Новини

Жителів якого села на Волині називають «литваками» та «гродненцями»

Головне, Громади, Репортаж, Устилузька
2411 переглядів

У Микитичах вирує життя. Тут ошатні будинки і працьовиті люди. З поміж усіх сіл коритницької сторони саме вони виглядають жвавими. Востаннє я тут була більше десяти років тому, коли це село, ще було центром однойменної сільської ради, його люди вчилися обробляти паї, заробляли із здачі молока та часто їздили на заробітки до Польщі. Тепер Микитичі – частина Устилузької громади і центр старостинського округу. А ще вони не занепали,  а навпаки – розвинулися.

Погоду на свою чергову поїздку вибрали дуже «вдало». Ще в Устилузі нас наздогнали чорні дощові хмари. І саме тут на виїзді з містечка, підбираємо військового, який прямує дорогою по болоті. Чоловік радо сідає у машину і тішиться, що ми їдемо саме в його Микитичі, адже маршрутку ще довго чекати. Неквапливо розповідає про себе, каже, що він не корінний житель, а купили з дружиною тут хату. Село йому подобається. Для чоловіка військова справа є звичною, адже він професійний військовий. Має гарний голос і таку саму зовнішність. Розповідає про жахи війни, про втрати друзів, про важкі бої… У нього в очах стільки болю та смутку, але на останок посміхається і впевнено каже: «Вистоїмо»! Ми дякуємо йому за розмову і за захист та прямуємо до старостинського осередку.

Яблука, спаржа і подолане безробіття

У старостинстві спілкуємося з Ігорем Кушнірчуком. Це нині він староста, а в минулому кілька десятків років присвятив волинським лісам, працюючи у лісництві. Наша некваплива бесіда точиться навколо місцевих проблем та війни.

Староста Ігор Кушнірчук

-У лютому минулого року відкрили школу, тобто почали очне навчання, але перед цим зробили нове укриття на що було витрачено до пів мільйона гривень, – розпочинає розмову пан Ігор. – Так само зробили укриття в садочку. Школу відвідує 53 учні, а садочок 18 вихованців. Клуб у нас був аварійний. Його списали та розібрали. Планувалося будівництво нового, але наразі в пріоритеті – перемогти ворога.

Школа у Микитичах – добротна з креативним директором Валерієм Степанюком на чолі. У минулому році за грантові кошти облаштували ігрову кімнати придбали бігову доріжку, степер, гребний тренажер, шведську стінку, велотренажер, а ще гантелі, м’ячі та чимало іншого інвентаря.

Нині у Микитичах мешкає 232 людини. Тут невелика народжуваність, до прикладу у 2023 році народилась лише одна дитина. В селі є магазин та ФАП, а ще ту є те, чого немає в інших селах віддалених від міста – багато робочих місць. Більшість з них надають місцеві фермери. До прикладу, «Володимирські сади» спеціалізуються на вирощуванні яблук. Роботою забезпечують агрофірми Миколи Юнака та Сергія Матишейка, а ще підприємці Демчук та Матичук. На території старостинства у селі Новини вирощують голландські сорти зеленої, білої та фіолетової спаржі. Цей продукт почав кілька років тому садити Олександр Сидорчук і нині «Спаржа Волині» замінила італійську в деяких дорогих київських ресторанах.

Запитую пана Ігоря як старостинський округ приймав переселенців?

-На перших порах у нас було біля 150 людей, яких війна вигнала з власних домівок.  З Бучі, Краматорська, Житомирської та Донецької областей, півдня України. Днями-ночами люди їхали. Дуже допомагав з гуманітарною допомогою та продуктами Микола Юнак. Була навіть багатодітна сім’я з 30 людей, яка згодом виїхала в Німеччину. Через те, що по селах багато хат стояли пустками ми мали можливість розселяти переселенців. Різні люди були, наприклад, бізнесмени з Донецької області не захотіли жити в гуртожитку в Коритниці, а поїхали в готель. Після того як звільнили Київщину, Житомирщину, Чернігівщину, Сумщину всі повиїжджали додому. Зараз у нас фактично переселенці двоє людей.

Микитляни чи гродненці?

Яка історія села Микитині, коли воно виникло – сказати важко. Про сиву давнину та минувшину тут мало знають. Мабуть тому, що більшість старожилів села не є його корінними жителями. У селі стверджують, що назву йому дав пан на ім’я Микита. Ким він був, коли жив і що, окрім назви ще дав селу – невідомо. Скупі відомості про Микитичі знаходимо  і у відомого дослідника, краєзнавця професора Цинкаловського, який пише, що на початку ХХ століття в селі було до двохсот будинків і до трьохсот жителів. Були тут і свої кутки з цікавими назвами: Майорці, Особняки, Павлівщина, Середці. У селі колись була корчма і водяний млин.

