Скільки не вивчай рідний край, все одно знайдуться незнані цікаві місцини. Не зраджуючи своїй традиції, колектив «Слова правди» після Дня журналіста знову вирушив у мандрівку містами і містечками Великої Волині. Резиденції князів Радзивилів, колиска Євангелія, на якому присягають українські Президенти, родинне гніздо «українського поляка» В’ячеслава Липинського – це далеко не все, що ми відвідали під час одноденної поїздки. Ми піднімалися крученими сходами, на які колись ступала лише княжа нога, аж на вершечок високої вежі, проходили через Тунель Кохання і занурювалися у прохолоду давньоруського дому. Запрошуємо і вас, дорогі читачі, у віртуальну мандрівку за цим маршрутом.
Де народилося Пересопницьке Євангеліє
На цьому древньому фоліанті, який є, без сумніву, шедевром книжного мистецтва, складали присягу на вірність українському народу усі без винятку Президенти України. Багато оздоблена розкішними мініатюрами, написана вишуканим пізнім уставом, ця книга особлива не лише своїм високохудожнім виконанням і розмірами (380 х 240 мм, 482 аркуші, 9,3 кг), а й тим, що є єдиним перекладом Святого Письма на староруську, цебто давньоукраїнську мову. Більшість часу перекладачі і переписувачі Михайло Василевич та архімандрит Григорій працювали над Євангелієм у монастирі в Пересопниці. Нині це невелике село на 120 чоловік, але саме тут діє потужний культурно-археологічний комплекс, до якого ми й вирішили навідатися.
Дорога із Клевані до Пересопниці ллється рівно і гладенько, неначе пісня. Але із пісні слів не викинеш: вчителька місцевої школи, яку ми підвозимо до сусіднього села, розповідає, що дороги поклали «регіонали», коли тодішній президент Янукович їхав відкривати комплекс у Пересопниці. Уже пізніше дізнаємося, що і весь комплекс (а це – музей-пантеон, реконструкції оборонних веж і типових давньоруських дворів), який будували «з нуля», і дороги зробили усього за… три з половиною місяці.
Незвична будівля музею помітна здалеку. Споруджена вона за проектом рівненського архітектора Віктора Ковальчука. Триярусна, із кількома оглядовими майданчиками і скульптурним зображенням творців-переписувачів Євангелія, за формою вона має нагадувати розгорнуту книгу і запалену свічку. До музею ми приїжджаємо за півгодини до відкриття, тож маємо час оглянути територію – а тут є на що подивитися.
Майже у чистому полі розкидані цікаві об’єкти, споруджені у «давньоруському стилі». Оточена фігурним дерев’яним парканом територія ярмарку наразі заросла травою. Тут, а також на сцені, оздобленій невисокими вежами, від січня по листопад відбуваються різноманітні фестивалі. Дорогою до неї натрапляємо на муляж садиби ХІІ століття – саме так, за уявленнями істориків, виглядала господа заможного жителя Пересопниці – складена з дерев’яних брусів хата з маленькими віконцями і глиняною піччю всередині, господарські будівлі, місце для зберігання сіна і криниця із «журавлем». У півмороку світлиці ховається постать воїна, вбраного в давньоруські обладунки, а під стінами і на столі можна побачити домашнє начиння.
Трохи далі кам’яний хрест на місці середньовічного поховання береже спокій полеглих у бою дружинників князя. А по той бік траси, углиб села, височіють вежі Зрубної стіни – фрагменту захисних укріплень княжої Пересопниці. Звісно, це теж лише муляж, та виглядає ефектно. В один голос видихаємо: «От би і нам у Володимирі таке…»
Зберігач фондів музею Оксана Чапайло проводить для нас екскурсію спершу археологічним музеєм, де ми дізнаємося про те, як жили люди на території сучасної Пересопниці, розглядаємо знахідки – від крем’яних скребків і кам’яних сокир до хрестиків і застібок з одягу заможних пересопничан. Серед портретів дослідників, які вивчали цей край, помічаємо знайоме обличчя– нашого земляка Олександра Цинкаловського. Втім, каже наша екскурсовод, археологи дослідили лише незначну частину території, ще навіть монастир, де переписувалося Євангеліє, не віднайшли, тож попереду – нові наукові відкриття.
