Новини

Жінки-керівниці: продовжуючи бабусину справу з розбудови володимирського хлібозаводу

Бізнес, Особистості
2718 переглядів

Наталія Дяченко очолила хлібозавод у Володимирі, коли їй було 25 років. А до того підприємство упродовж більш як пів століття розвивала і зуміла уберегти від ліквідації у переломний період дев’яностих її бабуся Наталія Поліщук. Онука перейняла і бабусин досвід керування, і її життєві орієнтири. Тож розповідаємо про двох керівниць одного великого підприємства.

Директорка серед колег-чоловіків

Із Наталією Дяченко ми спілкуємося у її директорському кабінеті. Тут нічого не змінювали відтоді, як підприємство очолювала її бабуся. «Ми не перефарбовували стіни, не замінювали меблів. Тут досі на чільному місці портрет її улюбленого поета Тараса Шевченка», – каже Наталія. У цьому кабінеті приймалися доленосні рішення про етапи відбудови напівзруйнованого заводу у післявоєнні роки, про проведення приватизації підприємства, про механізацію виробництва, розширення асортименту продукції та додаткові напрямки розвитку. Частину з цих заходів втілила багаторічна директорка хлібозаводу світлої пам’яті Наталія Поліщук, а деякі ініціативи продовжує впроваджувати її онука – теж Наталія.

«Моя бабця, так ми, онуки, у сім’ї називали Наталію Іванівну, очолила завод у часи, коли на керівні посади призначали здебільшого чоловіків, однак ніколи не нарікала на те, що стикається з гендерною дискримінацією чи якимись упередженнями. З її слів, вона не відчувала жодних утисків, приниження чи несприйняття їх як директорки. Ніколи. Її поважали – і керівництво, і підлеглі, і колеги-очільники інших хлібозаводів області», – каже Наталя.

Вона розповідає, що вона буквально зростала на заводі, змалку знала усі етапи виробництва хліба, однак навіть подумати не могла, що стане тут керівницею, замінить на посаді свою любу бабусю і розвиватиме сімейний бізнес.

Під керівництвом Наталії Поліщук розроблялася рецептура хліба з п’яти складників

«Моя бабця Наталія родом зі Львівщини – села Родатичі Городоцького району. Вона – з інтелігентної родини. Коли її мама невісткою прийшла у батьків дім, то на той час вести господарством сім’ї допомагали гувернантка та доглядач обійстя.  Члени родини були дуже освіченими, начитаними. Старалися жагу до знань і навчання, любов до читання передати дітям. Сім’я моєї бабусі товаришувала з Іваном Франком, про це є історичні свідчення у родини на Львівщині.

Після десяти класів сільської школи юнка хотіла вступити у педучилище, та їй не вистачило одного балу. Тож, щоб не втрачати рік, пішла навчатися у технікум харчової промисловості, після закінчення якого отримала направлення на роботу на хлібозавод. Могла обрати місто, де працювати – Луцьк, Горохів чи Володимир-Волинський. Зупинила свій вибір на місті з багатою історією, про яке раніше читала в книжках і, здавалося, уже непогано знала тутешню місцевість. А коли потрапила сюди – розчарувалася: місто розбите війною, з жахливими дорогами, усе в руїнах… Їй складно було упізнати бодай щось із прочитаних описів».

Молода спеціалістка насамперед пішла на завод. Вже тут, у Володимирі, Наталія познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком. Одружилися, народилися сини Василь і Борис.

Працювала Наталія Іванівна спершу помічницею старшого майстра кондитерського цеху, згодом і сама стала старшою майстринею. Здобула вищу освіту, закінчивши Київський інститут сільського господарства. Рік очолювала завод. Після цього три роки обіймала посаду головної інженерки, а тоді її знову призначили на керівну посаду.

Фото з архіву. Багаторічна очільниця хлібозаводу Наталія Поліщук.

