На головну Історія Які газети читали у Володимирі сто років тому

Які газети читали у Володимирі сто років тому

106

«Досвітня зоря», «На варті», «Наше братство», «Рідна церква», «Ранок», – ось не повний перелік української легальної преси, яка друкувалась у Володимирі у першій половині двадцятого століття. Хто видавці й редактори, де знаходились друкарні, скільки коштував примірник чи передплата, який мали тираж і чи довго проіснували? Відповіді на ці та інші питання знайдете в цьому історичному дослідженні.

На початку двадцятого століття у Володимирі-Волинському, який перебував у складі Російської імперії, не видавалась жодна українська газета. Вочевидь, розвиток видавничої справи сповільнився через русифікацію, яка тривала 120 літ. У інших містахВолинської губернії, що займала територію сучасних Волинської, Рівненської, частину Житомирської областей, а також північ Тернопільської і Хмельницької, друкувалось 11 видань російською мовою. Сім газет виходило у Житомирі, дві – у Кременці та два журнали у Почаєві. Колишні назви запозичили сучасні газети, адже, як і сто років тому, нині читаємо «Волинь»(«Волынь»), «Волинські Єпархіальні Відомості». Ще у Житомирі видавалися «Жизнь Волыни», «Волынская почта», «Листокъ хмелевода», «Известія Волынскаго Губернскаго Земства», у Почаєві і Кременці журнали – «Почаевскій листокъ», «Русскій инокъ», газети – «Кременецкая искра»,«Волынская земля».

- реклама -

У Першу світову війну у Володимирі часто змінювалась влада, а військові події супроводжувались розрухою, руйнацією і пожежами. Окрім відбудови, напівзруйноване місто потребувало відродження духовного. Добрими справами згадують Українських Січових Стрільців, які,«щоб донести ідею національної свідомості, дати елементарні знання про українську культурну спадщину», у 1916 році відкрили приватну школу ім. Тараса Шевченка (нині це територія гімназії). А для потреб школярів видрукували «Український буквар» і читанку «Матірне слово», а згодом – «Читаночку для волинських дітей» і «Читаночку для чемних діточок» з авторством Богдана Заклінського.

Про культурне і духовне відродження подбали громадсько-активні українці-патріоти, які восени 1919 року заснували у Володимирі культурно-освітню організацію «Повітова Просвіта». Її керівником обрали лікаря Станіслава Полянського. «Просвітяни»  мали 74 читальні у селах повіту, які налічували понад 15 тисяч книг, але їх було недостатньо. Виникла потреба у власному друкованому виданні. Але на перешкоді стали фінансові труднощі, й задумане не здійснилось.

Видання друкованої української періодики у Володимирі започаткував громадський і церковний діяч Арсен Річинський, котрий у 1928 році очолив місцеву «Просвіту». Але перш, ніж розповімо про видавничу справу Річинського, згадаймо про ще один часопис, який з’явився у Володимирі  1923 року.

Заполітизована «Досвітня зоря»

У березні 1921 року Західна Волинь за умовами Ризького договору відійшла до Польщі, отож не тільки русифікація, а й поляки гальмували розвиток української періодики. Втім, 14 червня 1923 року у Володимирі  вийшов культурно-економічний часопис «Досвітня зоря», який заснував емігрант Іван Горемика-Крупчинський, який заручився підтримкою польської влади. Співорганізаторами були  священники Петро Табінський і Петро Видибіда-Руденко, тут працювали журналісти Іван Волошин і Михайло Сполітак.

До слова, Іван Горемика був членом Української Центральної Ради, отаманом Васильківського коша вільного козацтва, старшиною армії УНР, визволяв Київ від більшовиків. У 1919 році переїхав у Володимир-Волинський. Через три роки у Хотячеві створив партію Українського Національного Єднання (ПУНЄ). Його заступником став Іван Волошин, секретарем – Микола Юфімюк. Власне, «Досвітня зоря» і була органом ПУНЄ. Через фінансові проблеми, суперечності у керівництві часопис виходив нерегулярно: у 1923 році – раз на тиждень, у 1924-му – два рази на місяць, у 1927-му – три рази на місяць з накладом 4000 примірників і більше.

Редактора Михайла Сполітака змінив Іван Горемика, опісля керував часописом Феноген Каліщук. Відомо, що за редакторування Каліщука наклад зменшився до  тисячі примірників.Часопис друкувався у володимирській друкарні євреїв Зельмана і Абрама Вассерівна вулиці Малолуцькій, 6 і Сенкєвича, 6, пізніше – у Ковелі, у друкарні Сандельштейна. Редакція і адміністрація розташувалась на вулиці Малоброварній, 1, опісля адреса змінилась на Ю. Пілсудського, 9 і 10.

