На головну Новини Ювілейні зустрічі випускників: три розповіді про тих, хто закінчив школу 50 років...

Ювілейні зустрічі випускників: три розповіді про тих, хто закінчив школу 50 років тому

425

Одразу три листи із розповідями про зустрічі випускників  принесли у редакцію наші постійні читачі  в останні дні літа. Теплі та щемливі зустрічі із однокласниками відбулись з нагоди 50 років від закінчення школи. 

ЗУСТРІЧ З ЮНІСТЮ

- реклама -

Як швидко пролетіли ті 50 років! З такими думками нещодавно поспішали на зустріч після закінчення рідної Володимир-Волинської школи № 2. Вона з’єднала нас лише на два роки, бо навчались  тут лише у 9-му і 10-му класах.  У школу, яка тоді розташовувалась на вулиці Ковельській, 10, прийшло 30 дітей із різних сіл нашого і сусіднього районів, де не було десятирічок,  із Свійчева і Красностава, Верби і Гайок, Ворчина і Зорі, Хмелівки, Маркелівки і Льотничого, з міста діти, а найбільше – 13  учнів було з П’ятидень.

Щоранку добирались автобусами до міста, де у його центральній частині  чекали нас  класи у будівлі, яка тепер давно перестала бути школою. Нині тут містяться інші державні і приватні установи. Зустрівшись, ми не змогли піднятись, як колись, на третій поверх, хоч наш клас ще зберігся. Нині у нім майстерня нашого світом визнаного майстра-рекордсмена Анатолія Бойка. Ми не змогли пройтись довгими коридорами, у яких взимку робили вранішню зарядку, з шумом, галасливою зграйкою відкривали двері класу, не змогли сісти за свою шкільну парту. Таке життя…

П’ятдесят років  минуло з тих пір, але  ми, тодішня «пуп’янкова» юнь, пам’ятаємо і найбезтурботніші роки дитинства,і як стояли на порозі самостійності. Скільки шляхів для нас тоді відкривалось! Та кожен обрав лиш свій і попрямував ним, поступово віддаляючись від дитинства, юності. Як же нам хотілося швидше відчути себе дорослими, ні від кого не залежними. Та час не стоїть на місці, життя збігає рік за роком, додаючи нам і сивину, і мудрість, і сумні, і радісні хвилини. Вони були у кожного з нас. Не часто задумуємось, чому хочеться нам, вже дорослим і статечним, повернутись подумки у дні юності, зігріти душу теплими й барвистими спогадами?! А так хочеться зберегти у пам’яті всі подробиці, деталі. Та час без жалю стирає з пам’яті не тільки спогади, а цілі віхи життя.

Для того і зібрались, хоч невеличкою групою –  лише 11 чоловік. Багатьох немає, відійшли у Засвіти. Добрими словами, навіть з гумором та, звичайно, з сумом згадали кожного з них: коміка класу Мішу Панасюка та Толю Подлєвського, Толіка Корця та «рижика» Василя Ладинського,симпатягу класу Сергія Якимюка, старосту, красуню з довгою косою Валю Євченко та Зіну Остап’юк. Вічна пам’ять їм. Згадали всіх своїх шкільних наставників: класного керівника Івана Нестеренка, вчителів математики Марію Коцюбинську (здавалося, сувору, але завжди поблажливу, навіть до тих, хто цей предмет не вчив,  фізики  Ольгу Падалко і Андрія Жуковського, української мови і літератури  Надію Яценюк, російської мови і літератури Галину Грищенко, яка завжди наводила у приклад різні алегорії із творів у порівнянні з нами, учнями, а ще сипала різними приказками, з яких ми сміялися. Згадали вчителів Андрія Буковського, Анну Мінєєву, Поліну Сташейко, Євгенію Іваненко, Юрія Хиляка, директора школи Дем’яна Іщенка…

