Новини

Завуч, «одержимий» бажанням працювати

Архів
4 переглядів

  Майже усіх, хто зараз працює у агроколеджі, вчив Станіслав Ярмошевич.   У нього більше 60-ти років загального трудового стажу, 44 із них відпрацював у Володимирі. Він із тих, хто насправді не виглядає на свій паспортний вік, енергійний, підтягнутий, розважливий у розмові, з власним аналітичним поглядом на світ і логічною думкою. Не відразу віриться, що цей блискучий викладач, здавалося б, до останньої кісточки інтелігент, насправлі народився у поліській глибинці й усе своє життя збудував самостійно, а освіту, становище, посаду, сім’ю, людську повагу здобув лише завдяки власному розуму, наполегливій роботі, в тім числі й над собою, порядності, умінню працювати й цінувати працю інших.

Путівку в педагогіку дала армія

Станіслав Ярмошевич родом із Дубровицького району Рівненської області, біля його села сходяться Случ і Горинь.

-Люблю своє Полісся – первозданний, незайманий, незіпсований, край, де живуть доброзичливі люди. Тут завжди готові допомогти, виручити. Пояснюю це собі складністю життя, люди досягають усього власною працею. Кожен працює сам і знає, що й сусіду нічого не впало з неба. Хоча вразила і щирість людей на Вінниччині. Коли, повертаючись із практики, з херсонського комбайнового заводу, вперше приїхав до майбутньої дружини, її батьки несподівано вирішили зробити нам весілля. Тоді люди зносили, хто що мав – бутиль горілки, миску налисників…

У молодості він не планував займатися викладанням, після технікуму працював на Володимирецькій машино-тракторній станції. Вперше став навчати інших під час строкової служби, бо взяли викладачем зразкової автошколи. Загітував офіцер-«покупець», поки новобранець чекав своєї черги на лавці, під військкоматом. Три роки жив у казармі Дубнівської фортеці. Раз на місяць, під час тривоги, мчали бігом із восьмикілограмовим наплічником й автоматом на полігон, у село Тараканів.

Тоді, у 50-60-х роках одержати водійські права було престижним, розповідає Станіслав Степанович. Для дівчини вийти заміж за шофера вважалося удачею. Тому більшість солдатів вчилися із бажанням. Вирізнявся лише один набір – група москвичів, бо міські хлопці бачили й інші професії. Але і вони вчилися старанно.

У майже 80 років впевнений, що завдячує армії своїм фізичним станом. Тоді, незважаючи на погодні умови й пору року, солдати щоранку під час зарядки бігли три кілометри кросу – туди й назад! Влітку – з голим торсом, у холоди – у натільній сорочці. Як заступник командира взводу, мусив бігти попереду всіх. Недавно проїздив ті місця і ностальгічно згадував молодість. Щоправда, військова дисципліна інколи межувала із повним безглуздям. Наприклад, територією не можна було ходити спокійно, лише строєвим кроком чи бігом; як вчасно не віддав честь сержанту, то 20 разів козиряв …стовпові.

Батьки повмирали рано, тому вчився і у Ніжинському технікумі, й Львівському сільськогосподарському інституті лише за власні гроші. П’ятикурсником вже міг гарно вдягнутися, бо добре заробляв. Із сусідами по гуртожитку за три доби робили дипломні роботи заочникам, це пристойно оплачувалося.

Працювати у Берестечківському зоотехнічному технікумі погодився бо там забезпечували житлом. На той час із дружиною, яка вчилася на землевпорядному факультеті, вже чекали дитя. Дев’ять років там викладав.

До Володимира намагалися перевести тричі. Але «зрослися»  із Берестечком, мали там дуже хорошу квартиру. Тому перший рік сам відмовився, на другий – директор повідомив, ніби Ярмошевич поїхав до тещі, на Вінниччину, а на третій – 30 серпня викликали в обласне управління і сказали: «Не опирайтесь, бо вже все оформлено». Позичили грошей на дорогу і відправили на співбесіду в міністерство. Із Києва приїхав прямо до Володимира, не заїжджаючи додому. Став заступником директора із навчально-виховної роботи.

