У цій публікації спробуємо на основі доступних інформаційно-історичних джерел проаналізувати окремі етапи середньовічної історії нашого міста. Отже поговоримо про магдебурзьке право, яким керувалися у старій столиці королівства або князівства – Володимирі. Є декілька версій чи навіть гіпотез про цю юридичну середньовічну норму – всі вони різні і не мають чіткої прив’язки до певної дати.
Витоки цього права йдуть з міста Магдебурга, першого середньовічного міста у Європі, де у 1188 році запроваджено вільне від феодалів, місцеве управління громадою населеного пункту. Досить таки зрозуміло роз’яснив засади магдебургського права історик Михайло Грушевський на прикладі грамоти, наданої місту Львів:
«…Ми, ( король, князь), надаємо місту німецьке право, зване магдебурзьким, уневажаючи всі закони руські й всяки руські практики й всякі інші, як би вони не звалися, що звичайно входять у суперечність і перешкоджають німецькому праву. Окрім того, ми увільняємо місто і всіх його осадників від юрисдикції воєвод, каштелянів, судей, підсудків, їхніх урядників і взагалі від усяких властей, як би вони не звалися. Так, що горожани, запізнані в яких небуть справах…. – навіть як злодійство, підпал, пролиттє крови….й инші такі злочини – не будуть обов’язані ні предким відповідати, ані їх карам підлягати, тільки горожанин має відповідати перед своїм війтом, а війт перед нами (королем)… Війту ж даємо повну й цілковиту власть в справах карних чи яких иньшіх, відповідно до німецького права. Як воно вимагає й каже».
У тлумаченні основних засад цього права згадуються вже міські урядовці, приміром, війт, лавники, а не одноосібне і не авторитарне князівське правління. Згідно з таким правом відповідний імунітет у другій половині 13 століття отримав, напевне, і Володимир. Тут варта уваги така подія як привселюдне читання грамоти на правління перед жителями міста в Успенській церкві. У грудні 1289 року, помираючи бездітним, князь володимирський і галицький Володимир Василькович заповідає управління об’єднаним князівством своєму двоюрідному братові луцькому князю Мстиславу Даниловичу. Грамоту з цього приводу зачитано в головній, кафедральній церкві Володимира перед громадою міста – «…князь Мстислав скликав бояр володимирських і містичів руси і німців та перед ними наказав прочитати грамоту Володимира». Термін «містич», який прослідковується у Галицько-Волинському літописі, означає громадянин міста. Після смерті князя згадується громада міста Володимира, котра сумувала за втратою правителя. Отут і ми розуміємо, що згідно з літописами, у Володимирі проживали багато іноземців, яких запрошували місцеві правителі для торгівлі, військової, інженерної справи тощо. І всі ці іноземці (незалежно від віросповідання, бо у місті толерантно ставилися до віри) повинні мати права, рівні з іншими громадянами. Тобто вони підпадали під відповідну юрисдикцію. Відкидати основи магдебурзького права у старій столиці не варто.
Українська історіографія володіє малою кількістю документального матеріалу до вказаного періоду, через що чимало істориків минулого для вивчення цього питання аналізували польські та інші європейські джерела середніх віків. Денис Зубрицький, український історик 19 століття, на підставі старопольских записів, згадував, що у Володимирі за правління Володимира Васильковича були війти німецькі, радники (згідно з магдебурзьким правом). Дослідник вказує у своїх працях на деякі моменти щодо цього права на території Волинсько-Галицького князівства вже у другій половині 13 століття. Волинська гілка династії Рюриковичів надзвичайно тісно переплетена з королівськими династіями тогочасної Європи. Відповідно, бачачи міські устрої у тогочасних середньовічних міста, волинсько-галицькі князі-королі також вводили нові звичаї як у торговельних стосунках, так і політичних, даючи містам, зокрема Володимиру, можливість управляти самостійно – призначали війтів, котрі керувалися вже не звичаєвими правами, а окремими елементами магдебурзького права.
Звісно, через гроші та зброю Володимир, а, можливо, інші міста нашого краю у 13 столітті крок за кроком здобували від феодалів незалежність в управлінні та через сильну князівську (королівську) владу отримували імунітет у вигляді міського самоуправління. Іноземні фактори у Володимирі були дуже потрібні, бо німці чи французи приносили місту інвестиції. Аби це іноземне срібло та золото залишилося в тодішній Волинсько-Галицькій державі (королівстві), необхідні були нові правила та закони. Завдяки цьому будувалися великі перевалочні склади на Лузі та Турії на початку 14 століття. У навігацію великими човнами по цих річках місцеві товари та продукція мандрували до Європи та Києва. Взимку для цього використовувався великий санний шлях до Замостя та Любліна.