Згадували, як ми сачкували, втікаючи з уроків, ховаючись у бібліотеці в читальному залі або кінотеатрах «Космос» чи Шевченка на денних сеансах. Клас був дружний, а ще  за нами був закріплений музей бойової слави – у ньому розміщувались сотні матеріалів, фотографій і стендів. Самі ж учні  ставали екскурсоводами. Іноді під час уроку проводилась екскурсія, якщо приїжджали школярі з інших міст України. Так було. А  тепер у нашому класі  теж своєрідний музей Анатолія Бойка – нашого сучасного майстра Фаберже. До речі, Бойко є зятем нашого однокласника Толіка Мосорука. А ще  ми з гордістю згадували про свого однокласника Володимира Ячменьова. Попри всі намагання ми його не знайшли, але з певних джерел знали, що проживав у Мінську. Він серйозно займався у нашій спортивній школі і у 70-і роки переміг на Чемпіонаті світу з легкої атлетики у США. Став чемпіоном світу з десятиборства. Здобував золоті медалі для Радянського Союзу. Працював згодом тренером.

Наш клас був дружним. Минули роки. Вперше ми зустрілись через 40 років, згодом –  через 45, а тепер ось і 50 минуло. Чому не зустрічались раніше? У кожного в молодості було більш насичене життя – сім’я, робота, різні життєві проблеми. Але настає в житті пора, коли хочеться і зустрітись та виплеснути зі свого серця, своєї душі усі емоції, весь позитив, усе згадати. Бо, як не кажи, коли Анатолій Мосорук прийшов на цю зустріч вперше, дівчата наші його не впізнали, та й він їх не впізнав. Час невблаганний… Ми вже не юні, молоді, як колись, але в душі у кожного з нас залишились спогади шкільних років. Нам було весело і приємно. Шкода лише, що не всі змогли приїхати на зустріч.

Антоніна СОЛОДУХА (ЛИСЮК).

П’ять класних керівників за десять років навчання

П’ятдесят – це багато чи мало? А це залежить від того, що воно має значити, скажете ви. Звичайне собі число, та й ніби небагато. А от коли дитина йде до 1-го класу і вже вміє рахувати до 50-ти, то це вже чимало. І коли ця дитина закінчила школу і після цього минуло 50 років, то це теж уже дуже багато, майже вічність. Хочу підкреслити слово «майже», тому що ми все ще молоді і попереду довге життя.

22-го серпня у 1-й школі нашого міста зібрались випускники, які півстоліття тому закінчили цей навчальний заклад, де здобували знання з 1960-го по 1970 роки. З нашого потоку прийшли тільки 22 випускники. Багато не змогли через стан здоров’я, сімейні обставини, а дехто живе далеко, проте були з нами на онлайн-зв’язку. Прикро, що багато однокласників проігнорували цю зустріч, а багатьох уже немає серед нас.

З вчителів, які нас навчали, лишилась тільки Ольга Василівна Юзефович, котра теж не могла прийти на зустріч за станом здоров’я, але ми самі пішли до неї додому, зробивши їй кілька приємних сюрпризів. Завітали з букетом квітів та піснею «Вчителько моя, зоре світова. Звідки виглядати,  де тебе знайти?..»  Був задум заспівати їй ще пісню «Волинь моя», оскільки вона родом з Хмельниччини, проте сльози на очах не дали нам це зробити.

А зустріч відбулась на шкільному подвір’ї. Школу, звісно, не впізнати. Два добротних  добудованих корпуси та й ззовні змінилась. При вході висять дві мармурові дошки на честь загиблих воїнів, які тут навчались і віддали життя за незалежність держави. Ми вшанували їм пам’ять, поклавши квіти до плит.

І от ми у школі…  Усе тут змінилось. Не такі вже класи, як були у нас, не такі парти, вікна, двері,  навіть коридори якісь не такі. Ми пішли по своїх класах, почали шукати, за якою партою сиділи. Згадували, якою маленькою і старенькою колись була школа. Не вистачало класів при двозмінній формі навчання, внизу на подвір’ї добудували два корпуси, але і  цього було недостатньо. Тож нам, учням молодших класів, доводилось навчатись і в приміщенні педучилища, і в «червоній школі» на Драгоманова, і навіть у приміщенні монастиря собору Різдва Христового.

