Постійні прильоти у Бахмуті. Фосфор, який сипався з неба у Соледарі. Відчуття «одноденності», яке зростає з кожним днем, який тобі пощастило прожити. Про це згадує екс-військовий 14-ї бригади Сергій Лященко, коли запитую у нього, як описати цивільним війну. А ще про випалені начорно багатоповерхівки Північної Салтівки – району Харкова, який найбільше страждає від російських обстрілів. Війна – це страшно, але про неї потрібно пам’ятати, переконаний Сергій. Щоб допомагати тим, хто стримує навалу. Щоб замінити їх, зрештою.
Сергій нещодавно звільнився з лав ЗСУ за сімейними обставинами і повернувся до адвокатської практики. За майже рік війни він пройшов найгарячіші ділянки фронту, звільняв села й містечка Харківщини, отримав важке поранення. Тож ми говоримо з ним про його бойовий шлях, проблеми і потреби військових і про те, чому чоловікам потрібно воювати.
З оркестру попросився на передову
«Ти ж міг, в принципі, і не йти в перші дні до військкомату?», – питаю Сергія. «Міг би», – зізнається він. Але пішов. «У мене на ранок 24 лютого 2022 року не було для себе іншого варіанту, крім як піти у військкомат. Не знаю, що ще можна в такій ситуації робити», – пояснює він. – «Коли в Києві почали видавати зброю всім в теробороні, зрозумів, що це вже та стадія, коли є тільки одна задача – відбити ворога».
Цей вибір зробив для себе усвідомлено. Щоправда, 24 лютого його у військкоматі відправили додому. А от 25-го, коли був виданий указ про запровадження воєнного стану, брали всіх охочих. Тож Сергій написав, що не має претензій по стану здоров’я, служити згодний. Та одразу потрапив у військову частину 14-ї бригади.
Молодого чоловіка, якого половина містян знає як толкового адвоката, а інша – як талановитого музиканта, який віртуозно грає на дудуці, призначили в оркестр. Під час війни місія оркестру важлива і важка: проводжати в останню дорогу тих, хто віддав своє життя за країну. «Я пробув там місяць і зрозумів, що треба щось робити. Коли бачиш вбитих горем родичів загиблих на фронті – це тяжко, але й мотивує. Крім того, вступивши в ЗСУ, мусив припинити адвокатську практику. І думаю собі: заради чого пожертвував роботою – щоб сидіти тут? – розповідає Сергій. – Почав добиватися переведення на передову».
Батько Сергія Олександр Лященко – голова Володимирського міського суду. У суспільстві побутує стереотип, що от хто-хто, а сини суддів точно не воюють. Мені було важливо, щоб батько мене не прикривав. І я дуже хотів саме у розвідроту. Тим більше, що особливої різниці, куди, не було б – все одно довелося б навчатися з нуля».
І скільки ж тривало навчання? «Ніскільки», – каже чоловік. – «Я просто написав рапорт, а на момент переведення значилося, що я без військової підготовки. Не був на жодному полігоні, бо той, на який мав їхати, якраз почали бомбити. Спитав у свого ротного: «Що я там буду робити?». А він каже: «Бігати, окопи копати, але так, по суті, то тебе нічого не навчать». Я сказав: «Окей, я зрозумів, тоді зразу до вас». Поїхав у Бахмут, і там вже по ходу ми розбиралися, які задачі, що я маю робити».
Питання щодо того, підготовлена людина чи ні, лежить радше у площині психології, вважає Сергій. Навчитися можна всьому. Але важливо також бути внутрішньо готовим, що їдеш на війну, де стріляють. «Страшно не було, радше був острах невідомості. Бо не знаєш, чого саме очікувати, наскільки там важко, голосно, небезпечно», – розповідає Сергій. На війні він обрав спеціальність дронщика – людини, яка керує безпілотними апаратами і веде розвідку з повітря.
Виявили пілота дрона – і криють його з танка
Знайомство з війною для Сергія почалося з Бахмутського напрямку: «Приїхав на місце. Заходжу на подвір’я, де наша рота дислокувалася. Хлопці якраз прийшли з завдання – захекані, замучені, війна в очах. Отак з усіма познайомився».
Майже одразу були бойові вильоти. Перший у село Нагірне, куди довелося чотири кілометри йти пішки. Сергій мав там побути дві доби, облітати все дроном, виявити ситуацію щодо противника і донести інформацію. По ній командування приймало рішення: чи може туди заходити група і займати позиції. Власне, від роботи Сергія залежали життя побратимів: якщо не знайде ворога, група піде; якщо не догледить, може загинути. Тому важливо було побачити усе, що тільки можна. До речі, того разу за доповіддю Сергія, який виявив ворожі сили, вихід групи відмінили.
Незабаром стався і перший бойовий досвід, коли Сергій зрозумів, що таке війна: «Я ішов по залізниці, вона була замінована протитанковими мінами, великими такими «таблетками». По нас почалися дуже сильні прильоти, поряд ні окопів, нічого, ми просто падали. Це було як лотерея. Отоді й відчув, що таке війна. Ми повернулися, і я був дуже задоволений, що всі живі і цілі».