У залі музею української Першокниги – Пересопницького Євангелія –маємо змогу помилуватися щедро оздобленим виданням. Щоправда, факсимільного, яке і за матеріалом сторінок, і за виглядом максимально наближене до оригіналу. Справжня книга уже багато літ зберігається в Національній бібліотеці ім. В.Вернадського і забирається звідти лише на інавгурацію Президента.
Тут же дізнаємося, що замовницею створення цього перекладу, по-королівськи оформленого в розкішну книгу, була княгиня Анастасія Заславська. Фоліант певний час зберігався у Пересопницькому монастирі, а потім роками переходив із рук у руки. Не всі могли оцінити важливість книги, та серед таких поціновувачів був, зокрема, гетьман Іван Мазепа, який згодом подарував її Переяславському єпископському престолу. Звідти Пересопницьке Євангеліє помандрувало у Полтаву, побувало в Санкт-Петербурзі й Уфі, а від грудня 1947 року осіло в Києві.
З Тунелю Кохання у руїни замку Чарторийських
Найромантичніший куточок України, чарівний Тунель Кохання у Клевані манить до себе закоханих з усього світу. Найкращі фотографи фіксують цей феномен природи на своїх знімках у будь-яку пору року. А японського режисера АкійошіІмадзакі він надихнув на романтичну драму «Клевань: Тунель Кохання». Це місце, яке створила сама природа, переплівши крони дерев над вузеньким коридором, через який пролягають залізничні колії, зачаровує навіть на світлинах. Як він вплине на нас наяву?
На підході до Тунелю уже чекають спраглих любовної магії закоханих підприємливі жіночки і чоловіки із лотками з сувенірним крамом. Чого тут тільки немає – і брелоки, й магніти, і вигадливі чашки ручної роботи. На жаль, у них відсутня єдина справді потрібна річ – спрей від комарів. І дарма, адже заходити до Тунелю, не подбавши про захист від кровососів, – значить зробити прикру помилку.
Натовпи туристів і кусючих комарів заважають відчути неповторну атмосферу Тунелю Кохання і насолодитися прогулянкою. Ба навіть фото псують – перші несподівано вигулькують перед камерою, а другі – обсідають руки й обличчя саме тоді, коли нагодишся клацнути «селфі». Втім, якщо набратися терпіння і трішки прогулятися по зеленому коридору (а його протяжність – близько шести кілометрів), то можна і красивий кадр зробити, і зануритися у неповторну атмосферу. І якщо ви читали у дитинстві казкові історії про чарівника зі Смарагдового міста, то вмить перенесетеся у цей край і відчуєте, як зелена магія природи огортає вас і веде у незнані краї.
Але час рухатися до наступної Клеванської цікавинки – замку князів Чарторийських. Закладений у 1475 році як фортеця, у 1561 році це був міцний фортифікаційний комплекс, покликаний захищати князів від ворогів. Та резиденцією Чарторийських він так і не став – спершу там оселилися єзуїти і влаштували колегіум, а на зламі ХVIII-XIX століть замок стояв пусткою. У подальші епохи в ньому знаходили прихисток різні навчальні заклади, від польської гімназії до радянського ПТУ. Між тим, у воєнні роки тут була тюрма НКВД. А потім міцну будівлю віддали часові на поталу…
Схований від очей випадкових перехожих, замок, попри свій понівечений стан, вражає і дивує. Його руїни схожі на скелет великого дракона – де-не-де ще блищить кольорова луска, де-не-де визирає хребет, а крізь ребра видно синє-синє небо, яке легко сплутати з морем. Примруживши очі, можна уявити, як просторим подвір’ям походжали пишно вбрані вельможі, бряжчали зброєю воїни і співали тужливих пісень заїжджі менестрелі. Та варто розплющити очі – і переповнюєшся сумом і розчаруванням. Бо Клеванський замок вмирає, і навряд чи хтось його порятує.