Згадали першу вчительку Надію Захарівну (прізвища, на жаль, не пам’ятаю), яка навчила нас писати, рахувати і читати, але провчила  лише два роки. Пізніше була Лізаветта Василівна Липницька, яка також вчила нас два роки. У 5-й клас до нашої школи прийшли учні з Федорівки, Заріччя, Шистова і Новосілок. Наш клас розділили, бо сформували аж три п’ятих класи. У 5-А класною керівничкою була Марфа Михайлівна, у 5-Б – Роза Андріївна, а от 5-В класу (це, до речі, клас, у якому навчалась я) дали новеньку вчительку математики, котра і стала нашою класною керівницею, – Ольга Василівна Юзефович. Ми її відразу полюбили.

На уроці вчителька, а на перерві вона старалась бути більше з нами, ніж в учительській.  Стала для нас і порадницею і подружкою (якщо можна так сказати), і мамою. Проте знову ж таки через два роки пішла у декретну відпустку, а  до нас прийшов новий класний керівник, теж вчитель математики Микола Михайлович Фурман. Ми стали його першим класом після вузу та служби у війську, але через два роки його забрали на роботу у педучилище. Останні два роки класним керівником був Єфрем Петрович Нагрода. Ось так склалась доля, що за десять років навчання у моєму класі змінилось аж п’ять класних керівників – по два роки кожен. До речі, у 9-й клас до нашої школи прийшли учні з 4-ї десятирічки, з якими одразу потоваришували.

І знову спогади, спогади і щира розмова… Кожен із нас розповідав про себе, про сім’ю, хто і чого досягнув у житті. Особливу увагу приділяли онукам та дітям. Згадували і тих однокласників та учителів, котрі уже відійшли у Засвіти.

Дай Бог усім здоров’я та можливість ще зустрітись та відсвяткувати уже 55-річчя! З таким побажанням, у піднесеному настрої від зустрічі, ми розійшлись по домівках.

Галина СЕМЕНЮК.

Третій випуск Зимнівської школи

50 років минуло, як закінчили Зимнівську середню школу випускники третього випуску. 15 їх, Ніби птахи з рідного гніздечка, розлетілись по всій Україні і навіть за кордон. Четверо уже відійшли в інший світ. На зустріч приїхали лише четверо: Лідія Рудчик (Охрімчук), Галина Павлюк (Велемчук), Надія Гурська (Кабан), Галина Кротач (Матвійчук) і класний керівник Євгенія Петрівна Грицюк (на знімку).

У кожного життя склалось по-різному. Лідія Рудчик і Галина Кротач закінчили Луцький педінститут, після  якого Лідія за направленням працювала вчителем історії, заступником директора, директором у Камінь-Каширському та Володимир-Волинському районах, сільським головою, секретарем парторганізації. Галина – вчителем математики, заступником директора Березовичівської, Зимнівської шкіл. Надія закінчила профтехучилище, Рівненський технікум легкої промисловості  і  трудилася  цій  галузі. Галина Павлюк працювала на бавовно-прядильній фабриці.

Класним керівником у 9 – 10-му класах після закінчення Луцького педінституту була призначена Євгенія Петрівна Грицюк – молода, перспективна, енергійна, весела і гарна вчителька. Вона нас і благословила на щасливі літа після закінчення школи. Ми їй щиро вдячні за педагогічну майстерність, доброту, душевність. Дай, Боже, їй довгих і щасливих років життя.

Надіємось, що у більш повному складі ми зустрінемось через п’ять років.

Лідія РУДЧИК (ОХРІМЧУК).

 

Поділитися
- реклама -

Прокоментувати

Введіть Ваш коментар
Введіть Ваше ім'я

9 − шість =