«Колись хлібозаводи райцентрів були об’єднані в одну спілку із центром у Луцьку, тож конкуренції між ними не існувало – кожен забезпечував продукцією свій район. Коли у липні 1973 року Наталія Іванівна стала очільницею підприємства, завод був доволі занедбаний: приміщення тісні, та ще й в аварійному стані… Керівниця зосередилася на модернізації підприємства, оновленні виробництва. У 80-х роках приділяла увагу оптимізації процесів, закупівлі обладнання, пошуку нових рецептур», – ділиться моя співрозмовниця.

Саме під керівництвом Наталії Іванівни власна атестована лабораторія підприємства розробила рецептуру булки «Запашної» і хліба «Княжого», які у своєму складі мають лише п’ять основних інгредієнтів: борошно, воду дріжджі, сіль, олію.

«Ми досі випікаємо хліб за опарним методом, продовжуючи багаторічну традицію. Процес дуже довготривалий і енергозатратний, що потребує залучення немалої кількості працівників, однак володимирський хліб тримає свою марку», – каже Наталія.

   Працюючи 42 роки на керівній посаді

«Моя бабуся у кожній справі старалася бути найкращою, всюди – першою. Знання, як управляти та розвивати таке велике підприємство, шукала у книжках, у знайомствах з хорошими людьми. Коли у дев’яностих роках припинилися грошові надходження з центрального хлібопекарного об’єднання на районні хлібозаводи і почали ширитися чутки про ймовірність закриття деяких із них, Наталія Іванівна вирішила не допустити, щоб гірка доля спіткала місцеве підприємство і сотні людей втратили роботу. Тому разом із двома колегами вона поїхала в Київ у Міністерство аграрної політики, де «добилася» дозволу на приватизацію. Так володимирський хлібозавод був серед перших таких підприємств на Волині, що пройшли цю процедуру», – розповідає Наталія Дяченко.

У 1997 році утворилося відкрите акціонерне товариство «Володимир-Волинський хлібозавод», головою правління якого стала Наталія Поліщук. У 2010-му підприємство з ВАТ перейшло на ТзОВ з двома засновниками – братами Василем і Борисом Поліщуками – синами Наталії Іванівни, яка й надалі обіймала посаду директорки. Під її керівництвом Борис займався розбудовою підприємства, а Василь відповідав за продажі, відкриття і діяльність хлібних кіосків.

У Наталії Поліщук загалом 62 роки стажу. 59 років вона трудилася у колективі хлібозаводу, 42 – на керівній посаді. Онука зберігає усі бабусині нагороди, серед яких – орден княгині Ольги ІІІ ступеня. Наталія Іванівна має також звання Почесної громадянки міста Володимира.

Онука перейняла бабусин управлінський досвід і цінності  

«Усе, що я маю, – спогади, орієнтири, цінності, – я перейняла від бабусі. Ми з нею подорожували, їздили на виставки, ярмарки, екскурсії за кордон. Ми побачили безліч визначних пам’яток і замків України. У нашому домі завжди було і є гамірно, ми раді гостям і щирим родинним посиденькам. Бабуся і батьки змалку нас з братом і сестрою вчили, що маємо бути згуртованими,  люблячими, не боятися ніякої роботи, не зупинятися, йти у перед. Тож я мала хороші приклади для наслідування. Тато досі є головним інженером хлібозаводу, мама керує млином – це наше сімейне підприємство. Нам давали повне право вибору, тому коли настав час обирати професію, йшли за покликом душі. Але врешті, я, сестра і брат стали працювати на хлібозаводі», – розповідає Наталія.

Вона закінчила Національний університет державної податкової служби в Україні, що в Ірпені. Здобула ступінь магістра з фінансів і банківської справи, а ще, будучи студенткою, в цьому освітньому закладі познайомилася з майбутнім чоловіком.

