На головну Новини Жахи війни без анестезії

Жахи війни без анестезії

209

Свою історію життя та шлях професійного зростання нам погодилася розповісти медсестра-анестезистка Інституту ендокринології міста Києва Ольга Груша. Описала вона також той важкий проміжок часу довжиною понад два тижні, коли доводилося виживати, ховаючись від обстрілів у підвалі, а згодом полишити все і вирушити у незнайомий край, де наразі відносно спокійно. Але з надією на швидке повернення додому.

Ольга Леонідівна виконує свої професійні обов’язки у  Володимир-Волинському ТМО. Вона – фахівчиня із майже двадцятирічним досвідом роботи. Після закінчення дев’ятого класу в рідному селі Блідча Іванківського району, що на Київщині, навчалася в медучилищі у столиці. Там і лишилася працювати. Два роки трудилася реанімаційною медсестрою у відділенні акушерства і гінекології, згодом – маніпуляційною у одній з дитячих лікарень. Останні 16 років життя пов’язала з Інститутом ендокринології та обміну речовин ім. В. П. Комісаренка Національної академії медичних наук України. Це науковий, консультативний та лікувальний заклад, що надає допомогу при захворюваннях щитоподібної залози, цукровому діабеті та іншій ендокринній патології у дорослих і дітей. На лікування сюди приїздили пацієнти з усієї країни. За чотири операційні дні проводили близько сорока операцій.  Спершу пані Ольга працювала медсестрою-анестезисткою, а останні шість років обіймала посаду старшої медичної сестри. Її чоловік – бухгалтер, а син – другокурсник Національного медичного університету імені О.О. Богомольця. Мешкала сім’я у столиці, куди непрохано стали сунути російські окупанти.

- реклама -

– Востаннє на роботі я була у середу 23 лютого, – пригадує Ольга Леонідівна. – На четвер у нас було заплановано 11 оперативних втручань. Одна з медсестер напередодні відпросилася з роботи, тож готувалася її підміняти і відпрацювати в операційній увесь день. Та прокинулася того ранку від вибухів  – війна! Взяла документи і гроші й разом із сином поїхали до батьків у село з надією, що там безпечніше. Чоловік пішов у тероборону. З боку Гостомеля йшли російські війська. Подзвонив колега з Бучі та повідомив, що там уже чути постріли, потім – свекруха, яка сказала, що уже й у нашому районі танки стоять, а на стадіоні в Іванковому висить ворожий триколор. Не вірилося… Просто не вірилося, що це усе насправді. Наше село було окуповане. Тоді ж стало відомо про перших місцевих жертв цієї війни – розстріляли двох чоловіків, які їхали вулицею в автомобілі з собаками. Швидка допомога, яка мчала на виклик, через обстріли змушена була розвернутися – медики не постраждали, лише автомобіль зазнав пошкоджень. Постійно обстрілювали  з градів. Виходиш на вулицю, а з усіх сторін лунають постріли і вибухи, що й не зрозуміти, хто стріляє, куди і чому. Темно-сірі ворожі літаки наводили страх, літаючи дуже низько – над самісінькими будинками. Загиблі люди подовгу лишалися лежати просто неба, їх навіть не дозволяли похоронити… Я не могла себе тримати в руках. Важко було. Дуже.

Пані Ольга розповідає, як з батьками та сином у періоди, коли було чутно загрозу, ховалися в льосі, в який можна було спуститися, не виходячи з будинку. Коли  ставало спокійніше – виходили. Їжі мали вдосталь, питна вода теж була, відчувався брак хліба. Спочатку смажили млинці, а потім у період між бомбардуваннями до села якимось чином зміг прориватися волонтер, який привозив хліб. Його розподіляла місцева медсестра між жителями цього та сусідніх сіл, а також подавала перелік необхідних хворим людям ліків.

Світла не було,  зв’язку теж. Додзвонитися до рідних вдавалося лише на горі у лісі. Тож Ольга Леонідівна, упіймавши сигнал, найперше телефонувала чоловікові. Згодом про це місце дізналися окупанти й обстріляли його.

У цьому краї, який потерпав від воєнних дій, жила майже уся рідня жінки, тож хвилюватися було за кого. В сусідньому селі мешкали свекруха зі свекром. В Іванковому у підвалі ховалася чоловікова сестра з двома синами, вагітною невісткою і маленькою внучкою, у селі Шпилі проживали дві тітки зі своїми дітьми та онуками.

– Мій брат з сім’єю жив у Олізаровці. Ворожі танки стояли  лише через кілька хат на подвір’ях земляків, бо орки знали, що наші військові не стрілятимуть туди, боячись завдати шкоди мирному населенню. Їхня дитина здригалася від кожного вибуху та гучного звуку й перепитувала: «Тату, ми живі?» Зідзвонившись із ними, вирішили втікати, – пригадує Ольга Леонідівна.

Вивозив людей з окупованих сіл місцевий лісник, який врятував від загибелі десятки земляків. З його допомогою евакуювалася і пані Ольга, і її рідня та ще чимало мешканців цього у сусідніх сіл. Згодом, кажуть, допомагати лісівнику рятувати людей став ще один односелець.    

Виїздили з села в напрямку Радомишля. Дві години простували лісом, оминаючи заміновані ділянки. Прямували до житомирської траси.

