На головну Блоги З історії подій не викидають: точка зору

З історії подій не викидають: точка зору

703

До редакції зателефонував житель міста Василь Стахурський хотів висловити міркування на актуальну тему, якою стало публічне обговорення поведінки юних скейтбордистів, що замість трампліну обрали обеліск Слави на центральній площі. Аби довго не говорити по телефону, Василь Миколайович запросив у гості, і вже ближче до обіду за чашкою кави зі смачнючим кексом, випеченим за бабусиним рецептом, ми говорили про життя-буття і ті уроки, які воно підносить.

– Мені у цьому році буде 67, у свій час мав легеневу хворобу, тож розуміючи, що перебуваю у групі ризику, намагаюсь якомога рідше виходити з дому. По телевізору дивитись нічого, а от комп’ютер у час карантину – річ незамінна. Освоїти премудрості поводження із цією технікою допомагають домашні «хакери» – онучки, дивлюсь фільми і читаю новини у інтернеті, – повів свою розмову чоловік.

- реклама -

Він зауважив, що його вразив не стільки сам факт катання підлітків на скейтбордах по плитах обеліска, хоча і це недопустима поведінка, як доволі радикальні коментарі, що посипались від містян, починаючи від виправдання дій хлопців, завершуючи закликами знести пам’ятник.

Найлегше – все розвалити, вважає Василь Миколайович. Він одна за одною пригадує історії, пов’язані із його родиною та ним самим, які вчать, що категоричність – не найліпша із рис людських. Сам він корінний володимирчанин, його сім’я проживає й нині у хаті, в яку його дід з родиною вселивсь у 1932 році. Від теперішньої вулиці Луцької, де розташований будинок, їхня присадибна ділянка із садком простягалась аж до Василівської церкви. Поруч було обійстя єврейської родини.

За спогадами Василевої мами Ольги, вони дружили з сусідськими дітьми, разом грались. Хіба лише споживання їжі могло їх трохи роз’єднувати – коли у дворі на столі з’являлась миска традиційної картоплі зі шкварками, сусіди навіть фіранки на вікнах засували, щоб не бачити свинини.

Війна для їхньої сім’ї почалась 17 вересня 1939 року. Тоді вулицями міста рухалась колона польських вояків, а німецькі літаки скинули на них бомби. Просто біля хати під час нальоту загинули дід та молодша мамина сестра, Ольга ж дивом врятувалась, бо була у той час у хаті. А останній день воєнних дій влітку 1944 був для неї надзвичайно пам’ятним – вона з іншими жінками і маленькими дітьми переховувалась у окопі. Відступаючи, поруч пройшли двоє німецьких солдатів, глянули на переляканих жінок, але зачіпати не стали, лиш попередили, що, коли підійдуть есесівці, у живих не залишать. Так і сиділи довго-довго у окопі, від серця відлягло, коли на горизонті побачили військових у плащ-палатках та касках із червоною зіркою. Відтоді у їхній родині шанують 20 липня – день визволення міста від фашистів.

– Чому деякі люди з такою відразою ставляться до обеліска, що постав у пам’ять про загиблих у Другій світовій війні, називаючи його «капищем совєтів», а вічний вогонь уособлюючи з комуністичним режимом? – розмірковує Василь Миколайович і додає: як відомо, перший «вічний вогонь»  запалено французами ще у 1921 році у знак пам’яті про загиблих у Першій світовій, до нас ця традиція прийшла з Європи, а попри те, що обеліск Слави на площі Володимира-Волинського дійсно ініційований радянською владою у 1965 році, до його спорудження долучились тисячі містян, які збирали кошти на це, хто скільки міг – хто карбованець, хто п’ять, а це вже людський внесок, який треба поважати.

