясно вродила яблуня. Раніше там не було багато колючого дроту. І от ми троє у тім місці, де найвужча КСП, перейшли кордон і затерли сліди за собою паличками. Набрали яблук, знову задряпали сліди. Тут чуємо: «Застава в рушницю»! Сидимо на річці, ні живі, ні мертві. Їмо яблука. За нами прийшла мама, викликав до себе тато, адже у
Львові дізналися, що у нас порушений кордон. Хто порушив? Діти прикордонників! Покарали нас домашнім арештом на декілька днів.
Все закінчується і дитинство теж, лишаючись теплим спогадом. Тетяна стала педагогом, Лариса пішла в торгівлю. Створили сім’ї, зберегли дружбу.
А що село? Нині у Видранці більше 20 будинків, трьох школярів возять до Устилуга, за продуктами їздять у сусіднє Залужжя. Тетяна лише зазнімкувала місце, де ще сім років тому був магазин, в якому довгі роки працювала її мама Олена. Тільки криничка, з якої покупці попивали чисту воду, лишилася.
Зустрітися з тими, хто вже у пана Бога, мешканці Видранки їздять до Устилуга. Там на окремому секторі кладовища є ще одна Видранка. Тримаються купи, родина коло родини, сусід коло сусіда, вулиця коло вулиці.
Ярослава КОЛОСКОВА