-Микитичі не були гміною, – розповідає нам наукова співробітниця Державного історико-культурного заповідника «Стародавній Володимир» Орися Вознюк, – Вони входили у склад Коритницької гміни, Володимирського повіту. Село умовно поділялося на три великі кутки. Про це йдеться у «Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich». Село поділялося власне на Микитичі, Микитичі Спірні та Забруджя. Не можна й впевнено говорити, що тут переважало польське населення. До парафії у костелі, який розміщувався в Стенжаричах у 1939 році відносилося всього 12 родин: Грабовські, Масловські, Червінські, Беднари, Дрозди, Лушчикевичі, Осучовські, Уланські і т.д.

У Микитичах немає визначних пам’яток, та є тут один особливий пам’ятник на кладовищі. Старий, йому більш як 130 років. Але в чудовому стані. Якщо вдуматися, то він свідок життя Микитич у чотирьох державах. Спорудили його над могилою Платона та Марії Мельникових, написи на ньому російською, що не дивно, адже в кінці ХІХ століття Волинь входила до складу царської росії. І написано там наступне: «Достойнейшим родителям от признательних детей». На жаль, ні староста, ні заступник директора місцевої школи Олександр Кришпот не мають відомостей про те, хто ж були такі ці Мельникові.

Пам’ятник Мельниковим

Втім, пан Олександр ділиться історією самих Микитич. Її дбайливо зібрали учні місцевої школи. Менше покоління розпитало старше і написало для наступного покоління історію села.

Микитлян називають двома словами: «литваками» та «гродненцями». Звідки пішли ці прізвизька розповіла Анастасія Ляснюк. Не усі жителі Микитич з діда-прадіда корінні жителі села. Був час, коли пан, який володів Микитичами, виявився гульвісою: заклав землі в банку, гроші розпустив на різні забави, гулянки та подорожі і збанкротував. Тоді в 1905 році жителі Гродненської губернії, що була під владою, Литви, викупили цю землю і переселилися сюди жити. Це були сімї:  Малецьких, Оліфіруків, Бичуків, Степанюків, Карпешків. А корінні микитляни – це Кондратюки, Криштопи, Мисанюки, Семенюки, Остапюки.

Олександр Кришпот

Спочатку корінні жителі не дружелюбно, а іноді навіть вороже ставилися до переселенців. Адже їм теж хотілося придбати ласий шматок землі. Та не було грошей. Потім дівчата і хлопці закохувалися, одружувалися і родини корінних жителів та переселенців поріднилися, а неприязнь забулася.

Жити поряд з природою

А знаєте, яке найбільше, найцінніше багатство віддалених сіл? Люди! Вони не такі як у приміських селах, вони – кращі, щиріші, добріші, простіші і надзвичайно відкриті для спілкування. Тут вам кожен розкаже, навіть сумно зітхаючи, як йому живеться, неодмінно похвалить односельців і навіть розкриє таємниці грибних місць.  А гриби та ягоди тут родять щедро. Ліси, якими оточене це віддалене село, дарують йому все своє багатство. У селі звикли жити поряд з природою. Тут нікого не здивуєш вужами, які заповзають до будинків чи слідами диких кабанів на городах.

Сільська школа

Сімдесяти восьмирічна Євгенія Семенюк 12 років крутить педалі велосипеда, поспішаючи до храму у Стенжаричах. Стільки років вона служить касиром у церкві. Привітно зустрічає, кличе на чай. Жінка неймовірно втішена тим, що її онук отримав армійську відпустку і на кілька днів завітав до неї в гості. Каже, що наче відчувала, що до неї завітають ще якісь гості, тому спекла торт. П’ємо чай та смакуємо солодким тортом.

Пані Євгенія посміхається і соромиться про себе розповідати, каже, що проста жінка і не має чим похвалитися. Але смакуючи торт і сидячи в красивій, світлій оселі, кажемо їй, що не віримо. Все життя Євгенії пройшло за прилавком місцевого магазина. Збудували його у 1950 році і 38 років вона працювала продавцем. Її чоловік трудився у  місцевому колгоспі механізатором.

-Він у мене отримав «Знак пошани», але, на жаль помер 40 років тому. Так, от я тепер за ту його відзнаку маю пару гривень до пенсії.

Запитуємо за пам’ятник Мельниковим, але жінка лише робить припущення, що він міг бути багатою людиною, місцевим паном. Додає, що їхніх нащадків у селі немає, а прибирають могилу місцеві жителі, бо захоплюються написом від дітей Платона та Марії.

На прощання, пані Євгенія знову дарує нам свою чарівну посмішку і каже, що як будемо проїжджати через Микитичі, то щоб завжди заїжджали до неї, а якщо ще й подзвонимо за день до того, то торт обов’язково буде.

Ярослава КОЛОСКОВА

Коментарі
Теги: Ігор Кушнірчук, Микитичі
Поділитися
Головні новини
Реклама
keyboard_arrow_up