На головну Новини Як завантажити два вагони допомоги для Харкова: історія волонтерки Юлії Кротач

Як завантажити два вагони допомоги для Харкова: історія волонтерки Юлії Кротач

965

Про активну включеність у допомогу військовим і переселенцям Юлії Кротач із Зимнівської громади згадували багато волонтерів, з якими ми спілкувалися. Але зустрітися з нею виявилося дуже непросто: молода агрономка з початку посівної пори днями й ночами пропадала у полі, а коли випадала вільна хвилинка – збирала, доставляла, організовувала, домовлялася про найрізноманітніші потрібні речі для захисників, пакувала й передавала їх за призначенням.

Нарешті дівчина змогла викроїти трохи часу, аби розповісти про неймовірну згуртованість громади для наближення перемоги, найбільші виклики волонтерства і те, що з початку війни найбільше вразило її у людях.

- реклама -

Юлія нещодавно закінчила університет і працює агрономкою у фермерському господарстві свого батька, Руслана Кротача. До такої роботи звична з дитинства. «Сонце – не сонце, дощ – не дощ, а мені завжди до душі йти в поля», – зізнається Юля. Любить піклуватися про різні сільськогосподарські культури, спостерігати, як вони ростуть: «Це моя віддушина. Я виходжу в поле і знімаю стрес. Навіть зараз, коли в країні війна, тут можна віднайти спокій: видихнула, подивилася, як усе росте і зеленіє, – і полегшало».

Робота агронома – важка і специфічна, але коли вона до душі, то дуже надихає, запевняє Юля. Пригадує, що коли обирала професію, тато пробував відмовити, перепитував, чи добре подумала. «Але я без цього не можу. Мені ця справа дуже подобається, вона непроста і цікава. Ми вирощуємо рослини в полі з нуля, а це значить, слід підібрати захист від хвороб, від шкідників. До кожної культури має бути свій підхід. Клімат поступово змінюється,  щороку приносить нові виклики», – ділиться дівчина. Цей рік буде особливо важкий, але й дуже важливий. Бо, не зважаючи на високу ціну на паливо і складнощі з логістикою, кожен фермер і господар мусить постаратися отримати максимальний врожай,  аби бодай трохи компенсувати те, що не зможуть зібрати люди на тимчасово окупованих і тих, де ведуться бойові дії, територіях. Тож сільське господарство зараз є ще одним важливим для спільної перемоги «фронтом». Але, окрім нього, Юля включилася й у волонтерство.

Дівчина розповідає: прагнення допомагати і неможливість лишатися осторонь – це все від виховання у сім’ї, завдяки прикладу батьків і старшої сестри. Її тато Руслан Кротач постійно надає допомогу людям, які цього потребують. Коли почалася війна, для мобілізованих у лави ЗСУ хлопців із Зимнівської громади купував бронежилети. Із початком повномасштабного вторгнення всі залишки продукції, що лишилися з минулорічного врожаю, зокрема борошно і цукор, передав на потреби військових і переселенців. Мама Юлі Ірина і сестра Інна організували пошиття розгрузок – знайшли в інтернеті лекала, закупили тканину і фурнітуру. «Дівчата, які шиють, наразі не хочуть публічності, тому не можу поки назвати їх, але хочу від свого і від імені військових подякувати, бо вони із початку повномасштабної війни невтомно займаються цією дуже важливою справою, роблять її вправно і якісно, воїни щиро тішаться, коли отримують пошиту їхніми руками амуніцію», – розповідає Юлія.

Приклад рідних надихав і спонукав не сидіти,склавши руки. Тож дівчина одразу активно включилася у волонтерство також. Допомагала шукати в Польщі і далі за кордоном необхідну амуніцію, домовлятися про доставку або ж перевозити самотужки. Щось купували за власні кошти, щось за кошти громади, яка згуртувалася перед лицем ворога. Налагодили контакти з іноземними волонтерами – поляками, британцями. «Є у нас приятель-волонтер з Польщі, Пйотр Августин, який нещодавно зі зламаною рукою 2000 кілометрів подолав, щоб привезти нам потрібну допомогу. І таких прикладів підтримки багато, вони дуже надихають», – каже дівчина.

