На головну Новини Золоті роки Мартинюків

Золоті роки Мартинюків

550

Того далекого листопадового дня мороз вже від обіду скував землю. Чорна рілля колгоспного поля за хатою робилась грудкуватою, твердою, поблискувала білесеньким інеєм. На стежці, що вела до хати від автобусної зупинки, час від часу з’являлись люди. Це гомінкою вервечкою сходились весільні гості до хати нареченої. Ішли пішки з автобуса чи з села, бо ж до хати був ще шмат дороги. Гучна музика, що линула з платівок радіоли, розносила звук сучасних на той час пісень на подвір’ї. Старший сват зі сватами ходили  селом і збирали запрошених гостей. Так було заведено: доки не прийдуть і не заберуть розкішний коровай або торт, то з хати сам ніхто не йшов. Зараз ця традиція канула в небуття, хіба хтось ще згадає.

Надворі сутеніло, швидко наставав вечір. Наречена вже вбрана в біле, як сніг, гіп’юрове плаття. Спеціально з Польщі родичі привезли тканину, а тут вже, у Володимирі, пошили. Довгий велюн, зібраний на маківці в ромашкову квітку з пацьорками-перлинками, доповнював стильність і строгість весільного одягу. Така мода була тоді. А гості все прибували. Нарешті крики: «Їдуть! Їдуть! Ось на повороті, чуєте: музики заграли!».

- реклама -

І дійсно дзвінкий бубон в такт із трубами вигравав мелодію весільного маршу. Там, біля зупинки автобуса, хтось поставив перепій. Люди дотримувалися весільних обрядів, традицій. Вони майже скрізь однакові, але в кожному селі чимось і відрізняються. Вантажна машина, вщент набита веселунами молодого, вже біля хати. І тут їм перепій-перепустка на подвір’я, викуп нареченої, читання «корони». Шум, гам, а музики виграють марші до кожного куплета.

Надворі вже темно, а молодята тільки вибирались до розпису. Так було заведено – врочисто, у клубі, але не в Зорі, а в Білині, бо там сільська рада, яка брала на себе такі обов’язки – реєструвати шлюби. Клуб був у колишньому костелі, після війни зробили сцену –  там і кіно, і концерти, і танці. Сама там виступала та й на танці ходила. Зараз у цій будівлі вже майже 30 років церква. А тоді про вінчання і мови ніхто не вів – церков не було в окрузі, а наречені – комсомольці. Не оберешся прочухана, а то і з роботи можна було полетіти.

Та що ж я не згадала, хто ж одружувався в такий врочистий для молодят та ще релігійний день? Бо якраз у суботу, 21 листопада 1971 року, п’ятдесят років тому, у день святого архістратига Михаїла, брали громадянський шлюб Михайло Мартинюк із Турівки та Валентина Лисюк із Зорі – моя рідненька старша сестричка. Обоє молодих людей познайомились на початку 1971 року, а раніше і не знали одне одного, хоч села були поряд. Міша щойно прийшов з армії, а Валя навчалась у медучилищі. Не в клубі познайомились, а в автобусі – одного разу обоє їхали коритницьким рейсом.

Молодий. У своєму селі жив Михайло з батьками, вчився у школах Турівки і Стенжарич, допомагав по господарству, навіть на ферму доводилось приходити – підсобляти мамі. Мама була дояркою, а батько – трактористом. В сім’ї виховувалося четверо дітей, Михайло – другий після брата. А потім – армія. Для кожного хлопця в ті радянські часи це було обов’язком ї. У Радянському Союзі не служили хіба ті, що хворіли. А так всі юнаки переходили цю дворічну обов’язкову школу змужніння і чоловічого гарту. Служба в Німеччині, як тоді казали «НДР». Багато хлопців в ці часи перешли через закордонні контингенти. Є про що Михайлу сьогодні розповісти. Імена, прізвища своїх начальників, друзів-однополчан згадує часто, а ще – цікаві епізоди служби. Через рік до нього в частину потрапляє служити і рідний брат Євген. Двом було легше – підтримували одне одного. Повернувшись із армії, Михайло влаштувався на роботу в райвідділ міліції. Тоді із задоволенням брали хлопців, які відслужили в армії, на службу в органи внутрішніх справ. Сам начальник міліції Софрон Кривенюк запросив хлопця. Був у Турівці у справах, побачив демобілізованого солдата і запропонував після того, як він побуває у військкоматі, зайти у райвідділ. Так Михайло пов’язав своє життя з міліцією. Робота ця приносила як матеріальне забезпечення, так і задоволення. А вийшов на пенсію, то продовжував працював в охоронній сфері – і на птахофабриці, як в державних, так і приватних структурах, де і зараз ще підробляє.