На першій педраді побачив тут стільки персоналу, скільки у Берестечку студентів. Викладачі переважно були старшого віку, досвідчені виробничники. Говорили: «Молодого завуча прислали», хоч мав уже 36 років.

У запропонованій квартирі у вересні стояли лише стіни, вікна і дах. Перевезти сюди родину зміг аж 27 грудня, новий, 1974-ий рік зустрічали вже разом. Відтоді, 44 роки завуч, правда, вже колишній, так і проживає на теперішній вулиці Грушевського.

До студентів – по-батьківськи

Тривалий час паралельно із обо’язками завуча мав і чимале педагогічне навантаження -360 годин викладання. Коли, знайомлячись зі студентами, казав: «Ніхто після дзвінка не зайде у клас й усі будуть конспектувати», більшість посміхалися, мовляв, кажи-кажи. Та врешті, через півтора-два місяці, усе так і відбувалося. «Студенти мене боялися, – визнає чоловік. –На уроці міг сказати: «Хлопці, покажіть свої гребінці». А їх мають лише двоє, носові хустинки – 10 із 25 студентів». Бачив, що вони приходили на перший курс ще зовсім дітьми, які потребували виховання, прищеплення елементарних навичок культури, гігієни. Знав, що освоїти залізо їх життя змусить – техніку все одно вивчать, а от шморгання носом не терпів. Часто, помітивши його біля гуртожитку, хлопці гукали: «Шухер! Завуч йде!» Він заходив з кімнати в кімнату – заглядав під матрац, в каструлю, тумбочку.

Казав, можете мене матюкати, дулю в кишені скрутити, але будете слухатися і навчитеся порядку.

І хлопці слухалися. Бо був не лише принциповим, а й об’єктивним і справедливим. На екзамені завжди ставив заслужену оцінку, незважаючи на те, що ти – хорист, соліст, спортсмен, що за тебе прийде просити класний керівник чи викладач фізкультури, дядько з райкому чи виконкому. А ще поважали Ярмошевича за пунктуальність – якщо на консультацію, призначену на 10.05 ти прийшов о 10.08, вибачай, її вже не буде, розповідає колишній студент, згодом військовий льотчик, полковник, а тепер викладач агроколеджу Петро Підгурець.

Якось, у перші дні вересня, завуч застав під кабінетом хлопчину у сьозах:

Хочу додому, прийшов забрати документи.

-Вибач, зараз часу не маю, прийди через день. – А тоді попросив із мамою приїхати, бо такий порядок.Зо два тижні «водив» його, поки дитина заспокоїлася, звикла. А на четвертому курсі зустрів – йде міцний, гарний, високий випускник, покликав: «Приходь, вже віддам документи!» А він сміється: «О, ви ще не забули…»

Інший прийшов і кається, що потрапив у витверезник, просить не виключати з технікуму, мовляв, наче небагато випив, а міліція забрала. Станіслав Степанович повірив, що каже правду. Через багато років цей чоловік був проїздом у місті, зайшов до завуча, дякував за розуміння, надарував купу різних дротів, деталей – працював постачальником, знав, що саме потрібно для навчання. Щоправда, визнає педагог, траплялися хлопці й брехливі, рятуючись від виключення, один такий рідних батьків брудом облив.

Часом на уроці помічав, хтось хоче спати, казав тоді:

-Ти так бадьоро борешся зі сном, та вже не ховайся.

-Ой, вибачте, не доспав, не тим автобусом їхав здому. – Ставився до таких ситуацій з розумінням, але не терпів, коли заважали працювати.

Оскільки жив близько від гуртожитків, часто саме до нього телефонували

вахтери у разі якихось пригод. Станіслав Степанович ніколи не відмовлявся прийти, аби розібратися, що трапилося. Наприклад, повернувся студент надто пізно і його вже не пускають в гуртожиток. Якщо тверезий і пояснює, що ходив на побачення до дівчини, на Заріччя, – все вирішували нормально.