Часопис висвітлював події в Росії, Радянській Україні, у Холмщині, Галичині, друкували місцеві й новини «Просвіти».  У газеті були рубрики «В Совітській Росії», «З Радянської України», «Жидівське життя», «В соймі», «В сенаті», «З Холмщини», «Дописи», «Галичина», «Місцеве життя», «Школа і освіта», «Хроніка», «Економічне життя», «З життя Просвіти», «Справочний відділ», «Історичний календар», інколи з’являлись Шевченкові сторінки. Реклама друкувалась українською мовою і паралельно польською. Матеріали найчастіше підписували О. Вічевик,  І. Шумський, Іван Горемика, О. Петерс, Будяк, М. Лучицький, Х. Сторинчук, О. Савченко, О. Савчук (Погорілий).

Історичні джерела вказують, що «Досвітня зоря» була розрахована на невибагливого читача,  користувалась попитом не тільки у Володимирі, а й за кордоном. Її читали в Америці, де передплачували за 50 центів на місяць. У Володимирі за Польщі до 1924 рокупередплата на місяць коштувала 4000 марок (висока ціна зумовлена грошовою реформою), після реформи –  60 грошей, на рік – п’ять злотих 50 грошей.

На появу володимирського видання у Львові гостро відреагував український часопис «Діло». Ось що там писали: «У Володимирі почала виходити польська газета (часопис) українською мовою «Досвітня зоря». Серед співробітників є відомий під час виборів Іван Горемика-Крупчинський, який є прихильником польської влади. Обов’язком української інтелігенції є остерігати перед цією газетою наше селянство».

Втім, Іван Горемика танцював не тільки під мазурку, а й ганив польську владу. Він відкрито писав про обмеження суспільного, релігійного, культурного розвитку українського та білоруського народів, «яке може їх назавжди пхнути в обійми до віковічних їх ворогів – московітів».

У 1925 році після закриття «Досвітньої зорі» Іван Горемика видавав і редагував газету «Ранок», яка виходила двічі на тиждень і друкувалась у згаданій друкарні братів Вассерів. Через рік і ця газета закрилась, а відродилась «Досвітня зоря», яка проіснувала недовго. Після видавничої діяльності Горемика заснував приватне Бюро скарг і заяв. Помер Іван  Володимирі, похований, ймовірно, на Ладомирському цвинтарі.

«На варті» інтересів української православної церкви

Найпопулярнішим серед володимирської інтелігенції  був незалежний місячник українського і церковного відродження «На варті» під редакцією Арсена Річинського, який видавався з 1925 року. На його сторінках друкувались історичний календар, вісті міжнародного життя, статті з історії православної церкви у Польщі, нариси про Тараса Шевченка, Лесю Українку,  Пушкіна, Огієнка, Петлюру.

Про життя відомого громадського діяча Арсена Річинського писано-переписано, а ось про його видавничу і журналістську діяльність знаємо мало. А він плідно працював у публіцистиці, є автором маловідомих часописів «Рідна церква», «Наше братство» та частково втрачених «На варті».

З 1925 року діяльність прихильників ідеї українізації церкви у Польщі значно активізувалася, і Річинський власним коштом видає часопис «На варті», який виходив двічі на місяць впродовж 1925-1926 років. Друкувався він, як і згадані видання, у друкарні Вассера. Редакція і адміністрація знаходилась на вулиці Понятовського (Колійова), 25, пізніше – на вулиці Гноєнській, 18. Річна передплата коштувала шість злотих, місячна – 25 грошей.

Пізніше часопис змінив назви на «Рідна церква»(1927-1928 р.) і «Наше братство» (1929 р.). Навколо видань Річинський об’єднав українську інтелігенцію регіону, організував власне невелике видавництво, де друкував розвідки, присвячені проблемам православної церкви на західноукраїнських землях.

Популярна в ті часи українська газета «Діло» писала: «Річ у тім, що «На варті» є першим на українських землях у межах Польщі часописом, який поклав собі за завдання систематичну боротьбу за розмосковлення православної церкви на українських етнографічних землях, проти московської православної ієрархії в Польщі та проти політики департаменту віросповідань у Варшаві. «На варті» бореться за принципи, поставлені в основу української православної автокефальної церкви у Наддніпрянській Україні. Живий, різноманітний зміст часопису вкупі з високою ідейністю та глибоким патріотизмом, яким овіяні його статті, повинні запевнити йому найкращий розвиток».

У першому номері надрукували програму часопису: «Стояти на варті українського культурного і церковного розвитку». Тут  можна було почитати матеріали на різну тематику – релігійні проповіді, церковне право, про історіюі передумови українізації церкви, поезію на релігійні теми, ноти і слова для  церковних хорів, оригінальні етнографічні розвідки, історичний календар і оголошення.