Весь цей час її захоплює і те, наскільки мешканці громади готові допомогти, поділитися останнім, аби підтримати тих, хто на передовій. «Коли збирала продукти і потрібні речі для військових і цивільних, які постраждали від війни, люди виносили все, що мали – від останніх гривень, які лишилися з пенсії, до закруток з погребів. Я брала машину, об’їжджала села, бо люди телефонували, що хочуть щось передати. То було так: у дві-три хати зайдеш – і вже багажник пікапа повний. Треба відвантажувати і повертатися знову», – пригадує Юля.

Дівчина каже: після 24 лютого багатьох хлопців з громади мобілізували, бо вони вже мали досвід АТО. Пішло на фронт чимало працівників фермерського господарства. І хоч це, звісно, додало складнощів у роботі, бо ж всі вони – чудові фахівці своєї справи, керівник господарства підтримав їхнє рішення і допоміг зібратися до війська. «Гостре усвідомлення того, чим вони ризикують, прийшло, коли наш добрий знайомий з села Володя Зімич загинув на фронті, перший з початку повтомасштабного вторгнення. Це було надзвичайно важко прийняти, бо він така добра, світла людина… Я зрозуміла, що треба максимально допомагати військовим, включатися, – ділиться Юля. –  Ми – тил, і мусимо все це робити – знаходити, закупляти, відправляти потрібні речі. У них нема на це часу і можливості. Вони там воюють, щодня ризикують життями за нас».

Волонтерство несе із собою багато викликів, адже часто мусиш знаходити можливості швидко закрити найрізноманітніші потреби. Та найбільшим челенджем, каже Юля, стала задача завантажити два вагони, які їхали на Харків, допомогою для тамтешніх жителів. А це ж треба було не лише фізично скласти все у вагони, а й знайти, зібрати, привезти. На все було лише дві доби.

«Коли мені сказали про це, в мене руки затрусилися, але тато каже: «Юля, треба». Хлопці з нашого села дуже допомогли, ночували в пікапі, їздили зі мною збирати й вивантажувати коробки. Добу ми вантажили один вагон і добу другий – загалом на початку війни відправили в Харків 120 тонн різноманітної продукції. Це все звозили люди і з Зимнівської громади, і з міста. Тато передав цукор і борошно, ще один фермер, Ігор Антощак, не лише привіз продукти, а й сам ці дві доби з нами все пакував, складав, вантажив. Працювали буквально день і ніч. Юлія Корнієвська привозила нам поїсти з ресторану «BAZA», обід готували і передавали наші господиньки з дитячого садочка. Хлопці з Зимного працювали невтомно. Один із них, Діма Кужель, жартома допитувався, чи хоч грамоту йому за це випишу. То хочу принаймні через газету подякувати. На жаль, не згадаю всіх поіменно, бо не з усіма була знайома. Та й люди не витрачали час на розмови – просто ставали й допомагали. Це була величезна відповідальність, але я вдячна, що мені її довірили», – розповідає Юлія.

Як і в багатьох інших волонтерів, запитую у Юлі, що вона найперше зробить після перемоги України. «Я хочу зібрати усіх працівників господарства, друзів і знайомих, найближчу сім’ю і всю родину – всіх тих, хто воював і волонтерив. Не для того, щоб гучно святкувати, а для того, щоб згадати тих, загинув, порадіти, що нарешті настав мир,  і подякувати кожному за те, що вони зробили. Бо без них, наших захисників, нічого б не було. Про це треба пам’ятати усе життяі передати цю пам’ять своїм дітям і внукам», – каже вона.

Насамкінець дівчина з прикрістю зауважує: волонтерський рух потрохи стихає. Хтось думає, що раз допоміг – і вистачить, місію виконано. У багатьох просто вичерпуються ресурси. «Але ми повинні пам’ятати, що потрібні тим хлопцям і дівчатам, які захищають нас, – підкреслює вона. – Без них не буде нашого життя. Але й без нас вони не зможуть перемогти».

Віталіна МАКАРИК.

Поділитися
- реклама -

Прокоментувати

Введіть Ваш коментар
Введіть Ваше ім'я

шість + дванадцять =