Чи були випадки, що доводилося виключати? Навіть по п’ять чоловік у місяць – від першого до четвертого курсу – за горілку. До цього ставилися особливо суворо, інакше не можна було, адже спеціальності були чоловічі й на стаціонарі навчалися 1080 хлопців, ще 600 на заочному відділенні та 300 осіб на постійно діючих курсах підвищення кваліфікації.

Завжди підтримував зв’язки з батьками, правда, дехто з них за це і звинувачував, і погрожував, розповідає Станіслав Ярмошевич. Бувало, раз, другий завуч викликає батька – той не їде, не реагує і на записку, передану студентом. Потім на сільську раду надсилають відкриту листівку – і аж тоді, нарешті, батько з’являється, та ще й стукає кулаком по столу, мовляв, яке мали право соромити мене на все село?

-Виконую свої службові обов’язки, турбуюся про вашу дитину, – відповідав завуч. – Ваш син, стукаючи до дівчат у кімнату, виламав двері.

Інший татусь після проваленої нащадком сесії безпардонно відкриває двері кабінету:

-Ви – завуч? А знаєте, хто я? Митник! – Студента тоді довелося врешті відраховувати через неуспішність.

А бувало, мати приїздить, соромлячись, ховає свої чорні, порепані від тяжкої селянської праці руки, плаче, що хлопець не хоче їхати на навчання, просить вплинути на нього. Заходить «дитинка» під два метри зростом, здебільшого таке траплялося із третьокурсниками, каже Станіслав Степанович, коли парубок вже навчився у місті цвіркати крізь два зуби, пити вино й горілку. «Ти обов’язково закінчиш навчання, – суворо обіцяв йому. – Можеш прогулювати, на вокзалі ночувати, але документів тобі не віддамо. Подивися на свою маму, на її руки спрацьовані!»

-Куди б на Волині не поїхав – скрізь зустрічаю своїх випускників, -каже колишній завуч. Навіть гриби, у Любешівському районі збирав, і то у лісі гукають: «Станіслав Степанович, а ви чому тут?» У Камені-Каширському якось не відпускав чоловік: «Зайдіть, подивіться, як живу, яка у мене хата, сім’я». Приємно.

Стасус викладача за Ярмошевичем

Найвища з уст Ярмошевича похвала колезі – «одержимий бажанням працювати». Та в агроколеджі кажуть, що ці слова найкраще характеризують його самого. Станіслав Ярмошевич – роботоголік за натурою. Вимогливий насамперед до себе, до своїх дітей, тому й до інших. Навіть, коли за сімейними обставинами, через хворобу дружини, пішов з посади, залишившись викладачем, працював багато, щоб, бува, хто не дорікнув, що з інших вимагав більше.

Станіслав Степанович завжди обурювався, застаючи когось зі своїх колишніх вихованців, а тепер викладача, під час лекції, сидячи за столом:

-Вважаю, лекцію треба читати стоячи, бо студенти мають бачити і сприймати емоції викладача, його рухи, жести, погляд. А сам педагог має бачити їхні допитливі очі. Як немає цієї емоційної взаємодії, не сподівайся розуміння матеріалу.

Найвищу й найоб’єктивнішу оцінку викладачеві дасть лише студент, переконаний Ярмошевич. Бо бачить вас на кожній парі й оцінює. Не думайте, що він не тямить чи чогось не помічає, він мислить тими ж категоріями , що й ми, каже старий педагог. Він вважає серйозною проблемою сучасної професійної освіти відсутність викладачів-виробничників, неможливість забезпечити їх житлом. У нашому агроколеджі також зараз працює і викладає молодь, яка практично не бачила виробництва. Ще добре, як такі теоретики працюють над собою, але трапляються й такі, хто вважає, ніби вже ухопив Бога за бороду. Це дуже прикро. З іншого боку, де ж їм здобувати той виробничий досвід і стаж? На район працює одне-два більших стабільних сільськогосподарських підприємства проти колишніх двох десятків. То, може, каже Станіслав Степанович, назріла потреба скоректувати до реальних потреб і кількість закладів вищої освіти та перелік спеціальностей до затребуваних зараз? В Україні велике перевиробництво фахівців окремих спеціальностей. Тому часто і студент, не бачачи перспективи, не хоче вчитися.