«Ми одружилися у 2011 році. Згодом народилася донька Анна. У червні 2013 року я вперше прийшла на підприємство як працівниця. Обійняла посаду  помічниці директорки хлібозаводу. От тоді довідалася, якою керівницею є моя бабуся. На роботі вона була дуже вимогливою, навіть часом надто суворою. Інколи здавалося, що потрібно бути м’якшою.  Але тепер і я застосовую її методи керування. Переймала її ставлення до обов’язків, до управління процесами, до розв’язання виробничих проблем, адже моє робоче місце було у її кабінеті. У цьому кабінеті», – ділиться моя співрозмовниця.

Через півтора року акціонери на зборах прийняли одноголосне рішення про призначення Наталії Дяченко на посаду директорки.

«Скажу відверто – рішення було неочікуваним. Та мене тоді дуже підтримала уся родина, батьки, чоловік, бабуся», – каже жінка.

Наталія Борисівна заповзятливо узялася розвивати, оновлювати, модернізувати підприємство, а її радницею була Наталія Іванівна. Став поповнюватися асортимент випічки, зараз за прайсом налічується понад сто найменувань продукції, багато позицій випікаються у певні періоди. Загалом щодня на заводі виготовляють від 30 до 40 видів хлібобулочних виробів. Нова директорка стала урізноманітнювати сорти хліба, який випікався, тож невдовзі на полицях магазинів з’явився висівковий, заварний, тостовий хліб, багети і батони молочні, круасани, булочки з різними начинками.

Щороку до Великодня колектив підприємства випікає паски, які є одним із найдавніших символів Воскресіння Христового.

«Ми долали виклики пов’язані з ковідом, а згодом почалася війна. Довелося приймати серйозні рішення про забезпечення населення хлібом у перші тижні повномасштабного вторгнення, а згодом – про цілодобову роботу підприємства під час блекаутів. Ми відгукуємося на усі прохання щодо передачі хлібобулочних виробів воїнам на схід, для населення звільнених Бучі та Ірпеня, на постраждалу від затоплення Херсонщину… Нині відчуваємо нестачу кадрів, потребуємо кваліфікованих спеціалістів та працівників цеху. Постали нові виклики, та мусимо їх подолати», – каже Наталія Борисівна.

Попри все директорка не зупиняється на досягнутому. Проводить ребрендинг чотирьох магазинів від хлібозаводу, а нещодавно відкрила п’ятий – бургерну. Ними опікується брат Ігор. Також дещо урізноманітнилася продукція. Тепер в окремому цеху заводу працівники створюють кондитерські вироби – еклери, макарони та інші тістечка, а очолює цей напрям сестра Ольга.

На заводі поділу посад на «чоловічі» і «жіночі» немає

Цікавлюся у пані Наталії, чи стикалася вона у своїй професійній діяльності з упередженнями та гендерними стереотипами?

«Ставши керівницею підприємства у 25 років, я зіткнулася з нелегкими викликами стосовно управління виробництвом. Але жодних упереджень у ставленні до мене як директорки не було», – каже Наталія Борисівна і зазначає, що зараз колектив, наче одна велика родина, де цінують і поважають кожного, готові один одного підтримати, вразі потреби – допомогти.

Трудиться на хлібозаводі близько сотні жінок і до 30 чоловіків. Поділу на чоловічі і жіночі посади тут немає, адже керівниця переконана, що професія не має статі.

«Ми боремося зі стереотипами і залюбки надаємо робоче місце і жінкам, і чоловікам, які мають бажання працювати на певній посаді. У нас водійкою деякий час працювала жінка. Раніше було поширене явище, що біля печі трудилися лише жінки, а тепер тут працюють і чоловіки. Так само чомусь повелося, що експедиторками були жінки, тобто вони видавали продукцію, то зараз цю посаду обіймають і чоловіки», – каже директорка.

Валентина ТИНЕНСЬКА

 

 

Коментарі
Теги: жінки-керівниці, хлібозавод
Поділитися
Головні новини
Реклама
keyboard_arrow_up