Щоб бути пілотом дрона, потрібно мати спеціальний сертифікат. Тож, так би мовити, пройшовши тест-драйв у реальних бойових умовах, Сергій поїхав у навчальний центр, де готують фахівців з безпілотних літальних апаратів. За тиждень отримав важливі навички, необхідний документ і повернувся на позиції.
Півтора місяці довелося літати поблизу села Берестове. І там Сергія з побратимами «накривав» танк. «Дронщика дуже легко знайти через аероскоп. У ньому є сканер, який сканує всі продукти компанії DJI, і визначити геолокацію пульта керування безпілотником можна елементарно. Тоді наводять туди танк і по ній відпрацьовують», – пояснює Сергій. Каже, що в Бахмуті таких моментів було дуже багато. Але згодом українські айтішники розробили спеціальні програми, які приховують геолокацію, працювати стало трішки простіше.
Робота аеророзвідки в районі Соледару виглядала так: виїзд о 4-5 ранку і до 8 вечора польоти. Робота напружена, тільки встигай змінювати батареї. Сергій з побратимами із першого стрілецького батальйону працювали у парі з мінометом з «Айдару» і фактично тримали там оборону. «Можна сказати, що завдання виконали успішно, бо хоч наступів і було багато, ми всі відбивали», – усміхається Сергій. У серпні 14-ту ОМБр на тих позиціях змінила 93-тя бригада «Холодний Яр», а вони виїхали на Харківський напрямок.
Після звільнення у кожному селі був День села
На Харківщині Сергій Лященко пережив найрадісніші моменти своєї служби – визволення містечок і сіл. Але й найгірші також сталися на цьому напрямку – контузія, важке поранення.
Порівняно із Соледаром, Харківський напрямок виглядав, як курорт. Але лише до того моменту, поки хлопці і дівчата під жовто-блакитними прапорами не пішли в наступ. Тоді, каже Сергій, хоч і було багато радості, та були і втрати через вибухи мін і розтяжок. Бо, звільняючи одне за одним слобожанські села, не встигали ретельно очистити землю від погані, яку лишила росія: бракувало саперів.
Звільнення української землі від ворогів для наших військових було не просто радісним – ейфорійним. «Це такий стан, коли ти вже виснажений, а тут знову отримуєш потужний заряд наснаги, – пояснює Сергій. – Ніхто не спав, не думав про їжу. Щодня ми вставали з мотивацією «вперед, вперед». Фізично нам було важко, мабуть, зате дуже легко було морально – на адреналіні, куражі, класних емоціях. Затрофеїли багато техніки та боєкомплекту. Зокрема, розвідрота поповнилася двома БМП.
Та найбільшим щастям було бачити, як змінюються обличчя людей, які розуміли, що перед ними українські військові. Після шести-семи місяців під окупацією були заляканими, дезорієнтованими. Усвідомивши, окупація закінчилася, не стримували щасливих емоцій. Після звільнення у кожному селі був «День села».
На Харківщині росіяни боялися місцевого населення, зауважує Сергій. Селилися в окраїнах біля посадок, уникали центральної частини. Довіри до місцевих не мали, бо чітко розуміли, що їм тут не раді.
Поранення на Осколі
Звільнення Куп’янська не дало можливості перевести подих. На іншому березі річки Оскіл, яка розділяє місто, лишалися росіяни. Геолокація складна, а кожне бойове завдання особливо небезпечне. На одному з таких виходів Сергій Лященко отримав важке поранення.
Зараз каже – по дурості. Бо не мав би за це братися, сам визвався. Перевозив саперів через напівзруйнований міст, і коли були на іншому боці, їх побачили вороги. Почали поливати щільним вогнем, лупили з усього – АГС, БМП, міномети, танки, авіація. «Ми заховалися під мостом, буквально втиснулися у виїмки опор, бо якби стояли просто на землі, усі були б «двохсотими», – розповідає Сергія. – Під час першого прильоту поранило одного з нас. І я зробив другу дурницю – зголосився зробити йому укол знеболювального. Тільки до аптечки – другий приліт. І я розумію, що мій бік повністю занімів, а тіло стало дуже важким…»
Третього «прильоту» вони б не пережили, тому почали вибиратися. Із семи чоловік їхньої групи шістьох поранило, а до пункту евакуації лишалося метрів 700. Дивом добралися. Сергія одразу повантажили у «швидку». У той же день йому зробили дві операції – одну у Великому Бурлуку, іншу у Харкові. Загалом у нього влучило майже десяток осколків. Один так і лишився у тілі.
Втім, зауважує Сергій, йому вдалося досить легко і швидко відновитися. Я дуже швидко повернувся. Поранення отримав 24 вересня, а 12 листопада вже знову був у Куп’янську.
