Розповісти на сторінках газети про Ігоря Маковського попросила наша читачка, за словами якої на рахунку цього чоловіка безліч добрих справ, а нещодавно він задумав реалізувати особливо масштабний і цікавий благодійний проєкт на підтримку наших захисників. Так ми і познайомилися з цим волонтером з Іванич, який ненадовго забіг до редакції, і розмову раз у раз переривали телефонні дзвінки, і сам Ігор поспішав на «Нову пошту», аби відправити на один із напрямків, де особливо гаряче, квадроцикл.
Як починалося моє волонтерство? У перші дні війни, яка всіх нас застала зненацька, ми з друзями, з якими у мирний час ходили рибалити, як і більшість наших співвітчизників, зрозуміли: маємо щось робити, аби захистити свою землю. Спочатку будували блокпости, та згодом прийшло розуміння, що ними ситуацію не врятуєш, допомога найперше потрібна там, на передових рубежах, де дуже непросто стримувати ворога. Так почалися поїздки до військових на Схід.
Спочатку возили продукти, бо бійці на позиціях часто залишалися голодними. Лише десь за півроку держава врешті зрозуміла, що бійців треба нормально годувати і почала налагоджувати логістику. І ми почали возити інші речі – від шкарпеток до приладів нічного бачення, бронежилетів, касок, навушників тактичних та ще чимало всього. Замовлень було багато і різних, люди на початках були дуже патріотично налаштовані і допомагали, хто чим міг.
На початках, а за два роки війни – щось стало інакше? Зараз усе стало інакше, а тоді було зрозуміліше – треба і везем. Коли наші відбили Ізюм, люди там були голодні, і ми повезли туди продукти для місцевих. Кілька таких поїздок було і у Куп’янськ, і у Херсон, і у Миколаїв. Потім пішли замовлення на дрони, автомобілі.
Хто – ми? Це я і моя спільнота у соцмережах, яка донатила і допомагала купити того ж дрона. Я оголошував збір: люди, треба на дрон сто тисяч гривень, а за добу назбирав 180 тисяч гривень, яких вистачило на два дрони. Кажу – ми, бо без допомоги інших людей ти нічого не вартий.
Як вдається організувати збір, закупівлю, вирішити інші логістичні питання? До війни я займався будівництвом, був керівником на окремих об’єктах від початку робіт і до здачі в експлуатацію. Можливо, з тих довоєнних часів і залишилося вміння керувати процесом.
Запити нині надходять різні. Зібрати продукти було нескладно – люди, зносили, що мали. Тепер для допомоги бійцям потрібні дорогі речі. Те, що могли, робили – збирали кошти, купували кілька дронів і відправляли бійцям. Тепер стало трудніше. Додалося розчарування, не у державі, а у її керівництві, бо багато випливає фактів про корупцію у вищих ешелонах влади. Дорогі машини купують, бруківку кладуть, а дронів немає. Донатів стало менше. Тому частіше доводиться їздити і буквально випрошувати допомогу у бізнесменів. Добре, що серед них є багато знайомих. Зараз, на мою думку, ситуація ще погіршилася, хлопці на передовій скидаються зі своєї зарплати, щоб купити автомобіль, який їм конче потрібен. Отримають зарплату і до половини віддають, за їхні ж кошти купую авто, для чого вже за іншого фінансування, яке треба віднайти, їду у Європу і шукаю підходяще. А ще треба знайти, за що відремонтувати і доставити на фронт.
Автомобілі на лінії зіткнення конче потрібні. Завдяки їм армія стає мобільною, ними доставляють продукти, боєкомплекти, евакуюють поранених. Якось, повертаючись зі Сходу, познайомився з бійцем у поїзді, який показував, як на запорізькому напрямку доставляють на мопеді БК. Згодом купили для них авто.
Чи поліпшилося забезпечення військовиків? Налагодилося воно, за моїми спостереженнями, лише стосовно продовольства. Багато чого із необхідного хлопці купують самі. Їм потрібні і прилади нічного бачення, і ті ж дрони, автомобілі. Дзвонять, просять допомогти, постійно на щось збираєш кошти.
Скільки поїздок здійснено за роки повномасштабної війни? Не рахував, але багато. На початках майже щотижня вирушали на Схід. Це дуже важко, бо доїжджаєш не лише туди, а ще об’їжджаєш багато точок – Cоледар, Бахмут та інші. Згодом у такі поїздки ми вирушати з інтервалом у тиждень. Кажу – ми, бо тепер у мене є напарник – дитячий тренер з боксу Віктор Артюх, який, як треба, їде зі мною.
Що найбільш запам’яталося? Банально, але прильоти. Були під обстрілами у Куп’янську, біля Соледару. Важко забути, як на Донеччині місцеві люди бились за продукти, які привезли, їм бракувало елементарної організованості, нам доводилося закривали буса і чекати поки заспокояться. Кілька разів могли розбитися дорогою, їдеш то затемна, то у вранішньому тумані, на постах дороги перекриті бетонними плитами.