Олицька готика
Мало хто знає, що поблизу Клевані є іще один незвичайний і романтичний природний тунель. Тільки уже не залізничний, а автомобільний. Ми в’їжжаємо до нього, прямуючи в резиденцію Радзивилів, що в містечку Олика. Обабіч вимощеної п’ятикутною, ще князівською бруківкою дороги ростуть дерева, крони яких обіймається над головами подорожніх. Так само ніжно і романтично, як і в Тунелі Кохання, тільки тут більше світла, простору і жодних комарів! Мощений шлях веде аж до в’їздної Луцької брами, що єдина збереглася від захисних мурів, які оточували Олику. Нині у цій історичній пам’ятці розмістився… магазин.
Замок Радзивилів зберігся набагато ліпше. Вхід до резиденції охороняє глибокий рів і височенні похмурі дерева, а їхні вартові, хрипкоголосі чорні ворони надають цьому місцю містичної атмосфери. І мимоволі здається, що ми потрапили у моторошний голлівудський жахастик. Тим паче, що знаємо: за високою брамою – не княжі хороми, а палати психіатричної лікарні. Тож попри спеку по спині проходить легенький холодок.
Але, минувши браму і поступившись дорогою автомобілю «швидкої», виходимо на просторе, залите сонцем подвір’я. Величезний замок, у якому, за спогадами сучасників Радзивилів, було 360 кімнат, обіймає його зусібіч. Замок у різні часи перебудовувався, певний час над ним працював сам Зигмунд Горголевський, автор проекту Львівського оперного театру. У часи Другої світової під час великої пожежі приміщення сильно вигоріли. А в середині 1950-х років у руїнах облаштували Волинську обласну психіатричну лікарню – і вона там перебуває й досі.
Нині важко сказати, що тут відреставроване, а що лишилося з давніх часів: он черепицю, вочевидь, облизав вогонь тої страшної пожежі, і вона, почорніла і замурзана, контрастує зі свіжовибіленим і пофарбованим парадним входом. Але оглянути усі закутки комплексу, який має статус «обмежено відкритого», ми не можемо. Та й на екскурсію сподіватися годі, тож, намилувавшись красивим архітектурним ансамблем прямуємо до ще однієї «готичної» пам’ятки – колегіального костелу Святої Трійці.
Насправді ця велична споруда збудована у стилі бароко. Пошарпаний вітрами-дощами фасад, до створення якого доклали своїх сил і таланту італійські архітектори БенедеттоМоллі та ДжованніМаліверна і скульптори Мельхіор Ерленберг і МіхалГерманус, хоч і втратив свій первісний полиск, та досі вражає заїжджих мандрівників оздобою, статуями святих, схованими у нішах, таємничими напівстертими написами латиною. Недарма у час розквіту цей костел вважали найгарнішим храмом Волині! Нині тут діє римо-католицька парафія, а будівлю потихеньку реставрують, починаючи із тильного боку, де менше оздоби і легше виконувати роботи.
Коли обходиш костельні мури, мимоволі згадуєш біблійну історію про те, як Ісус Христос вигнав торговців із храму. Вони далеко не пішли і розклали свій крам просто під його стінами. Певно, цим сюжетом надихаються і дрібні бізнесмени Олики, які облаштували базар безпосередньо під огорожею костелу. Рум’яні копчені ковбаси і барвиста мереживна білизна вигідно вирізняються на тлі сірих мурів. А на непідготовленого глядача цей контраст справляє дивне і незабутнє враження.
Чи легко подолати «княжі» сходи, піднімаючись на вежу?
Майже кожен волинянин бодай раз бував у Луцькому замку. Але замок Любарта цікавий тим, що до нього можна повертатися знову і знову, і щоразу відкривати нову сторінку його історії. Цього разу, прослухавши легку і цікаву розповідь нашої екскурсовода про те, як будувався і змінювався замок, ми вирішили «підкорити» одну з його вершин – В’їзну вежу, яка внесена до списку «Семи чудес України». Вузькими, крутими, закрученими спіраллю сходинами ми подерлися вгору, на 28 метрів ближче до неба, аби подивитися на Луцьк із висоти пташиного польоту.