У постійній рубриці «Розмосковлення церкви» Річинський висвітлював хроніку релігійно-церковних і культурних подій українського життя у Володимирі-Волинському та повіті під псевдонімами Володимирчанин та М. Чорний. Під псевдонімом «Не Чіпка» публікувалися актуальні гумористичні і сатиричні вислови Річинського. Завдяки часопису він налагодив і підтримував постійний зв’язок з читачами – селянами, вчителями та священнослужителями. Річинський розумів, що не всі можуть відкрито висловлювати свою думку у виданні, опозиційному до церковної влади, тому від імені редакції зазначав, що матеріали дописувачів під власними прізвищами подаватимуться лише за їхньою згодою. Отож статті публікувались під заголовками «Дописи», «Церковне життя на місцях». Як і зазначав редактор часопису, вміщені вони були під криптонімами і псевдонімами.

У 1927 році Річинський зупинив випуск часопису «На варті» і розпочав видавати журнал «Рідна церква» – друкований орган Українського церковного комітету, головою якого був обраний. Редактором видання став Петро Калинчук. Адреса друкарні й видавництва не змінилась. Передплата на рік коштувала п’ять злотих, примірник – 40 грошей. Річинському вдалося випустити лише два числа цього часопису.

Незалежне церковно-громадське видання було розраховане на західноукраїнське населення Польщі. В одному з номерів зазначалось: «Не можна давати народові замість духовного хліба – камінь і отруту, як це роблять чорносотенні московські листки, видавані або підпомогані церковною владою».

З 1 січня 1929 року Річинський зробив спробу відновити видавництво часопису «На варті», де планував відображати критичне ставлення православної громадськості до церковної ієрархії. Хоча цей намір на той час і був підтриманий колишніми членами церковного комітету, проте лишився не реалізований. Необхідні кошти для видання передбачалось отримати за рахунок добровільних пожертв інтелігенції, котра підтримувала українізацію церкви.

Втім, замість згаданого часопису вийшов журнал «Наше братство», який також друкувався у Володимирі, – коротку інформацію знаходимо в «Бібліографії української преси в Польщі (1918-1939 р.р.), автор Є. Місило.

Популярні газети Волині купували за долари

У Володимирі в друкарні Вассера друкувались й інші видання.  У 1919 році тут видали «Дневник урядовий староства Володимирського». У 1923 році вийшла газета-одноднівка «За українську народню справу» за редакторства Петра Певного. А 18 грудня 1925 року з’явилась одноднівка «Селянський союз», видавцем і засновником якої названо Українське соціалістичне об’єднання. Редактором газети був С. Назарук, відповідальним редактором – І. Вишневський. Обидві коштували 20 грошей за примірник.

Окрім згаданих видань, володимирчани передплачували чи купували періодику, яка друкувалась в інших містах Волині. Популярними виданнями 1919- 1935 років були луцькі часописи і газети політичного, духовного, культурного і сільськогосподарського спрямування «Вістки сірих»,  «Волинські літописи», «Голос Волині», «Вільна думка», «Волинський господар», «Волинське слово», «Громада», «Голос праці», «За соборність», «Народний вісник», «Наш голос», «Наш світ», «Наш стяг», «Нова скиба», «Нова доба»,  «Поступ», «Православна Волинь»,  «Рідний колос», «Рільник», «Селянська правда», «Українська громада», «Українська нива», «Шлях» та інші. У 1933 році у Луцьку, а згодом у Львові п’ять років виходив кольоровий ілюстрований тижневик «Волинська неділя». Річна передплата – 14 злотих, за кордоном – 300 доларів(!).

Після возз’єднання західних українських земель в єдину державу у вересні 1939 року, який комуністична пропаганда назвала «золотим», радянська влада позакривала українські друковані  видання, натомість застосувала свою ідеологічну зброю – по всій Україні почали створювати газети. На Волині 4 жовтня стало днем народження відразу двох видань. У їх числі і  володимир-волинський «Червоний прапор», яку нині знаємо як газету «Слово правди».

Досліджуючи видавничу справу основними джерелами обрано фонди Національної бібліотеки України імені В. Вернадського, державного архіву Волинської області, «Енциклопедію українознавства» за редакцією В. Кубійовича,  «Бібліографію української преси в Польщі (1918-1939 р.р.)», «Хрестоматію української легальної преси Волині, Полісся, Холмщини та Підляшшя 1917-1939, 1941-1944 р.р.» за редакцією Ігоря Павлюка і Миколи Мартинюка, наукові та науково-бібліографічні праці Науково-дослідного центру періодики Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника. Деякі з перелічених джерел мають оцифровані фонди, а найбільше зібрання вітчизняних і зарубіжних газет  збереглось у Національній бібліотеці України імені В. Вернадського.

Тетяна АДАМОВИЧ.

Поділитися
- реклама -

Прокоментувати

Введіть Ваш коментар
Введіть Ваше ім'я

5 × 1 =