У Сідловських народжувалися частіше хлопці-козаки, розповідає про свій рід колишній житель Микитич, а тепер Устилуга, частий гість редакції газети «Слово правди». Цього разу Анатолій Макарович прийшов із печальною розповіддю про те, як зникло одне із відгалужень його великої родини.
Дядько Філіп був двоюрідним батьковим братом, розповідає пенсіонер. До війни із дружиною Дусею мали двох синів. Але з один із них – 12-річний Дмитро загинув від вибуху міни чи гранати, яких чимало діти знаходили у воєнні роки. То ж коли батько повернувся із фронту, дружина зустріла його лише із малим Володею. Невдовзі народився Миколка.
Жили у Новинах, колись це була частина Микитич. Філіп працював у ліспромгоспі, дружина займалася домашнім господарством. Анатолій Макарович пригадує, що Філіп був міцним чоловіком, якось від мозирської гряди аж до свого дому, а це кілометрів із 10, приніс на плечах мішок борошна, яке видали як заробіток. Лиш кілька разів відпочивав, спершись спиною об сосну, зізнався потім, що, присівши, навряд чи сам підняв мішка на плечі.
Згодом родина вибралася до Устилуга, Філіп купив хату, влаштувався конюхом у лісництві. Старший син Володя, який шоферував у ПМК-200, вподобав одну із новинських дівчат. Та наречена виявилась не до душі матері. Хлопчина скорився маминій волі, але з туги почав випивати. Спершу на роботі це пробачали, та згодом звільнили. Володимир виїхав у Кривий Ріг, там проживала родичка. Оселився у гуртожитку, працював, як і вдома, водієм. За якийсь час написав батькам, що одружився з жінкою, яка працює у буфеті й має малу дитину. Згодом не раз приїздив із дружиною до рідних. Спільних дітей сім’я не завела, а у хлопчика, який підростав, окрім того, що не чув і не розмовляв, виявилися й інші складні вади розвитку. Тому дитина потребувала постійного догляду й лікування. Володимир мав добре серце, піклувався про дружину й сина, якого прийняв, як рідного. Подружжя працювало й жило, як усі криворізькі робітничі сім’ї.
Тим часом в Устилузі підріс наймолодший син Філіпа і Євдокії. Мати у своєму мізинчику ладна була небо прихилити. Як настав час строкової служби, батьки влаштували Миколі пишні випровадини. На них призовник так насвяткувався, що аж плакав, звичайно, сп’яну. Тоді цьому ніхто не надав значення, розуміли – розчулився хлопець перед розлукою із рідним домом.
Повернувшись із армії, Коля випивав усе частіше. Працювати пішов на цегельний завод, а, натомившись, шукав порятунку у чарці. Батько сподівався, що син одружиться і стане статечним господарем, біля якого і їм з матір’ю буде затишно на схилі літ. На жаль, не судилося.
Хоча доля давала йому шанс. Микола познайомився на роботі з гарною молодичкою і привів її до батьків: буде мені дружиною. Однак жінка протрималася у свекрухи аж добу – вночі, проснувшись у незнайомій хаті, заплакала її маленька дитина, а вранці баба Дуся винесла вердикт – невістка з неспокійним малям їй не підходить.
Після цього молодий чоловік став більше пити, шукав таких же приятелів. У батьків вимагав грошей на оковиту, а як старий фронтовик відмовляв, то міг і стусана отримати, бувало, й чужі люди заступалися. Як не просили мама й тато схаменутися, Микола не зважав ні на них, ні на поради й застереження інших. Анатолій Макарович пригадує, як застав його якось разом із такими ж пияками, намагався усовістити. Та троюрідний брат чув лише свою алкогольну спрагу.
– Дядько Філіп при зустрічах не розповідав, як їм живеться, – каже пан Анатолій, – та ми й самі усе бачили – містечко маленьке, кожен на виду. Боляче згадувати, як зайшов до мене останнього разу. Поговорили про життя, про справи, а тоді показав хвору посинілу ногу. І хоча на мою пораду наступного дня все ж поїхав до лікарні, від допомоги хірургів відмовився і невдовзі помер від гангрени.
Та біда не ходить одна – невдовзі зламала ногу баба Дуня, з лікарні повернулася з милицею. Микола збирав у хаті пияків, а вона не могла їх вигнати. Підтримки вже не мала звідки чекати, бо на той час старший син помер у Кривому Розі слідом за дружиною, залишивши чужим опікунам дорослого сина-інваліда.
Довго не прожив і виснажений алкоголем Микола. Горілка погубила його досить молодим. Очі старої матері не просихали від сліз, невтішно плакала над синовою домовиною. Із похованням допомогли родичі й сусіди. Одна із далеких родичок взялася опікуватися бабцею-сиротиною. Завдяки їй Дуня дожила у теплі й ситості.
Немає вже на світі ні баби Дусі, ні її опікунки. Та Анатолія Макаровича бентежить усвідомлення того, що ця гілка родини всохла, не залишивши нащадка. Здавалося б, сини дядька Філіпа могли дати життя власним синам і дочкам, а потім онукам, як інші їхні родичі – адже Сідловських є по цілому світу – від Сибіру до Канади. Але не судилося…
Проходячи цвинтарем, особливо прикро й боляче бачити, як збільшується кількість могил зовсім молодих людей, загублених горілкою, підсумовує свою розповідь устилузький пенсіонер. Не раз, замислююся, чому вона долає стільки міцних чоловіків а, буває, й жінок? У радянський час держава споїла кілька поколінь, у чайних і забігайлівках залишали зарплати міські й сільські трударі. Але й ми самі винні – чекушкою, півлітрою звикли розраховувалися за допомогу, виконану роботу. Не замислюючись, що після одного-двох могоричів хтось уже не зможе встояти перед спокусою випивки. Ступити на таку стежку не важко, а зійти з неї під силу не кожному. Бо не кожен може перебороти себе самого.
– Не хочу нікому читати мораль, – каже дід Сідловський. – Та коли бачу п’яненьку компанію, так хочеться сказати: «Схаменіться, люди, хмільні веселощі – оманливі й небезпечні! Озирніться, скільки навколо справді цікавого, реальних причин для радості, насолоди, гідних вашого життя і майбутнього щастя ваших дітей та онуків. Лише твереза людина здатна відповідально ставитися до свого життя та життя своїх близьких.
Записала Ірина НАДЮКОВА.