Здавалося б, нічого важкого у цьому немає: тримайся за поручні, дивися під ноги й обережно ними ступай. От тільки поручні є з одного боку, та й то не всюди, сходинки вузькі, на пів-ноги, ще й різної висоти. Тож шлях нагору виявився ще тим випробовуванням. Тим часом наша гід, коли ми зупинилися у залі другого поверху вежі перепочити, пояснила, що така конструкція – не для того, щоб зекономити простір чи познущатися над відвідувачами замку, а для того, аби захиститися від ворога: «Коли воїн у повному обладунку, що додавав кілограмів 30 ваги, намагався видертися по цих сходах, то досить було штовхнути згори його ногою, як він летів сторчголов аж донизу». «А якщо ви стомилися від підйому «княжими» сходами, то я просто скажу, що ті, які призначені для воїнів, котрі охороняли замок, удвічі вужчі, крутіші і не мають поручнів», – усміхається дівчина.
Кожен поверх В’їзної вежі має велику залу, в якій діють постійні виставки. На одному поверсі – гравюри, мапи й світлини, які дають уявлення про стародавній Луцьк. На іншому –різноманітні ключі від замкових брам і кімнат, деякі – велетенського розміру. Ще на одному – виставка незвичайний кованих скульптур волинського майстра Віктора Семенюка. Тут – і папуга на гойдалці, і коник-стрибунець, який читає газету «Волинь», і голова дракона. Колись усі ці вироби викупив Ігор Палиця і подарував Луцькому замку.
Краєвид, який відкривається з вершечка В’їзної вежі, вартий усіх зусиль, яких довелося докласти, щоб піднятися сюди. Перед нами, немов на долоні, – Старе місто з його монастирями, костелами і кірхами. А ще – парки, і тоненька смужечка Стиру, і багатоповерхівки, які з такої висоти видаються іграшковими. І безмір синього неба над головою…
Родове гніздо Липинських
До музею-садиби В’ячеслава Липинського у Затурцях під’їжджаємо через годину після його закриття, уже ні на що особливо не розраховуючи. Але вирішуємо бодай поглянути на дім, в якому зростав цей видатний «польський українець». Та на нас чекає несподіванка: співробітниця музею Віра Чопко погоджується відчинити його і провести екскурсію.
Цей заклад – єдиний у світі меморіальний музей людини, яка сама обрала бути українцем. Народжений у сім’ї польських шляхтян Ліпінських, юний Вацлав під час університетського навчання зрозумів, що почувається більше українцем, аніж поляком, взяв собі ім’я В’ячеслав і закликав усіх, хто живе в Україні, незалежно від походження, дбати про її добробут і працювати над її розбудовою.
Про еволюцію поглядів Липинського, його ключові праці, службу у війську, нещасливий шлюб із краків’янкою Казимирою, участь в роботі уряду Гетьмана Скоропадського, хворобу і смерть далеко від рідних цікаво і невимушено розповіла нам пані Віра. Та історія, яку береже музей, стосується не лише В’ячеслава, а й усієї родини – зокрема, його брата Станіслава, успішного агронома-селекціонера, діти якого зробили вагомий внесок у розвиток рільничої справи і медицини у Польщі. Дізналися ми і про лихоліття, які випали на долю самого будинку, який після Першої світової війни власникам довелося відбудовувати після пожежі, а через кількадесят років – уже музейникам рятувати унікальну будівлю від наслідків «господарювання» радянської влади.
Листи, нотатки, книги, фотографії – це лише одна частина експозиції музею. Іншу складають предмети, що мовби примандрували із тієї епохи, коли тут жили Липинські, – фотелі, канапи, шафи і комоди, які допомагають відчути атмосферу шляхтянської оселі. Серед них лише одна річ, якою користувався сам В’ячеслав – столик для написання листів.
«Зараз нам важко уявити, що для цього потрібен спеціальний стіл, – каже пані Віра, – але зважаючи на те, яке насичене листування вів Липинський з десятками адресатів з різних країн, за цим столом він проводив чимало часу».
А на закінчення екскурсії на нас чекав приємний «привіт» з рідного Володимира: саме у час наших відвідин в одному із залів музею експонувалися писанки володимирської майстрині Оксани Білик.
Віталіна МАКАРИК.
