У рамках реалізації проекту Світового банку у складі групи волинських колег головний лікар центру первинної медично-санітарної допомоги Катерина Чубок побувала у Литві, де знайомилася із тамтешньою системою охорони здоров’я. Чим відрізняється литовська модель від тієї, яку починають запроваджувати у нас, вона погодилася розповісти читачам «Слово правди».
– Основний висновок, що зробила після поїздки у Литву – нашій медицині необхідний належний менеджмент. Перебуваємо у такому стані, як Литва у 1996 році, коли почали переходити до страхової медицини. Та найголовніша передумова реформування литовської медицини – це вступ у Євросоюз і його інвестиції у будівлі й обладнання. На такім фундаменті у цій країні змогли успішно запровадити страхову медицину й цілком перебудувати систему, запроваджену радянським професором Семашком, яку одержала у спадок й Україна.
Зараз практично усе населення Литви охоплене страхуванням, працездатні (а це 47 % громадян) – платять дев’ять відсотків від зарплати, за решту (пенсіонери, діти, інваліди) страховий внесок робить держава. Ці кошти накопичуються у Національному фонді медичного страхування при міністерстві охорони здоров’я.
Первинна допомога надається, як і у нас, сімейними лікарями, дільничними педіатрами, терапевтами. Але заклади охорони здоров’я перетворені на комунальні неприбуткові підприємства (як пропонується і у нас), з якими підписує договір фонд. При чому, незалежно від форми власності установи, вона може бути приватною, державною, аби були укладені договори з населенням. Якщо лікар оформляє підприємництво, то обов’язковою умовою є приписка до нього не менше 500 чоловік, допомога має надаватися цілодобово і включати весь спектр послуг – аналізи, обстеження, виїзди на виклики, виписування рецептів.
Керівник такого підприємства має право розпоряджатися коштами, як вважає за потрібне, і регулювати штат, аби це дозволяли закріплені за установою гроші. В амбулаторії, на первинній ланці, працюють не лише лікарі загальної практики та стоматологи, є й інші найбільш затребувані спеціалісти – хірург, акушер-гінеколог, офтальмолог.
За кожну приписану особу Національний фонд щомісячно платить установі первинної медико-санітарної допомоги в середньому 50 євро, найдорожче – за договір страхування дітей до року – 110 євро, найдешевше – за працездатних людей до 49 років (у нас пропонують 370 гривень за кожну людину).
Усього в середньому на охорону здоров’я одного жителя Литва за рік витрачає 900 євро. Держава покриває лише 300, решту коштів залучають із інших джерел. Постійно діють різні програми, наприклад, раннього виявлення раку.
У Литві вже майже не залишилося «ФАПів, адже фельдшер не має права самостійно призначати лікування. Натомість працюють так звані «віддалені лікарі». Кабінет такого сімейного лікаря знаходиться не у поліклініці, а десь на периферії, але він оглядає пацієнтів, проводить забір аналізів (може утримувати лаборанта чи укласти договір з фірмою чи поліклінікою, аби приїжджали взяти аналізи, а результати надіслали електронною поштою) і призначає лікування.
Цікаво, що у литовських амбулаторіях досить багато функцій покладено на середній медперсонал. У кабінеті долікарського огляду медсестри загальної практики проводять вимірювання ваги, зросту, артеріального і внутріочного тиску, промивання вух, вимивання пробок, виймають сторонні тіла з носових ходів тощо. Це сприяє розвантаженню лікаря.
Сімейний лікар, оглянувши пацієнта, тут же при ньому вносить до його електронної картки призначене лікування. У аптеці людину ідентифікують за паспортом чи іншим документом і відкривають у комп’ютерній мережі його картку, рецепт – і відпускають ліки. У Литві нема пільгових категорій пацієнтів, згідно з національним переліком лікарських засобів, який налічує більше двох тисяч найменувань, держава відшкодовує 30, 50,чи 80 відсотків вартості ліків усім однаково. Якщо людина хоче препарат, що не входить до національного переліку, то купує його повністю за власні гроші.