Молода. Валя Лисюк – гарненька, білявенька, кучерява дівчинка, дитинство і юність якої проходило у мальовничому селі Вєрув, біля Зорі, якого вже немає. Вчилась у школах в Пузові, Білині, Володимир-Волинській № 2, де здобула середню освіту . З дитинства мріяла стати медичкою. Так і сталось – вибір її випав на щойно відкрите медичне училище у Нововолинську. Вибрала фах акушера. Після закінчення працювала у Рогожанах, Новосілках. Коли вийшла заміж – перевелась поближче додому. Працювала патронажною медсестрою у Білині, у згодом у – санстанції міста, та більш як сорок років  – у районній лікарні у фізіотерапевтичному відділенні. Лише два роки тому, майже у 69 літ, полишила улюблену роботу і злагоджений роками дружній колектив «фізкабінетників».

Ось такі коротенькі віхи із життя героїв моєї публікації.

А що ж весілля? Я ж його не описала. З далеких тих років виринають тільки невеличкі спогади. Бо ж розкрутити свою сестру на розповідь – годі. Та хай буде ця стаття маленьким спогадом та сюрпризом для них.

Мої батьки напередодні весілля готували випічку, наїдки. Батько зарізав кабана. Звензили (коптили) ковбаси, бочок, пекли шинки, варили драглі, голубці, капусту, вінегрет. Страви всі на той час традиційні. Саме тільки набирався в моду салат «олів’є» – без нього не було застілля. Цілі миски нарізали, і він йшов «на ура». Желе, як такого не подавали, його ще ніхто тоді не робив, принаймні, в селах. А от на десерт подавали киселі – фруктові і молочно-вершкові з ваніліном. Добре пам’ятаю, як ми готували і розливали в тарілки, виносили на холод для застигання. Смачні були! Тоді була мода на торти. На весілля їх приносили багато. Хоч і ділили по шматку разом з короваєм для гостей, але й залишилось їх ще багато. Не повірите, замерзлі стояли у літній кухні ще довго. Ми їх на могоричі носили, бо і я виставлялась у конторі колгоспу, де працювала, і Валя, і їли самі майже до Нового року. Торти були майже усі стандартні – бісквітні, змазані масляним кремом, але смачні. Зазвичай купляли їх на весілля без замовлянь у кулінарії біля ресторану «Дружба». На другий день після обдарування молодих – так званого «перепою» і поділу короваю в молодої вибирались до молодого. Тут я не згадала, що наперепивали молодятам. Грошей мало т оді хто дарував. В основному штук 15 було скатертин на стіл, чайних сервізів кілька і багато комплектів склянок, трохи постелі. Ось такі подарунки були. Зв’язували все це добро у рядно, і лежало воно тиждень, доки молоді через тиждень –  на перезви знову з’явились у хаті.

Ще хочу доповнити цю весільну сповідь такими спогадами Михайла. Недавно я його запитала: «Чому ти, жених, приїхав так пізно, була вже ніч?». А він розповів: як вибирався з гостями до Валі, їхали двома вантажними машинами, одна поламалась зразу при виїзді з села, а друга – на виїзді на коритницьку трасу (колесо відлетіло). Що ж робити? Недалеко, на колгоспному полі, у проблисках фар вантажили цукрові буряки на два автомобілі. Була тоді прикомандирована із Закарпатської області автоколона на допомогу у вивезенні буряків. На кожний колгосп виділяли по декілька машин. Це пам’ятаю сама, бо ж у попередні роки у нас на квартирі жили такі водії. Отож побіг Михайло до них з проханням допомогти. Одна машина була засипана наполовину буряками, друга стояла порожня. Не довго роздумуючи, водій вже завантаженої машини висипав буряки, і дві машини забрали людей і поїхали в Зорю. Легкових машин ще тоді, певне, не було ні в кого в селі, бо ж і жених на вантажній їхав. Отака була весільна колізія.