– Коли їхали через населені пункти, де стояли наші блокпости, я аж дивувалася, що може бути так спокійно: люди їздять на велосипедах, на конях, тракторцями… І живуть спокійно, а ми, наче з Мордора вибралися – брудні та нажахані, – каже Ольга. – Повертатися у Київ було страшно, а куди рухатися далі – не знали. Син зателефонував друга, з яким із садочка товаришують. Його тато – родом з Овадного і ми знали, що сім’я приїхала сюди. Запитали, чи зможуть нас теж тут поселити, а у відповідь почули: «Звісно, приїжджайте».

Добиралася сюди пані Ольга з сином впродовж 12 годин – увесь цей час за кермом своєї автівки, орієнтуватися на місцевості допомагав навігатор на телефоні, оскільки назви населених пунктів зняті або прикриті. Тут їх зустріли знайомі, відвели до сільради, щоб змогли зареєструватися як внутрішньо переміщені особи, а тоді запросили у свій дім. Запропонували повечеряти і відпочити. А жінка від емоцій та почуттів, які шматували душу, не мала сили  стримати сліз…

– Тієї ночі не могла стулити очей, все ходила по кімнаті. Надалі теж зривалася посеред ночі: де я і що робити далі, – ділиться жінка.  

Через п’ять днів, коли окупанти почали бомбити рідне село пані Ольги, евакуювалися її батьки. Приїхали також в Овадне, їх та переселенку з Запоріжжя із поселили у будинку, що навпроти. 

– Батьки дуже не хотіли покидати свою домівку і рідний край, але їх змусили це зробити російські окупанти. Мама, як приїхала, довго плакала. Не могла оговтатися. Коли їхав поїзд, їй здавалося, що це танки. Я навіть просила її поспілкуватися з психологом, – каже жінка. Чи вціліла батьківська хата – не відомо. Тато казав: навіть якщо будинок зруйнований, побудує на його місці новий – маленький на дві кімнатки з кухнею. Вони уже хочуть повертатися, але поки не можна, бо там відбувається розмінування території.

Якось приїхавши у місто за покупками, пані Ольга вирішила звернутися у лікарню та запитати, чи немає для неї хоч якоїсь роботи. Виявилося, вакантним було місце анестезистки у акушерсько-гінекологічному відділенні (на період декретної відпустки основного працівника).

– На роботі я  реабілітовуюся. Мені стало легше, – каже жінка. – Взагалі, тут дуже затишно. Подобаються тутешні люди та їхнє ставлення до нас.

Фахівчиня швидко влилася у колектив. Призвичаюється на новому місці, поглиблює свої знання і передає тутешнім колегам власний досвід. Тиждень працювала в реанімаційному відділенні, була присутньою під час проведення різних видів операцій.  

 – Мене вразило, що всі анестезіологи місцевої лікарні уміють вводити наркоз у підключичну вену – у нас це роблять лише кілька фахівців. Багато чого змогла для себе почерпнути, – ділиться враженнями медсестра. – Деякі мої нинішні колеги переймали у мене досвід щодо способу виконання певних маніпуляцій, жартуючи називали це лайфхаком. 

Два види анестезії медсестра практикувала тут вперше – пункційну та внутрішньовенну, бо в Інституті ендокринології під час операцій застосовують ендотрахеальні (загальні) наркози.

В акушерсько-гінекологічному відділенні анестезистка брала участь у проведенні чотирьох кесаревих розтинів. Вона вводила внутрішньовенну анестезію, спостерігала за показниками пацієнтки на моніторі у ході оперативного втручання, контролюючи усі важливі показники, а також стежила за тим, як жінка прокидалася після наркозу.

У періоди між операціями займається веденням документації, допомагає складати звіти, вивчає діагнози пацієнток та їхні умовні назви чи позначення. Запропонувала колегам комп’ютеризувати деякий документообіг, що дозволить спростити роботу, пообіцявши навчити усьому.

Цікаво, що Ольга Леонідівна нині студентка – навчається на п’ятому курсі Поліського національного університету, опановує фах ветлікаря. Каже, планує надалі розвиватися у цій сфері, адже змалку любила опікуватися тваринами.

– Зараз попри ситуацію в країні, нас, лікарів та медсестер, які проживають далеко від дому і навіть за кордоном, керівництво кличе повертатися до роботи і навіть погрожує звільненням. Очільники відділення не розуміють, що ми пережили, що таке бути в окупації, а серед моїх колег є навіть люди, які змушені були виживати у Бучі. Ми змогли евакуюватися, але поки що повернутися не можемо, а дехто й немає куди, бо їхній будинок зруйнований. До того ж планові операції всі скасовані, тож чим там займатися наразі не зрозуміло, – ділиться медсестра.

За словами родичів Ольги, будинок, у якому вона мешкала, не пошкоджений, тож, як тільки стане спокійніше, вона поїде додому. Першим ділом, каже, звільниться з роботи і наведе лад в оселі: вимиє вінка, попере штори й тюлі, перебере в шафі одяг і повіддає нужденним те, що роками не одягає. А надалі з головою порине у сферу ветеринарної медицини – хоче працювати у приватній клініці, куди її вже запрошують. Вона знову займатиметься улюбленими справами – леліятиме квітник біля батьківського дому, готуватиме своїм найдорожчим людям – чоловікові та сину – їхні улюблені смаколики – піцу, пиріжки, кекси та бісквітні торти.

  Валентина ТИНЕНСЬКА.

Поділитися
- реклама -

Прокоментувати

Введіть Ваш коментар
Введіть Ваше ім'я

два × 5 =