«Медична допомога загалом військовим надається адекватна, особливо на високому рівні й ефективно працює програма протезування. Але великий мінус, як на мене, у тому, шо в цикл лікарів, які опікуються військовими в госпіталях, не включені психологи. А вони повинні працювати з пораненими і травмованими добровільно-примусово. З власної волі до психологів практично ніхто не йде, але це дуже потрібно. І йдеться тут не про якісь відхилення, а речі, спричинені війною – емоційне збудження, адреналін тощо», – ділиться міркуваннями Сергій.
Теоретично цю потребу мали б закрити реабілітаційні центри. Але на практиці, переконаний екс-військовий, туди мало хто йтиме. Тому треба продумати програму, якою треба залучати військових до їхньої допомоги, щоб вони не лише звернулися, а й прийшли вдруге. «Я, чесно кажучи, не розумію, як це має діяти, і не думаю, що тут підійдуть європейські стандарти, бо в нас різне виховання, розуміння важливості ментального здоров’я, – зауважує Сергій. – Військові не готові говорити про свої проблеми. А тим більше, розказувати про це людині, яка не служила, не має того досвіду. Це перший бар’єр, який зупиняє. Тому реабілітаційні центри, можливо, у відеороликах, мають показати, як це відбувається, які кроки. Але допомога потрібна абсолютно усім».
Не служити, а захищати своїх
Повернувшись до адвокатської справи, Сергій принагідно консультує військових щодо ВЛК, звільнення з медичними показниками тощо. «А от все, що стосується теми «як мені не отримати повістку», – я за це не можу братися з позиції моралі», – каже він.
Як і, мабуть, кожного, хто дивився війні в очі, вона його в певному сенсі змінила. Сергій каже – додалося впевненості в роботі. А ще розуміння того, що насправді відбувається з країною, де одні регіони страждають і стримують, щоб інші могли жити. «Я не прихильник ідеї, що всім потрібно поставити життя на паузу, не ходити в ресторани чи носити траур. Але я переконаний, що кожен має усвідомлювати, яка ціна за цим стоїть, і допомагати так, як тільки може».
Як саме? «Чоловіки можуть іти служити. Я переконаний, що кожен чоловік, якому це дозволяє здоров’я й обставини, повинен це зробити. Але не потрібно до цього змушувати. Треба, щоб вони самі розуміли. Якщо ти свідома людина, фізично здорова, займався спортом, ти маєш іти. Бо для чого взагалі чоловік займається спортом? Щоб бути сильним, могти щось відстояти, когось захистити. От цей момент настав. Ти ж не йдеш служити, аби служити. Ти йдеш, щоб захищати своїх», – зауважує Сергій.
Теза про те, що військові, які на передовій, «закінчуються» – у буквальному сенсі, фізично і морально, зовсім небезпідставна, каже Сергій. «Міноборони має розуміти, що люди, які зараз вже більше року мобілізовані, – вони «все». Їхній ресурс закінчився. Треба їх змінити на таких самих людей. Але проблема не в тому, щоб замінити, а в мотивації тих, хто стане на заміну. Ті, що йшли у військкомати 24-25 лютого, були високовмотивовані. Хотіли щось зробити і робили неймовірні речі. Ті, які зараз, – не впевнений, що вони покажуть ефективність такого ж рівня. В такому разі треба брати кількістю. А якщо заздалегідь людина думає, як їй тої повістки уникнути, то про яку ефективність може йтися в реальних бойових діях?»
Будь-яку роботу, яку тобі треба робити на війні, ти маєш робити фанатично, – продовжує чоловік: «Біля мене були люди, які були фанатами своєї специфіки. Вони кайфували від своєї зброї і знали про неї буквально все. Як і в будь-якій справі, треба, щоб люди нею «горіли». І якби ми кожні три місяці змінювали тих, хто на передовій, не було б так. Люди відпочили б і мали розуміння, що через три місяці зможуть перевести подих знову. А зараз для них це нескінченна історія. І оце важке відчуття «я тут назавжди». Бо нема розуміння, скільки осеней, весен і зим їм потрібно вистояти».
Скільки ще зможуть стояти оборонці країни на своїх рубежах? Я не пропоную Сергію братися за якісь прогнози, але розмова сама зісковзує на цю тему. Сподіваюся, що в них – у Генштабу, Міноборони – є якийсь глобальний план, про який ми не знаємо, як не знали про Харківську область. Для нас самих це був сюрприз, – каже Сергій – Тому надіюся, що є такий план, і нас ще щось чекає. Я б не хотів би, щоб це виявилося просто очікуванням із втратами і нерозумінням, що далі».
І насамкінець додає: «Я свято вірю в командування. У Залужного. Вірю, що це люди, які знають, що роблять. Тому я думаю, що закінчиться все якось дуже логічно. І швидко – сподіваюся, що швидко. Але тоді це має бути щось дуже глобальне. І те, чого ми зовсім не очікуємо, щось феєричне».
Віталіна МАКАРИК.