Перебуваючи колись у закордонних відрядженнях у Польщі, Чехії, Болгарії,почерпнув чимало корисного в організації освіти, зокрема, у її перспективному плануванні. Там держави дбали про створення матеріальної бази закладів, бо це – основа освіти технічного працівника. Студент має ремонтувати трактора не бутафорного, а реального, справжнього, який завтра вийде в поле. Навчити цьому з допомогою плакатів не можна.

Будували гуртожиток, реконструювали майстерні

У значній мірі саме Станіславу Ярмошевичу завдячує коледж будівництвом гуртожитків. Сам він розповідає, що четвертий, на 270 ліжко-місць, добудовували ще із директором Олександром Слєсарем, а коли той захворів, п’ятим більше припало займатися саме завучу. Прискіпливий, вимогливий Ярмошевич довго не хотів підписувати акт приймання об’єкту через недоробки. Розумів, в такому разі, незважаючи на жодні обіцянки, будівельники нічого не дороблятимуть, адже кошторис вже вичерпаний. Перший секретар райкому партії Ростислав Чапюк кілька разів викликав його до кабінету на шосту годину ранку, наполягав, все одно підпишете, бо якщо не здамо цей об’єкт, то область зірве план капітального будівництва. Бесіди були не приємні, та Ярмошевич чітко, принципово пояснював, що йдеться не про відсутність якоїсь клямки – не заасфальтована в’їзна дорога, сходові майданчики залишилися без поручнів тощо. Врешті був змушений погодитися. Звичайно, згадує, потім цілий рік мучилися із тими доробляннями, опалення не ладилося, а дорога, для якої замість асфальту привезли якусь шлакову масу, зникла за чотири роки. Зате область відрапортувала про виконання план капітального будівництва й, очевидно, обласні чиновники одержали премії.

Крім цього, реконстуювали під керівництвом Ярмошевича і ряд навчальних лабораторій, що сприяло поліпшенню навчального процесу.

У інженера і квіти ростуть, і рибка ловиться

У його затишній квартирі, що через незліченну кількість рослин схожа на оранжерею, від ранку звучить радіо – бо вже багато років сам у хаті, пояснює господар. Крім кімнатних, кожну з яких виростив власноруч і про які може докладно розповідати, надворі, перед порогом також квітник. За сіткою пломеніють ніжні троянди, барвисті й майже у людський зріст майори та айстри. На дачі, у Горичеві, вирощує все, що треба до столу. «Люблю зелень, а квіти, очевидно, люблять мене, інакше б не росли», усміхається інженер-механік, якого освітяни сільськогосподарської галузі України вважають еталоном професійності.

Крім рослинництва, має Станіслав Степанович ще одне хобі – з дитинства любить рибалити, бо виріс на Поліссі, навкруг його рідного села – річки й озера. Досі ловить своїми поплавковими вудками, бо, каже, сучасні снасті не завжди ефективні. Гарних коропів ловили із колегою Богданом Стефаником у Сельці, на ставках Федора Лясніка.

-Без риби ніколи не повертаюся, друзям може не пощастити, а я впіймаю. У чім секрет? У досвіді – хвалиться, усміхаючись, і жартує, – цю «хворобу» вилікувати не можна.

Сьогодні Станіславу Степановичу виповнюється 80. З роси вам і води!

Ірина НАДЮКОВА.

Коментарі
Поділитися
Головні новини
Реклама
keyboard_arrow_up