Новини

Закопані ікони, карапа та рядна коритницької старожилки

Особистості, Репортаж
1757 переглядів

Прожити дев’ять десятків літ і розповісти за годину історію свого життя. Усвідомити, що це друга по рахунку велика війна свідком якої ти є. Поховати дітей, похрестити правнуків і зібрати в куфрі вузлик «на похорон».

Усі дев’яносто чотири роки Ніна Дубицька прожила в Коритниці. Народилася, коли та ще була гміною – осердям для навколишніх сіл. Пам’ятає ту Коритницю, якою, поруч з нею малою, бігали дітлахи поляків та євреїв.

Натруджені руки сільської доярки

Баба Ніна підпершись великими подушками сидить на дерев’яному ліжку в дерев’яній хаті, збудованій її руками. Тепер ті руки, від років доїння корів покручені і не завжди її слухаються.

У плиті потріскують дрова. В хаті тепло. Гостям, хай і непроханим щиро радіє.

-Сідайте на карапі, – припрошує. Ми ж перепитуємо на чому, то нам сісти. Карапою господиня називає дерев’яний бамбетель – лавку-ліжко, яка розсувається для спання та складається для сидіння. Це вже така унікальна, майже музейна річ. Як зрештою і все, що в цій хаті.

Її дитинство пройшло на Забродах – так називали хутір поруч з Коритницею від якого нині нічого не залишилось, в чималій, як на сучасні мірки родині Наконечних. Окрім Ніни було ще три брата та сестра. Рано у віці 48 років помер тато. Питаю, чи в дитинстві ходила до школи.

«Ну аякже! На Забродах була школа. Вийдемо з дому і через ліс йдемо до неї. Поляки вчилися по-своєму, а ми по-українськи», – пригадує співрозмовниця.

У Коритниці багато говорять про Буг – річку, яка нині ділить кордон між Польщею та Україною. По Бузі міряє свої розповіді про село і Ніна Дубицька.

«Отам під Бугом був млин, гміна, де влада сиділа. Церква у нас була – така велика і красива! Неподалік від нашої хати мешкали євреї – вони мали навіть свою школу. Трохи їх пам’ятаю, бо вони гарно шили одяг. Як стали їх бити, то летіли та кричали до мами: «Гантошко, рятуй мене!». Мама  ту єврейку заховала, я то вже й забула як її звати. Вона у нас трохи побула та пішла на Новини – чи вижила не знаю».

Баба Ніна і з сумом констатує, що Коритниця була більшою за Микитичі, а тепер ті більші, а тут нічого немає. Історія церкви її ніяк не відпускає, пригадує як величну святиню по цеглині розібрали і вивезли ту цеглу будувати хліви для колгоспу в Мосир.

За Польщі каже, працювали самі на себе, а згодом лише в колгоспі. 46 років її руки доїли корів.

«Тепер того й конаю, бо за зміну треба було 15 корів руками видоїти. Мене ж поставили підмінною дояркою, а це означало, як хтось на роботу не вийшов, то я мала ще й їхніх корів подоїти. А де було дітися? Як вийшла заміж, почали будувати хату, її треба було накрити. Зустріла голову колгоспу та прошу: «Дайте шиферу хату накрити». А він мені: «Йдіть підмінною дояркою дам шиферу, не підете – не дам». Прийшла до чоловіка та й розповідаю це все, а він каже: «Йди буду тобі допомагати», – отак важкою працею заробили на шифер.

Заміж Ніна вийшла за Івана, котрий був родом з Кладнева. Пройшов її чоловік війну, де добряче підірвав здоров’я. Разом виховали сина та доньку, які вже відійшли у засвіти. Живе нині із зятем Миколою, якому уже за 70 років. Отак одна старість підтримує іншу.

Закопані ікони та рядна з коловротка

Стіни хати Ніни Дубицької прикрашають картини та фотокарточки розставлені в картинних рамках. Господиня помалу встає з ліжка і водить нас своєю оселею. Оповідає про кожного, кого на тих карточках впізнає. Сама ж молода й красива пильно дивиться з чорно-білого фото на кольоровий світ своєї хати.

Впадає у вічі фотографія в рамці на чотири кольори: на ній дві жінки в білих хустках. Видно, що сам портрет старий, а ті хто на ньому поважні ґаздині. Баба Ніна розповідає, що це її свекруха зі своєю свекрухою. Якщо підрахувати, то цю світлину було зроблене ще в ХІХ столітті.

Помічаємо одну незвичну ікону. Вона наче нова, фарби яскраві, але стиль малювання не притаманний сучасному мистецтву.

І те, що чуємо шокує і вражає водночас. Виявляється, це її шлюбна ікона, яку їй подарувала свекруха. Родина зберегла її та ще кілька ікон дивом. У Коритниці за часів радянської влади були передові активісти атеїзму, які навіть церкву підірвали. Свекруха боялася, що ікону просто заберуть і спалять, тому вирішила цінні речі закопати в землю. Казала, що і так, і так би втратила, то краще хай земля забере, ніж вони попадуть у руки невіруючим. Ікони в землі пролежали декілька десятків років, до того часу, коли атеїзм відійшов туди, куди і радянська влада. Вже й не сподівалася побачити свої образи, але коли відкопала, то була вражена, що їм нічого не сталося, вони були як нові. Тепер висять у хаті на чільному місці і не віриться, що це ікони з-під землі.

Якби у нас був музей речей, які українці закопували, то у ньому була б уся наша культура та віра. Те, що ворог нищить першочергово. І в тих сховках були б ікони, книги, вишиванки, прапори… І долі тих, хто це зберіг…

На іконах та картинах вишиті рушники. Але Ніна їх не вишивала. Її руки доїли корів і до такої делікатної роботи вже не годилися. Зізнається, що те все вишите від сестри та свекрухи залишилось. Нам показує те, що зробили її руки -домоткані рядна. Такі тепер рідкість. Ткала їх з конопляних ниток на коновротку – прялці для таких ряден.

«Лиш згорточок старого полотна» – миттєво прокрутилося у свої голові і виткане її життя на ньому. Старе і вицвіле те рядно, але її спрацьованими руками виткане. Може якесь з тих ряден є і в куфрі, де у господині приготований вузлик на смерть. Бо так роблять люди, які вже пожили, збирають той вузлик, кладуть в нього одяг і чекають на зустріч з Тим, хто створив і прикличе, коли час прийде.

На прощання баба Ніна дістає з-під стола кошик з яблуками. Вибирає кращі і дарує. Оці яблука й історія її життя їдуть зі мною до міста.

Ярослава КОЛОСКОВА

Коментарі
Теги: Коритниця, старожилка
Поділитися
Головні новини
Реклама
keyboard_arrow_up