З якими емоціями повертаємося? Коли зустрічаєшся з бійцями, то неймовірно радий бачити їхні стомлені очі, їхні брудні руки, замурзані лиця. Вловлюєш їхню мотивацію боронити свою країну, нищити її ворогів. Та коли з прифронтових і фронтових територій переїжджаєш у ту частину України, де не стріляють, то ніби потрапляєш на іншу планету: люди собі спокійно ходять, святкують, сидять у барах. Це якось не вкладається у голові. Дико, коли за ремонт автомобіля для військових доводиться платити стільки ж, як й за інші, ніяких знижок ніхто не дає. Одиниці допоможуть за пів ціни чи безплатно. На початках військову машину брали у ремонт без черги і дешевше.
Але і волонтери можуть виснажитися і розчаруватися? Я вже кілька разів хотів усе кинути, згорнути, сили бракувало все це терпіти. Але я розумію, що якщо зневіримося, можемо втратити країну. І бійцям, і сам собі кажу: хлопче, треба працювати, не час здаватися і опускати руки. Як би важко не було – хлопцям у окопах не легше. Мій брат ще з 2014 року воює, перше поранення отримав в Іловайську, багато знайомих, друзів на фронтах. Мене часто питають: ти нашим везеш? А там усі наші.
Які потреби закриваємо зараз? Сьогодні обслужили квадроцикла за немалі гроші. Планую доставити на Куп’янськ, він досить потужний, має шість коліс, поїде бездоріжжям, і привезти все ним можна, і пораненого бійця забрати. Вчора відправив лафету на Покровськ, у 100-й бригаді поламалося автомашина, її треба забрати сюди і поремонтувати. Збираю кошти на авто для 28-ї бригади, хлопці просять і на прилад нічного бачення на запорізький напрямок.
Якою бачиться війна з близької відстані? Це спалена, замінована земля. А ще війна має неприємний запах, вона смердить. Це дуже страшно, те, що бачимо по телевізору, далеке від реалій, багато її страхіть нам важко осягнути. Смердить порох, який зірвався, трупи смердять по-своєму. Війна смердить брехнею, злом і ще багато чим зловісним. Вчора телефонує боєць із п’ятої штурмової з під Часового Яру і ледь говорить, у нього страшна контузія, але він радий, що вижив. В одному бліндажі побачили мертву молоду дівчину залиту монтажною піною. Ця страшна орда прийшла знищити все, і ми мусимо протистояти їй. Їх багато, бійці стріляють, аж плавить метал, а вони все сунуть, навіть по трупах своїх.
Які настрої у бійців? Вони втомлені, але вмотивовані, вони не здадуться, але дещо розчаровані у ставленні. Перемога потрібна нам усім, і той, хто у тилу, мав допомагати її наближати, як може, а він купує шикарне авто. А кожен, хто там воює, хоче вижити. Був у мене випадок, коли зателефонували бійці з бахмутського напрямку: Ігор, допоможи з приладом нічного бачення. Погоджуюся, але кажуть, що вночі йдуть на позиції, то потім обговоримо всі подробиці. Прилад знайшов, але вони не повернулися, до них зайшли росіяни і знищили. Це залишилось каменем на душі. Чому держава не могла їм дати необхідного, чому не бачимо і досі наших артилерійських снарядів?..
Ризик є у кожній поїздці. Дружина завжди молиться за мене. Багато разів був за крок від смерті, але Бог зберіг. Одного разу заледве не взяв до рук протипіхотну міну, я ж не військовий, не знав, що це таке, добре, що бійці вчасно зупинили. Підняв касету від граду, бо ж цікаво подивитися, а хлопці кричать: «Не чіпай, вона ще не здетонувала». І дорога щораз нелегка і небезпечна. Та й хто такі волонтери, вони ж соціально незахищені, їм нині непросто виїхати за кордон, треба виробити код. До чого все це призведе?..
Задумали новий волонтерський проєкт. Якось зателефонував мій товариш, Віталій Міцюк, який працює в ІТ-сфері, і запитав, яка у нас ситуація з донатами. Коли почув, що погано, що немає чим возити допомогу хлопцям, запропонував віддати свій автомобіль, щоб розіграли його за донат. Ми вже спілкувалися з колегами-волонтерами, які організовували такі акції, отож вирішили і собі спробувати. Розігруємо рандомним шляхом серед тих, хто задодатить щонайменще сто гривень, автомобіль, який коштує до 25 тисяч доларів.
Чи сподіваюся на успіх цієї акції? Так, це авто коштує приблизно мільйон гривень і за таку суму його можна було б реалізувати. Але маємо ціль назбирати десять мільйонів. Якби його просто продали, купили б п’ять пікапів, а як розіграємо, – вийде 40. Хочу зазначити, що авто дуже щикарне, американського виробництва, це «Форд-експлоер», 2020 року випуску, їздити ним комфортно і безпечно. Хто задонатить 100 гривень, матиме один шанс на виграш, хто десять тисяч – відповідно сто шансів. Стараємося поширити інформацію про такий розіграш по всій Україні, вона ще триватиме кілька місяців, отож долучайтеся.
Записала Антоніна МИХАЛЬЧУК
Реквізити «Монобанку» 5375411216352968 та за QR-кодом
