На головну Історія Як будівельники відкривали і хоронили підземні секрети старого Володимира

Як будівельники відкривали і хоронили підземні секрети старого Володимира

1783
фото ілюстративне

   Підземні секрети старого Володимира відомі тим, хто в другій половині минулого століття зводив радянські новобудови у центральній його частині. Серед них і Стефанія Яблонська, одна з небагатьох на Волині жінок-виконробів. Вона керувала будівництвом багатоповерхівки на розі Ковельської і Шевченка, гуртожитку на Луцькій, будинку колишнього банку «Україна» та інших об’єктів. Прочитавши статтю у нашій газеті про провалля біля міської ради, яке показало залишки багатовікової забудови, жінка зовсім не здивувалася: подібні знахідки часто траплялися у період радянського «великого будівництва», але ніхто не брався їх досліджувати. Стефанія Павлівна пригадала найцікавіші відкриття, на які натрапила упродовж років роботи.

Мурований коридор, дерев’яний водогін, вулиця і підвал з черепами

   Коли будівельна бригада, якою керувала Стефанія Яблонська, в середині 1970-х взялася за будівництво багатоквартирного будинку на розі Ковельської та Шевченка, сама виконробка була у відрядженні – здавала новозбудовані об’єкти у Старій Вижві. Каже, що на місці цієї багатоповерхівки раніше був великий будинок, де, як розповідали, жило духовенство. Стефанія Яблонська пригадує, що будівельники розказували: як розчистили це місце під нову будову і вивозили сміття, прибігала старенька жінка, шукала гроші, які буцімто були заховані в тому домі.

- реклама -

 Будівництво стартувало, уже почали закладати фундаменти – глибокі, 5,5 метра. “І от мене гукають до котловану, підійшла – і заніміла. В одному місці, як стати нині спиною до залізничного вокзалу, а обличчям до площі, провалилася земля. І відкрила здоровенний коридор з цегляною кладкою, який вів орієнтовно в напрямку площі”, – розповідає Стефанія Яблонська. Молода виконробка одразу побігла в міськвиконком, який тоді розміщувався в приміщенні нинішнього музею, порадитися. Партійні чиновники прийшли, подивилися, почухали голови. Незадовго до того вже мали пригоду з військовою машиною, яка провалилася у підземелля на площі. Але досліджувати те, що приховане під ногами, ніхто не збирався. Наказали закласти ту порожнину бетонними блоками – так і зробили. Стефанія Павлівна пригадує, що на це пішло дев’ять чи дванадцять блоків висотою 2,4 і шириною 0,9 метра.

– Звісно, мені було страшенно цікаво, що там, – зізнається жінка. – Але досліджувати самотужки страшно, та й ризиковано. Пройшла вглибину метри зо три, скільки сягало сонячне світло. Побачила, що мурування коридору добротне, але куди саме він веде, уже не дізнавалася.

Втім, жінка переконана, що таємничий хід простягається набагато далі. Порожнини під землею є і досі. “Станьте на розі Ковельської і Шевченка і добре прислухайтеся: коли машини їдуть, то земля гуде”, – зауважує вона. За долю багатоповерхівки однак не переживає: фундамент пустили глибше за рівень підземелля, тож стоїть він стійко. Але припускає, що подальші обвали землі в центрі міста таки можливі.

На будівництві цього об’єкта трапилися будівельникам і залишки дерев’яного водогону. “На п`ятиметровій глибині – дерев’яні колоди по три метри довжиною, мають такі зарубки, за які скріплюються між собою. А всередині діркам зо 50 мм, і в ній ще навіть була вода”, розповідає Стефанія Павлівна. Ці фрагменти деревини забирали на аналіз до Луцька, щоб визначити їхній вік. Але про результати досліджень будівельникам не розповіли.

Майданчик нового будівництва зачіпав і будиночок, в якому розміщувалося фотоательє. Старі знімки з дошок пошани скидали туди у підвал. Ніхто й не придивлявся, що ще там лежить. А коли будиночок знесли й екскаватор почав копати там, де був підвал, разом з землею з ковша полетіли… людські черепи. Деякі явно дитячі.

– У той день, коли ми працювали в цьому місці, до будівництва посходилися місцеві жителі, переважно старші люди. Стояли віддалік, напружені і мовчазні, й спостерігали за роботою. Мабуть, знали, які страшні знахідки можемо там знайти, – роздумує Стефанія Павлівна.

Виконробка почала розпитувати чоловіків, що то може бути. Вони й розповіли про те, що під час нацистської окупації поряд проходила межа єврейського гетто. Ймовірно, будівельники наткнулися на останки в’язнів, серед яких були й діти. А можливо, це було поховання значно давнішого періоду, адже деякі черепи були пробиті гвіздками й аж розсипалися в руках. Тодішня влада жодних притомних вказівок, як вчинити з останками далі, не дала. Тож будівельники самі поховали їх на старому цвинтарі.

