Ще два десятки років тому до хреста, що розі вулиць 20 Липня та Карбишева не заростала стежина, протоптана паломниками, а нині він, уже майже призабутий, усе більше хилиться додолу. Так само, як і літня господиня цієї садиби, котра уже понад півстоліття опікується справжньою святинею, що стоїть на її городі.
Цей старий металевий хрест, що стоїть під ялиною на городі приватної садиби, пам’ятаю з дитинства. Але якщо в юні роки якось не зважала на цей символ християнської віри, то нині стало цікаво – звідкіля він тут узявся та що означає? Припускала, що, можливо, він стоїть на місці якогось старого поховання, адже ця міська вулиця дуже давня. Тож журналістська цікавість таки змусила постукати у двері цієї хатини.
Нам відчинила бабуся, котра, здається, не була здивованою цьому несподіваному візиту – одразу ж запросила увійти. Пані Валентина Лупенко розповідає, що кілька років тому до неї вже приїжджали журналісти зі Львова, аби написати про хрест на її городі і на підтвердження демонструє роздруківку статті, яку син віднайшов в Інтернеті.
– У цій хатині живу з 1962 року. А дісталась вона мені у спадок від матері, котра завжди мріяла жити у місті. Та, на жаль, не судилось їй тішитись новою оселею, адже невдовзі після того, як будинок збудували, мама померла. Мені тоді було 14 років, і я залишилась без житла, адже хату забрав чоловік, який нам її збудував. Добре, що відсудити хоча б половину будинку допомогла адвокат пані Журавель із Києва. Вона безплатно захищала мої права у суді, адже її син загинув на фронті, так само, як і мій батько, – тремтячим від хвилювання голосом розповідає пані Валентина.
Хрест на городі біля цього будинку був не завжди – до того, як на вулиці почали прокладати асфальт, він стояв на дорозі неподалік. Дорожні робітники його знесли і хотіли викинути, але покійний чоловік пані Валентини разом із сусідами уночі підібрав його і встановив на своєму обійсті, заливши, для надійності цементом.
– Я ніколи не була партійною, чоловік теж, тому ті люди, які часто приходили до нас з вимогою прибрати хрест зі своєї ділянки, впливу на нас не мали. Хоча нерви зіпсували добряче, адже побували посланці з різних там райкомів не менше сотні разів. Приберіть, кажуть, а я відказую, що не приберу, бо я його не ставила, – розповідає жінка.
Уже потім сусідка розповіла Валентині, що колись тут жила дуже набожна польська родина, яка втратила аж 11 дітей, що народжувались щоразу мертвими, або ж жили не довше двох тижнів. Шукаючи розради у своєму горі та, сподіваючись на допомогу, вони їздили по цілому світі – по різних монастирях та святих місцях. І ось в одному з них монах порадив подружжю поставити на середохресній дорозі хрест, так звану «фігуру» у знак подяки Богові. Повернувшись додому, так і зробили, а вже невдовзі у них народилась дівчинка і така гарна, як казали люди, наче янгол. Пізніше лелека приніс їм іще й хлопчика. В роки Другої світової війни родина переїхала до Польщі, а хрест так і лишився на цьому місці.
У 1953 році сталось справжнісіньке диво – хрест оновився. Очевидці розповідали, що він, наче світився зсередини. Слава про святиню стрімко поширилась і з усіх усюд почали з’їжджатись паломники – в основному, жінки, котрі мріяли народити дитину. Помолитись приходили і ті, у кого діти часто хворіють.
– Одного разу прийшла до мене дуже гарна жінка і хотіла дати цілу жменю золотих прикрас за те, що доглядаю хрест. Та я відмовилась, бо і без цього доглядаю його, як можу – колись постійно підфарбовувала, вішала віночки, а зараз здоров’я нема, тому він і занепадає. Вже і менше людей сюди приходить, чомусь мало хто тепер знає про цей хрест, – розповідає пані Валентина.
Пригадує жінка, що найчастіше помолитись до хреста приїжджали паломники з Львівщини, котрі чули про чудодійну силу хреста і вірили у неї. Бувало, що за день до сотні людей приходило. Та найбільше запам’ятала Валентина жіночку з села Острівок, котра приходила до уквітчаного та обвішаного вишитими рушниками хреста на кожне церковне свято. Їй таки вдалось вимолити у Бога сина, тож відчула велику вдячність перед цією святинею.
Пані Валентина нині доживає віку сама у половині старої хатини, де лише одна кімнатка і маленька кухня. Тут жінка жила зі своїм чоловіком, тут народились і двоє її синів. Та чоловік вже давно помер, не стало і одного із синів, а другий живе у Польщі. Є двоє дорослих онуків. Пропрацювала все життя вихователькою у ДНЗ №3, який раніше був у приміщенні сучасної гімназії. Валентина Лупенко доглядала чужих дітей, за чиє здоров’я молилась на своєму обійсті біля хреста, котрий стоїть тут уже майже сотню років. І хоча в літньої жінки вже нема здоров’я, а допомагає по господарству соціальна працівниця, вона щоразу просить жінку залишити на городі стежину до святого хреста.
Тетяна ІЗОТОВА.