Важливими були торговельні контакти володимирських купців з польським Торунем. Це місто приваблювало королів (князів) Волинсько-Галицької держави тим, що мало добрі контакти з рицарським Тевтонським та орденом Тампілєрів, ліквідованим у 1312 році. А військові, рицарські ордени для Волині були своєрідною кадровою скарбницею. Бо служили в них як місцеві рицарі та дрібні феодали, так і сини тодішніх європейських володарів та династій. Подібна кількарічна служба приносила зміни в устрій та тактику військової справи, зокрема у фортифікації на волинських землях. У 13 столітті рицарі ліквідованого папою римським ордену Тампілєрів розташовувалися військовою залогою у Луківському замку.
Як приклад, можна навести фрагмент документу з канцелярії міста Володимира. Написаний 9 серпня 1316 року зі зверненням до вельмишановного пана …брата Карла з Тревері, до великого магістра ордену шпиталю Святої Марії Тевтонського дому в Єрусалимі та інших братів цього визнання у Прусії, запис декларує про те, що князі усієї землі Русі, Галичини і Володимирщини Андрій і Лев Юрійовичі, продовжуючи традиції добросусідських відносин, на прохання племінника Сігегарда Шварцбурзького, висловлюють пруському великому Магістру Тевтонського Ордену Карлові з Тревері (Трірському) та всім рицарям прихильність і дають слово жити з ними у щирій дружбі, а на випадок потреби захищати їх народ і володіння від татар… У 1316 році брати вступили у право володіння королівством Володимирщини та Галичини, і цією грамотою підтверджувалися давні дипломатичні стосунки. В останніх рядках зазначено, що документ звершено і дано у Володимирі. …Actum et datum in Lademiria.
Нині цяграмота зберігається у Таємному державному архіві пруської спадщини у Берліні.
Напевне, не варто втомлювати наших читачів детальними аналізами та розглядом документів 14 століття з канцелярії володимирських князів (королів). Ліпше зосередити увагу на надзвичайно цікавій грамоті 1324 року, яка підтверджує думку дослідників українського середньовіччя про те, що володимирчани за літописними згадками вже у другій половині 13 століття користувалися магдебурзьким правом, зважаючи на згадане давнє літописне про читання в Успенській церкві Володимира – «…і містичі Русі, і німці, і наказав перед ними всіма читати грамоту».
Розгляд документу розпочнемо з печатки міста Володимира, яка не кріпилася внизу аркуша паперу на шнурівці, а знаходилася зовні, як засіб для опечатування. Відтиснута у восковій кустодії, вона має однобічне зображення – постать Юрія-переможця на коні, який вбиває змія списом. Навколо Юрія розміщено два концентричних кола, між якими вміщено напис – легенду. Збереглася на печатці в колі тільки латинська літера D. Дослідники за розмірами та відтисками відтворили легенду у трьох варіантах. Ось два з них – sigillum civitatis ladimiriensis – у перекладі з латині «печатка міста Володимира» або sigillum civium ladimiriensium – «печатка громадян володимирських».
Текст документу теж цікавий та заслуговує на те, аби його прочитали містяни теперішнього Володимира. До речі, це найкращий та найповніший переклад з латини на українську на противагу тим, що мені траплялися.
«Шановним мужам і визначним панам радникам і громаді у Штральзунді – радники і громада міста Володимира засвідчують свою вірність, також схильність до всього та готовність.
Хай буде відомо вам, у нашій присутності було висловлено протест у тому, що Бертрам Русин і Микола, пред’явник цього документа, наші брати та співгромадяни, мали на судні, що недавно через загрозу льоду затонуло у межах володаря Ругії, 34 сувої сукна, серед них 14 іпренських, інші – дорненські та попренські. Їх придбав собі цей же Микола у Фландрії і склав на згаданому судні, щоб перевести, поклавшись на свою долю та успіх. Ці сукна були їхніми, і нічиїми іншими, як тоді так і тепер є; до того ж ці Бертрам і Микола тоді були, як і тепер є, нашими найвидатнішими громадянами. Крім них, ви й до нас повинні мати непохитну і певну повагу. Для засвідчення цієї справи до теперішнього документу підвішено нашу печатку. Гаряче просимо, з огляду на справедливість і з поваги до нашої постійної прихильності, щоб зволили розпорядитися та згадані сукна були безперешкодно і в цілості повернені до рук того ж Миколи та його названого брата .
Це й бажаємо з усією відданістю та вдячністю у вас та у всіх ваших – якщо буде така потреба,- з особливою до вас прихильністю.
Дано року Божого 1324, в Обрітення святого Христа” .
Нині цей лист зберігається у міському архіві міста Штральзунда.
Володимир СТЕМКОВСЬКИЙ,
директор міського історичного музей імені Омеляна Дверницького