А ми, молоді – мені 18 – гуляли, танцювали, співали пісень. Правда, на другий день, у неділю, випав сніг, і вже в Турівці на подвір’ї молодого човгали чобітками на снігу. Музика була духова з Володимира – збірна, головним був Юра з музичної школи. Ось такі мої спогади про весілля моєї сестри.

Спільне подружнє життя молода сім’я розпочинала у родини Валентини. Майже через рік восени народилась у Мартинюків донечка, назвали Людмилою. А ще через три лелека приніс у сім’ю синочка Ігоря. Михайло працював у володимирській міліції і щоденні поїздки на роботу забирали багато часу. Кожна молода сім’я хоче жити окремо, так і перед Мартинюками постало питання будівництва свого гніздечка. У 1977 році вони переїхали у місто на нове місце проживання. Підростали діти, життя йшло своєю чергою. Здається, особливих віх немає у їхньому житті. Не зогледілися, як дочка і син виросли і одне за одним ставали на свій «рушничок щастя». В одному – 1996 році протягом одного місяця  і 10 днів оженили і сина Ігоря, і доньку Людмилу заміж віддали. Два весілля майже одночасно. Та нічого, справились. Додому син привів дружину Наталію, а Люді вже довелось йти в невістки.  Разом з чоловіком Володимиром Поліщуком вони виростили двох дітей – Марію і Артема. Марічка (вдома всі називають її Маша) закінчила наш педколедж і Волинський університет, тепер навчає дітей англійської мови. Син Артем – першокурсник агротехнічного коледжу. Марія вже створила свою сім’ю, в родину ввійшов зять Андрій.

І сину Ігорю з Наталею Бог подарував парочку – сина Валерія і донечку Вікторію. Валерій, відслуживши строкову службу, підписав контракт і на днях відбуде на службу в ООС. Вікуся ще навчається у 8-му класі школи № 3. Щирі, добрі серця мають Ігор і Наталія. Порадившись з батьками, які їх однозначно підтримали, більш як 15 років тому  взяли з інтернату хлопчика.  Він не був для них чужий – це син двоюрідного брата Ігоря, в якого не склалась ні сім’я, ні взагалі доля. Виростили, виховали, як рідного – добрим, чуйним. Займався боксом, мужнів, після 9-го класу віддали у військовий ліцей, а тепер він вже другокурсник Академії прикордонних військ у Хмельницькому. Навчається  успішно, з подяками для прийомних батьків. Та які вони прийомні, коли сам В’ячеслав називає їх мамою і татом, а Валю і Мішу – бабусею і дідусем. Гордяться Мартинюки ним, як і всіма своїми дітьми та онуками. Люда з Володею придбали свій житловий куточок, а Ігор, добудував з батьками другий поверх, поділили будинок, і живе поряд.

Прошуміли роки, пролетіли, ніби хтось батогом цьохнув, непомітно рік за роком закралась і старість, а з нею і різні болячки. Але не будемо про них. Хай ідуть і минають дім ще довго, де панує повага і злагода. Бо що не кажіть, а прожити п’ятдесят літ у парі – не кожному дано.

У неділю, 21 листопада наповниться хата Мартинюків сміхом і радістю. Вітатимуть батьків, дідуся і бабусю їхні діти, внуки, родина, може, хто із друзів завітає. Щирі серця золотих ювілярів обіймуть усіх. Бо вони такі були і є.

А я ж та вся моя родина вітаю особисто свою сестру і швагра із золотим ювілеєм. Здоров’я вам на многії літа. Не кректіть, ви потрібні своїй родині. Тримайтеся! Тримайтеся міцно за руки, як колись. Добра вам і щастя.

Антоніна СОЛОДУХА.

Поділитися
- реклама -

Прокоментувати

Введіть Ваш коментар
Введіть Ваше ім'я

15 − вісім =