А ще вони  відкопали давню вуличку. Вона проходила рівно по центру сучасної багатоповерхівки, з тої її сторони, що йде по Шевченка, паралельно до Ковельської й аж до самої автостанції. Її залишки – мостини, викладені з дощок, виявили на глибині 2,5 метра. 

Біля нинішньої автостанції було кладовище?

Іще один будівельний об’єкт Стефанії Яблонської – приміщення гуртожитку на вулиці Луцькій, не обійшовся без знахідок. Уже як викопали котлован під фундамент, побачили якісь дивні включення в грунті з боку валів. “Якісь ніби пласкі ємності, на перший погляд чи то дерев’яні, чи металеві, – пригадує Стефанія Павлівна. – Ніхто їх вивчати, звісно, не збирався, тож коли хлопці пішли на обід, я взяла лопатку і полізла туди. Підчепила край дерева – а звідти кісточки посипалися”.

То було поховання, і не одиночне, а масове, каже жінка. Померлих ховали не так, як заведено зараз, а з півдня на північ. Могил, на око, досить багато, але точну їхню кількість не рахували. Уже згодом, у розмові зі студентами-істориками зі Львова Стефанія Павлівна почула припущення, що поряд стояла одна з перших дерев’яних церков Володимира, а біля неї був цвинтар, де ховали не простолюд, а поважних осіб.

І справді, писемні джерела свідчать, що неподалік до 1859 року стояла церква Введення в храм Пречистої Діви Марії. Коли і ким вона побудована, невідомо. В літописах про Введенську церкву взагалі не йдеться. Вперше в історичних документах вона згадується в 1554 році. Останній раз вона поновлювалась у 1839 році, а через 20 років згоріла в пожежі, і більше її не відновлювали.В переліку речей, що належали Введенській церкві в записці прот. С. Косовища є інформація, що до пожежі був 2-х пудовий дзвін з написом, що він відлитий в 1346р.; якщо це вірно, то можна вважати, що церква була побудована не пізніше першої половини XVI ст.

 Тож дуже імовірно, що будівельники наткнулися на церковний цвинтар. Більше подробиць могли б встановити археологи, якби їх залучали у процесі будівництва на етапі проведення земельних робіт. На жаль, радянську владу підземні секрети древніх міст не цікавили, ба більше – лякали, адже відкриття могли поставити під сумнів офіційну ідеологію. Тому всі “незручні” знахідки поспішали поховати під землею на наступні віки.

Склеп полковника Леонова

А на цілком собі іменне поховання будівельники натрапили у геть несподіваному місці – в полі неподалік птахофабрики. “Ми тоді виготовляли бетонні блоки, і прийшло розпорядження викопати для них ще одну пропарочну камеру. Ніби процес і не складний, але щось пішло не так. У якийсь момент забігає до мене в кабінет бригадир, чи то наляканий, чи то збентежений, і гукає: “Павлівна, ходіть, вам треба це побачити”. Підходжу до ями – а там стоїть труна, вже відкрита. І в ній лежить людина. Поряд – могильна плита із написом”.

Стефанія Яблонська у деталях пам’ятає, як вони натрапили на датоване 1905 роком поховання полковника Петра Юхимовича Леонова, який загинув у віці 32 років. Лежав у труні  у парадній формі, в синіх брюках з червоними лампасами, з шаблею при боці і високою шапкою. “Весь в айстрах!”, – майнула мені думка, а потім я зрозуміла, що то не квіти на його плечах, а шовкові погони розсипалися-розпустилися, ніби айстри”, – відтворює картинку у пам’яті моя співрозмовниця.

   Що далі сталося з полковничим останками? Замість належно їх перепоховати, у військкоматі, куди звернулася виконробка, лише насварили за те, що привертає увагу до такої знахідки. І наказали закопати назад, замурувати у стіни камери…

Скільки безцінної інформації та потенційно сенсаційних відкриттів втрачено через байдужість чи умисне замовчування радянської влади, важко й уявити. У ході будівництва археологічні артефакти безжально нищилися, перемішувалися із землею й вивозилися бозна-куди. Втраченого не повернути,  за цей злочин проти історії і пам’яті, очевидно вже  ніхто не понесе покарання, але ми можемо принаймні спробувати зібрати спогади старожилів, які проллють світло на загадки, що їх приховує володимирська земля. Тож якщо ви пам’ятаєте якісь подробиці і готові ними поділитися – запрошуємо до редакції, ми охоче з вами поспілкуємося.

Віталіна МАКАРИК.

Поділитися
- реклама -

Прокоментувати

Введіть Ваш коментар
Введіть Ваше ім'я

4 × 4 =