Загальновідомо: спершу людину зустрічають за тим, як одягнена, а далі – як вона розмовляє – тон мовлення, словниковий запас, чи нормативна, грамотна лексика. І отут є над чим працювати. Живемо в дуже складний, жорстокий час. І, окрім війни, маємо чимало труднощів, долати які не так-то просто.
Мені за останні роки це наболіло і навіяло сумні роздуми. Адже з року в рік губимо толерантність, делікатність. А нецензурна лексика стає чомусь, на превеликий жаль, нормою спілкування, особливо підлітків та молоді. Хоча і не тільки, бо і середнього віку люди не цураються брудних, лайливих слів: чи то у телефонній розмові, чи на роботі, у громадському транспорті, магазині, натовпі. А тон спілкування, як правило, підвищений, зі «вставними» словами (маю на увазі нецензурний лексикон).
Доводити правдивість думки, переконувати когось не обов’язково криком чи лайкою, а, навпаки, – спокійно, тактовно, ввічливо.
А чи часто ви у громадських місцях почуєте нормативні форми вибачення: «даруйте», «прошу», «я дуже шкодую, що», «прийміть мої вибачення» тощо. В українській мові є багато чудових, приємних форм звертань. Та, на жаль, користуємось ми ними зрідка або й зовсім їх не знаємо. Висловлю вже традиційну думку, що спілкування – це особливий талант, свого роду творчість, над якою людина повинна працювати протягом усього життя. Але найголовніше – потрібне бажання вдосконалювати свою мовну культуру. І перш ніж промовити ті чи інші слова, варто ретельно їх продумати, щоб когось не образити. І тон мовлення має неабияку вагу! Ні за яких обставин не дозволяю собі кричати, Бо це роблять невиховані особи.
Мені часто доводиться подорожувати, користуючись потягами, автомобілями. Часто стомлена сідаю у транспорт, займаю місце. А треба ще спланувати будні, дочитати книгу, зосередитися чи просто помилуватися краєвидом за віконцем. І раптом у вагон потяга сідає (чи швидше «влітає») ватага молодих людей, вмикає гучну музику. Слухати цей пісенний, але аж ніяк не мистецький твір, немає бажання. То це ще не все… Гучні, лайливі, беззмістовні розмови, щедро пересипані нецензурщиною. Що залишається? Інколи береш сумки і намагаєшся пересісти в інший вагон (якщо це потяг) чи терпіти…
Або інша ситуація (яка теж не виняток сьогодення). Йде вулицею людина і кричить, лаючись, з’ясовуючи таким чином з кимось стосунки у телефонному режимі. Це «мовлення» брутальне чомусь повинні почути усі перехожі. Настрій зіпсутий на увесь день. Запитую сама себе: «Чому стільки довкола бруду (словесного також)»?! Ганебно, соромно… І гірчить на душі.
Натомість, як приємно, коли у тому чи іншому громадському місці тобі побажають гарного дня, ввічливо зустрінуть у крамниці. А, вчинивши з необережності прикрість, гречно попросять вибачення. Нормативних формул з цього приводу дуже багато: «даруйте», «пробачте», «прийміть мої вибачення», «я дуже шкодую» тощо.
Мені тепер часто здається, що у ХХІ столітті – сторіччі нових технологій, систем комунікацій, засобів пересування тощо, ми загубили все те хороше, що було, скажімо, у ХІХ: вихованість, толерантність делікатність і найголовніше – відсутність брутальних слів у спілкуванні. А нині, як ніколи, як зазначає професор Омелян Вишневський, «Вітчизні потрібні українці – патріоти, ініціативні, сміливі, мужні, діяльні, працьовиті, жертовні, розумні, сміливі революціонери». І щоб стати такими і такими нас вважали (ті, хто поруч), мусимо за будь-яких обставин – часом дуже важких – працювати над вдосконаленням себе як Людини – плекати справжню ввічливість і уникати словесного «бур’яну». І так актуально звучать поетичні рядки класика Максима Рильського:
«Як парость виноградної лози,
Плекайте мову,
Пильно й ненастанно політь бур’ян.
Чистіше від сльози вона хай буде…».
А завершити свій допис хочу ще одним влучним афоризмом Сократа: «У кожній людині сонце. Тільки дайте йму світити».
Оксана ШЕСТАЛЮК