Звернення до спеціаліста вузького профілю відбуваються переважно після спрямування сімейного лікаря. Якщо хочеш потрапити поза чергою, без направлення, то платиш за цей візит зі своєї кишені.
Значно менше у них викликів лікаря додому, здебільшого лише до лежачих хворих, інвалідів. У одній з амбулаторій, що обслуговує 11 тисяч населення, розповіли, що виїздять на виклики не далі як за 10 кілометрів. В основному люди зацікавлені, аби приїхати в поліклініку – з надією на повноту, високу якість обстеження, визначення діагнозу і відповідно з призначенням лікування. Але, треба визнати, дороги там хороші і соціальний рівень литовців значно вищий від нашого.
Хоча у кожного лікаря й медсестри є комп’ютери, поки що поряд із електронним залишається і паперовий документообіг, який ще дають півроку. Між іншим, аби не губилися карточки, вони провели їх чіпування (це коштувало близько 20 тисяч євро). На руки пацієнтам карток не дають.
Щодо вторинної медичної допомоги, то лягаючи у стаціонар, пацієнт не платить нічого, все входить у суму його державної страховки. Лікарняна каса перераховує кошти установі за фактично пролікованих людей. Литовці розповіли, як оптимізували кількість ліжок у стаціонарах, як розраховували вартість одного ліжко-дня за діагностично-споріднениими групами
– Як хірургу, -розповідає Катерина Василівна, – мені було цікаво почути, що у Литві поширена хірургія одного дня, багато лапароскопічних операцій. Але все у межах медичної страховки. Як на мене, коли прийдемо до реально страхової медицини, то і у нас врегулюються питання забезпечення операційними матеріалами, медикаментами, а рівень та обсяг надання допомоги не буде залежати від фінансової спроможності пацієнта.
Побачили волинські лікарі й чимало інших цікавих організаційних моментів. Зокрема, якщо медична установа вкладається у свій бюджет і має хоча б євро прибутку, держава надає їй щедру додаткову дотацію. Однак, її не використовують на зарплату, а вкладають у оновлення обладнання, інфраструктуру, щоб поліпшити якість і розширити спектр послуг. Реальний механізм стимулюючих виплат діє і у «первинці» – за кожен випадок виявлення у пацієнта раку на ранній стадії лікар загальної практики сімейної медицини одержує винагороду близько двох сотень євро.
Побували волиняни і у центрі екстреної медичної допомоги, яка має три функції – консультативну, лікування по телефону і безпосередні виїзди. Виклики становлять третину одержаних дзвінків, решта – консультації. Для доїзду на виклик мають на п’ять хвилин більше, ніж у нас -15 хвилин у місту і 25 – у селі. Працівників преміюють за швидкість доїзду, оперативність, за вдалу реанімацію.
Що не сподобалося? Те, що у Литві них немає шкільних лікарів і медсестер. Раз на тиждень дитячу установу відвідує соціальний працівник, у разі проблеми, викликає бригаду екстреної допомоги. Щоправда, муніципалітет може ввести таку посаду, якщо бере на себе зарплату. Але ж є діти із цукровим діабетом, які потребують введення інсуліну, чимало інших важливих моментів. У Литві це залишається лише проблемою батьків.
Побачене у прибалтійців змусило замислитися над багатьма моментами, каже головний лікар володимирської «первинки». Багато з їхнього досвіду підходить і для України. Треба лише, беручись за реформування, виконувати усе, як слід, адже дрібниць в охороні здоров’я не буває. На жаль, насамперед через нестачу коштів реалізувати перебудову медицини буде дуже непросто. Однак той же литовський приклад вселяє надію, що також можемо змінити існуючу систему. Власне, ми це вже розпочали.
Ірина НАДЮКОВА.