– Комусь не подобається обеліск 60-х років, але й не слід забувати, що водогін, який досі постачає нас непоганої якості водою, і міська каналізація збудовані в ті самі роки. То що, від них теж відмовитись? Хтось дорікає ковбасою, але так, тоді лише в нашому районі було три ковбасні цехи, у місті  працювало безліч підприємств, які давали людям роботу – меблева, консервна фабрики, цукровий та машзавод, вуглерозвідка і міжрайбаза. А може батьки та діди тих, хто зневажливо відгукується про радянський період, саме тоді отримували квартири, мали можливість дати безплатну освіту дітям? То чи варто стверджувати, що геть усе було погано? – ставить запитання для роздумів Василь Стахурський.

Він також пригадує різні роки життя. До першого класу йшов іще до 42-ї залізничної школи, кращих випускників якої посилали на стажування на Львівську залізницю, але згодом школу об’єднали з третьою міською, яка займала кілька приміщень. Наприклад, там, де зараз ЦНАП, був спортзал та  кабінет фізики, класи розміщувались і в будівлі нинішнього управління Пенсійного фонду, і фінансового управління міськвиконкому. Після закінчення школи пішов працювати на шахту підприємства «Спецбуд». Це була найзаможніша організація у місті, але у 1973 році її не стало.

Після строкової служби дванадцять з половиною років працював у міліції, а далі до пенсії – на дослідно-експериментальному заводі, що спеціалізувався з виготовлення нестандартного сільгоспустаткування – ємностей під нафтопродукти, швидкісних нагрівачів води тощо. Зараз займається присадибною ділянкою, багато читає і розмірковує про життя.

Дружина Василя Миколайовича Марія теж підтримує думку, що історію треба знати і приймати, яка б не була. І вона не має бути приводом для розбрату. У її родині траплялося всіляке – один з братів воював на боці УПА, інший – був червоноармійцем, перший за свої переконання довгих 15 років провів у в’язниці, ім’я другого – учасника війни – десь до 80-х років через це не вносили до переліку тих, хто боровся із фашизмом. Думаєте, вони хоч у чомусь звинувачували один одного? У родині всі жили дружно, однаково вболівали за долю кожного із хлопців, і День Перемоги  шанували в усі часи.

А Василь Стахурський на завершення зустрічі переповідає враження свого товариша, військовослужбовця Миколи Тичинського, який деякий час ніс службу в Угорщині: «У Будапешті є площа Королів, де стоять пам’ятники кожному з правителів держави, про когось написано, що був жорстоким і загубив багато люду, про когось – що був добрим до свого народу. Але нікого не викинуто на задвірки історії».

– У кожного свої думка і ставлення до тих чи інших подій. То чому не можемо зробити як угорці: пам’ятати про все, через що пройшла країна на шляху до незалежності, але не відкидати значення усіх історичних епох, без яких ми не були б тими, ким є зараз?- задає риторичне запитання Василь Миколайович, на яке, сподівається, кожен дасть собі відповідь сам.

Юлія ПАШКОВА.

 

Поділитися
- реклама -

1 коментар

  1. От до чого ця “статєйка”? Продемонструвати “старчєскій маразм”? До чого тут приклад Угорщини? Так, там на ці пам’ятники не моляться і дітей від них ніхто не відганяє. Пам’ятника Тісо там немає? А блискуча думка що “історію треба знати і приймати, яка б не була. І вона не має бути приводом для розбрату” підтверджує те ,що персонажам поняття причинно-наслідкових зв’язків не присутнє , не те що зараз а взагалі . Побачити зв’язок між знанням історії і поклонінням совковому карго культу, звісно не кожному дано.Те що, “могилкам” не місце у центрі будь якого міста, навіть не обговорюється. Але єдині хто за це чіпляється це різного роду “совко*рочери” і країна агресор. Події що пов’язані з перенесення пам’ятника, у Талліні і останні “отрутні” події у Празі,черговий раз підтверджують це.

Прокоментувати

Введіть Ваш коментар
Введіть Ваше ім'я

одинадцять − один =